Раді Вас бачити!

Я зустрілася з батьком у кафе в окремій VIP-кімнаті.

Він, як завжди мав вигляд ідеально вилизаний: дорогий костюм, блискучі черевики, iPhone останньої моделі. Його руде, як у мене, волосся було акуратно підстрижене та укладене мабуть в котромусь із салонів – батько любив про себе дбати.

Дивлячись на його зовнішній вигляд на мить мою голову осяяла не дуже приємна думка. А, що коли батько насправді не хоче змінювати роботу? А що коли він насправді отримує задоволення від свого статусу і його взагалі не турбує наша з мамою доля?

Чим ближче я підходила, тим чіткіші були мої переконання стосовно цього питання. Страх поступився місцем роздратуванню і почуттю несправедливості – ми терпимо його тиранські нахили, а він просто кайфує від життя? Так, виходить?! В мені піднявся ураган протесту і я чітко зібралася все йому зараз висказати!

- Нарешті! Ти запізнилася на 3 хвилини! – кинув батько замість привітання вказуючи на місце за столиком навпроти себе. Він замовив нам 2 кави.

- Нічого страшного. За 3 хвилини всесвіт не перевернувся, - в його ж манері відказала я вмощуючись зручніше і відпиваючи кави для хоробрості. В голові складався план майбутньої промови.

- Всесвіт ні, але на роботі…

- Тату, якщо на роботі тобі не дають вільних 3 хвилини, то можливо варто кинути цю роботу просто зараз? А не тягнути з цим питанням стільки часу! – я пішла в наступ, нервово стискаючи кухлик кави в руках.

- Жадано…- здавалося на мить, що я побачила в зелених очах навпроти свого колишнього люблячого батька, але це була лише мить, тому що в наступну контроль над його розумом взяв злий містер Гайд. – Та невже? А хто ж тоді оплачуватиме наш прекрасний будинок і ваші з мамою забаганки? Га, Жадано? Чи може ти влаштуєшся на роботу? – зло виплюнув чоловік.

- Якщо треба, то я влаштуюся! – я не відступала, тому що ця ідея з’явилася в моїх думках ще задовго до батькового дзвінка.

- Ооо, та невже? То ти в нас уже дуже доросла і самостійна? То може і за своє навчання сама платитимеш?

Цього питання я боялася найдужче. Оплата за навчання була величезна. Але я дізнавалася інформацію – її можна розбити на частини і вносити оплату кількома сумами кожних 3 місяці. Але сам факт того, що батько веде себе так ницо вдарив сильніше за ляпас.

- Якщо тебе це настільки обтяжує – без проблем. Я влаштуюся на роботу і самостійно оплачуватиму собі і навчання і житло. Якщо ти приїхав, щоб посваритися зі мною через це – цього не буде. Забирай свої гроші – вони мені не треба!

Я схопилася на ноги в твердому намірі покинути кафе. Руки тряслися від викиду адреналіну в кров. Але я швидко заспокоюся, коли опинюся в кімнаті поруч з Мирославою, її обійми і підтримка мене заспокоять і все буде добре.

- Ану, сіла! – батько перехопив мене за передпліччя і боляче смикнув назад на місце. – А тепер слухай мене уважно, - його очі в цю мить виглядали скаженими і я вперше в життя злякалася рідного батька, - жарти закінчилися. Я тебе позвав стосовно тої дівчини, з якою ти…дуже тісно дружиш, - він заскреготів зубами, було очевидно, що батько стримувався, щоб не сказати чогось іншого в бік Мирослави і поводитися більш-менш адекватно. – Ти це припиниш. Негайно.

- Що? Оце вже ні! – щойно я почула татові останні слова в мене невідомо звідки взялися тони сили і відваги протистояти його агресії і люті.

- Я сказав так! Інакше я дійсно перестану оплачувати твоє навчання і твої забаганки! Це ніякі не жарти, ти вже не маленька і маєш розуміти, що скажуть люди дивлячись, що моя власна донька робить таке з іншою дівчиною!

- Батьку, ти бачив, яке століття на дворі? Світ давно вже вийшов з-під релігійно нав’язаного цькування гомосексуальних пар! Таке враження, що ви з мамою єдині, хто залишився у сірому невіданні! Всі навколо нас дружні і позитивно ставляться до ЛГБТ пар! – я наївно думала відкрити татові очі і сподівалася, що в ньому прокинеться хоч крапля розуміння. Але я забула, що деякі люди бувають егоцентричні і роками не вилазять зі свого болота. - Годі дивитися на інших людей, подивися на те, що важливо для мене, для твоєї рідної доньки! А Мирослава мені дуже важлива! Я її кохаю! Тож можеш забирати свої брудні гроші, мені від тебе нічого не потрібно! Я влаштуюся на роботу і сама за себе платитиму!

Я відчувала, що перемога на моєму боці, адже батько більше нічого не зможе мені протиставити і я нарешті звільнюся від його гнітючого ярма і від його влади над своїм життям. Так, я розуміла, що буде тяжко, але заради нашого з Мирославою спокійного життя я витримаю будь-яке «як».

Я переможно дивилася на чоловіка навпроти. Він лютував, був схожий на тигра, якого розлютили і тепер він бігає кліткою, але нічого вдіяти не може.

- Якщо це все, то гарного тобі дня, сподіваюся не побачимося.

- Ні.

- Що? - я невпевнено глянула на батька – схоже щось змінилося, тому що тепер він мав дещо впевненіший вигляд, це лякало.

- Ти нікуди не йдеш. Ти порвеш стосунки з Мирославою. Ти переведешся назад в Київ і житимеш вдома. А про свою Мирославу ти забудеш навіки.

- Пфф, ні, повір, цього точно ніколи не буде, - але моя впевненість похитнулася, бо на обличчі батька грала відкрито паскудна посмішка.

- Ну, тоді я зроблю так, щоб у твоєї Мирослави спочатку зняли стипендію, - батько почав загинати пальці на лівій руці, - потім, щоб її оцінки впали до найменших, щоб її завалювали всі викладачі, щоб вона не здала заліки та екзамени і врешті, - батько загнув останній, великий, палець, - щоб вона вилетіла з університету.

- Щоо?! Ні, ти цього не зробиш! – я жахнулася.

- Зроблю. Звісно зроблю. А ще – я можу зробити так, щоб і роботи вона не знайшла. Ніколи. Але що ж ми про сумне – ти будеш її забезпечувати, тому все добре. Можеш не хвилюватися. Але от чи сподобається ця вся ситуація твоїй коханій, га? В неї ж є свої плати на життя, мрії, амбіції? Вона мабуть бідненька впаде в депресію після цього всього і їй може бути не до кохання. Як думаєш?

Тепер я врешті зрозуміла його жахливий план. І зрозуміла свою помилку, за яку картатимусь все життя. Я відкрила батьку серце і показала свої почуття в сподіванні на те, що в ньому самому прокинеться хоч якась людяність, сколихнуться хоч якісь почуття. Але я забула, що батько давно став безсердечним. Він продав своє серце корпорації, статусу в суспільстві, де сім’я має бути ідеальною, без похибок і дефектів.

- То, що ти вирішила, доню? – нудотно солодкуватим голосом протягнув чоловік, якого я кілька хвилин тому ще вважала батьком. – Залишишся і будеш спостерігати як повільно згасає жага до життя і мрії у в очах твоєї коханої чи обереш для неї ліпший варіант, в якому ти їдеш додому, а вона залишається жити тут своє найкраще, як зараз каже молодь, життя? Не переживай, побиватиметься дівчина кілька місяців і забуде тебе, як страшний сон, все з нею буде добре.

- Який же ти…мерзотник, - тихо промовила я не піднімаючи погляду від порожньої чашки кави перед собою. Я розуміла, що битву програно.

- Ну-ну, це ти зараз думаєш, що ця ситуація – це найбільша драма твого життя! А через кілька років ти геть по-іншому заспіваєш. Закохаєшся в нормального чоловіка, створиш сім’ї і всі будуть щасливі та задоволені.

- Цього ніколи не буде, я радше переріжу собі вени! – виплюнула я зло в обличчя чоловіка навпроти.

- Ох, цей юнацький максималізм, - посміхнувся він встаючи й прямуючи до виходу.

Я була розбита. Я була налякана і нажахана. Це був найгірший день мого життя, якщо не рахувати той, де я власноруч все зруйнувала. Але я не бачила іншого виходу, окрім як погодитися на батькові умови. Я не сумнівалася в його словах – якщо він щось каже, то він це зробить. А прирікати Мирославу на таке життя, яке описав батько – я не бажала найбільше у світі! Вона ж так мріє отримати диплом і працювати за своєю професією! Я не можу дозволити собі зламати її життя! Я вже стільки болю завдала моїй світлій та добрій дівчинці! Вона повинна мати щасливе життя! Навіть, якщо без мене.