Раді Вас бачити!

Страх — не порок. Він розкриває тобі твої ж слабкості. Пізнавши їх, людина стає не тільки сильнішою, а й добрішою.

/Казка про хвіст феї/

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер.

Це були дві найдовші секунди в моєму житті. Дві розтягнуті вічності між гучним серцебиттям і глухою тишею, між злетом і падінням. Світ розчинився у темряві, а я — у власному тілі, яке раптом стало чужим, мов неслухняна оболонка.

Коли зір нарешті повернувся, перше, що я побачила, — обличчя Вадміра. Його очі були широко розплющені, повні тривоги, а губи ледь ворушилися, вимовляючи моє ім’я:

— Шелл, ти як?

Його голос, наче той якір, витягнув мене з глибини. Я кліпнула, силкуючись очутитися. Так, мене трохи нудило. Та цього разу — без катастроф.

Мої нутрощі залишилися на місці. Хай і маленька, але перемога. Ура!

— Нормально… — пробурмотіла я. — Трохи паморочиться в голові, трохи підкочує… Але загалом — тримаюсь.

Лише зараз я помітила, що дощ — той шалений, нещадний, чорний дощ — припинився. Жодного шипіння крапель по шкірі, жодного гуркоту в голові. Ми були всередині. У безпеці.

Я повільно озирнулася. За спиною Вадміра височіли масивні двері, прикрашені готичним різьбленням. Обабіч тягнулися темні стіни, що змикалися вгорі у високу склепінчасту стелю, мов у старовинному соборі. Позаду — довгий коридор, де в напівтемряві губилися ряди дверей, перемежовані різноманітними статуями, а єдиним джерелом світла були факели, що кидали тремтливі відблиски на темний камінь.

— Ми впорались? — прошепотіла я, з надією поглянувши на Вадміра.

— Так. Ми вдома, — відповів він з усмішкою, у якій змішалися полегшення, гордість і щось несподівано м’яке й таке затишне.

Лише зараз я помітила, що його рука лежала в мене на плечі, обережно підтримуючи.

— Треба спершу відпочити, помитися, а потім я все покажу тобі. Домовились?

Я кивнула й вичавила з себе слабку усмішку. Одна лише думка про гарячу воду, чисту шкіру й новий одяг наповнила мене спокоєм.

— Іти сама зможеш? — запитав Вадмір, не прибираючи руки.

Я знову кивнула. Він повільно відступив, і я відчула, як ноги трохи підкошуються, проте встояла.

— Ходімо, — видихнула хрипко, однак досить твердо, та ступила перший крок.

***

Ми пленталися довгим, темним коридором. Хоча, чесно кажучи, це я зморено пленталася за Вадміром, що прошкував попереду з такою легкістю, нібито щойно вийшов із душу, а не з міжвимірної м’ясорубки. Якби не бруд, що вкривав його одяг, волосся й обличчя, я б подумала, що він узагалі не мандрував зі мною, а весь цей час спокійно сидів у замковій бібліотеці, попиваючи чай, і ліниво гортав щось на кшталт «Буремного перевалу» [1].

Я ж кульгала, раз у раз перечіпаючись, силуючись не злипнутися з підлогою, яка чіплялася до підошов, наче мала власну волю й прагнула мене затримати. І з кожним кроком усе ясніше ставало: замок лякав не лише своїм виглядом. Його нутро випромінювало ту саму гнітючу силу, що і його фасади. Здавалося, усе тут — навіть стіни — нагадувало Вадміру, ким він є насправді: сином темного володаря, спадкоємцем демонічної могутності. А, можливо, й бранцем власної крові.

Я прислухалася до себе, боячись знову почути ті моторошні голоси чи відчути щось подібне до того, що охопило мене зовні. Судячи з того, як я виглядала — вся в чорних плямах, забризкана — я явно ввібрала чимало демонської крові. Та наразі було тихо. Жодних голосів. Лише наші кроки з Вадміром, що глухо відлунювали в цьому нескінченному, похмурому коридорі.

Ми саме проходили повз опудало істоти, яку міг би уявити хіба що той, хто мав геть шалену фантазію... Щось між вовком, ведмедем і нічним кошмаром.

— Вельми гостинно, — бовкнула я, кинувши погляд на це страховисько. — Такі бувають у природі?

— Бувають. Але не тут, — відповів Вадмір, трохи сповільнившись, хоча й не зупинився. — Вони мешкають у лісі, в Лілітових [2] Хащах, — додав буденно, наче мова йшла про звичайних лісових звірів. Наприклад, білок.

— О, це добре. Дуже заспокоює, — всміхнулася я, хоча всередині все стиснулося в тривожний клубок.

Моторошні створіння. Лілітові Хащі. Прекрасно. Просто ідеально. Чарівний світ, нічого не скажеш.

Я щойно відкрила рота, щоб нарешті спитати про церберів, але Вадмір раптово зупинився біля одних із численних дверей і штовхнув їх плечем. Петлі скрипнули, якби прокинувся старий скелет після сотні років сну.

— Тимчасово це буде твоя кімната, — мовив він.

— Чому тимчасово? — перепитала я, зупинившись і насторожено зазираючи всередину.

— Бо твоя кімната ще не готова.

— Ем... а у мене тут є власна кімната? — я трохи приголомшено глипнула на нього.

— Є.

О, яка промовиста відповідь. Просто симфонія підтекстів.

— Чудово, — тихо видихнула я, ступаючи всередину.

Кімната не вражала нічим новим чи незвичним. Сіро-чорна палітра панувала тут безроздільно, мовби хтось навмисно стер усі кольори, залишивши лише відтінки втоми, самоконтролю й суворої стриманості. Меблі — аскетичні, функціональні, без жодного натяку на затишок чи естетику. Ліжко з високим узголів’ям, стіл із прямими кутами, стілець, що не запрошував сісти, а радше наказував: «Сиди рівно. І не розслабляйся». Все це нагадувало келію ченця з середньовіччя — щоправда, не світлу й умиротворену, а приглушену, темну, з такою атмосферою, що тисне зусібіч, як у якомусь психологічному трилері. Єдиним джерелом світла була свічка на столі, що кидала хоч і м’яке, але водночас неспокійне світло.

— Ну як? — кутики вуст Вадміра ледь сіпнулися. Він уважно дивився на мене, явно спостерігаючи за реакцією.

Я ще раз озирнулася. Все похмуро, монохромно. Хотілося торкнутися стіни, щоб переконатися, що вона не з льоду чи якогось містичного каменю.

— Вражає, — відповіла я з тією самою усмішкою, якою зазвичай дякують за шкарпетки на день народження.

— Власне, ця кімната не для почесних гостей… — він напружено провів рукою по потилиці. — Вона призначена для прислуги. Але це лише тимчасово, добре? — це прозвучало злегка невпевнено, і я не втрималася від усмішки.

Він так зворушливо ніяковіє, коли намагається бути чемним.

— Гаразд, пробачаю, — хихикнула я, — але за однієї умови: ти кажеш, де тут ванна… і я перша в черзі на гарячу воду!

— Умовила, — Вадмір злегка хитнув головою й загадково всміхнувся. — Ванна — прямо по коридору, потім праворуч. Воду вже приготували. Щоправда… — він зробив павзу, — у нас тут ще немає водопроводу, тож купаємося «по-старому».

Я нашорошилася.

— «По-старому»?

— Побачиш сама, — відповів він з тією загадковою інтонацією, яка ніколи не віщує нічого доброго. Потім додав: — Хочеш, проведу?

Авжеж хочу!

Проте вголос я цього не сказала. Лише чемно всміхнулася й кивнула, як гостя, яка ще не знає, що її чекає — середньовічна купіль, дерев’яна бочка, відро з крижаною водою чи, може, дракон-банщик, що дихає паром.

***

Вадмір не перебільшував — ванна справді виглядала, як артефакт із минулих епох. Величезна, мов човен для богині, відлита з темного чавуну, з лапами у формі лев’ячих пазурів, що впивалися в кам’яну підлогу. Усередині — кришталево-чиста вода, що ледь парувала, запрошуючи зануритися, обіцяючи змити не лише бруд, а й втому, страх і залишки чужого світу, що ще трималися на шкірі.

Я зглитнула, уявляючи, як занурююсь у цю тишу, в цю чистоту, в цю тимчасову втечу від усього...

— Сама впораєшся, чи покликати когось? — обережно спитав Вадмір, немов боявся зруйнувати крихкий спокій моменту.

Я скривила усмішку, напівжартома, напівсерйозно:

— Не боїшся залишати мене наодинці з демонами?

Павза зависла між нами, мов крапля на краєчку листка, не наважуючись упасти.

— Ну… прислуга — це не демони, — пробурмотів він, опустивши погляд. — Тобто, не всі… Можу покликати покоївку, — додав, зніяковіло прикриваючись усмішкою, мов щитом.

Покоївка... У демонів... Цікаво.

І тут мене раптово прошило усвідомлення:

— Тінь? — Я здивовано підняла брову.

— Вже давно, — кивнув Вадмір. — І, на щастя, вона не стає прозорою й не зникає невідомо куди без попередження. Очевидно, я дав її існуванню достатньо сенсу, щоб вона трималася за цей світ.

Я не стримала усмішку. Напівдемон, що дарує тіням друге життя. Це звучало… поетично. І водночас трохи моторошно. Проте по-своєму зворушливо. Хоча наступна думка вдарила різко: чому він не зробив того ж для Каї? Чому не допоміг рідній сестрі?

— То що — кликати покоївку? — запитав він оксамитовим голосом, вириваючи мене з моїх думок. Він дивився на мене з-під брів так, ніби пропонував щось заборонене або надто інтимне.

— Дякую, але спробую впоратися сама, — видихнула я, відчуваючи, як тіло вже мріє про гарячу воду й тишу.

— Добре. Я подбаю, щоб цього разу ніхто не заважав, — дуже м'яко мовив він.

Приємно, що він так… турбується. Навіть якщо ніколи не зізнається в цьому вголос.

Знову запала незручна павза. Хотілося щось сказати, та я не знала що...

— Ну що ж, я залишу тебе, — нарешті озвався Вадмір і рушив до дверей. Уже на порозі зупинився, обернувся й кивнув убік: — Он там — твоя сумка.

Я прослідкувала за його поглядом. На невеликому чорному столику, трохи осторонь, справді лежала моя сумка.

— Дякую… — видихнула з полегшенням.

Вадмір вийшов.

Цього разу він не сказав, що чекатиме за дверима... А якщо…?

Я похитала головою, стараючись викинути дурні думки з голови.

— Ну, що тут може трапитися? — пробурмотіла й почала стягувати з себе брудний одяг. Відчуття було таке, ніби скидала не лише тканину, а весь тягар останніх днів.

***

Яке ж це було блаженство — занурити своє змучене, забруднене, тлінне тіло в цю неймовірну розкіш. Ванна, мов тиха лагуна, прийняла мене у свої обійми. Вода була досконалою: не надто гарячою й не прохолодною, а саме такою, якої жадає шкіра після довгого шляху. Теплою, лагідною, майже материнською.

Я завмерла, дозволивши собі перший справжній видих за весь цей час. І — о, диво — чорний, липкий бруд, що вкривав мене, зникав безслідно. Він не каламутив воду, не лишав плям — просто розчинявся, наче його ніколи не було. Поверхня залишалася кришталево чистою, прозорою, як спокійна гладінь гірського озера.

Я пірнула з головою. Коли виринула, чисті краплі стікали з волосся, а в грудях осіло тихе, глибоке відчуття: я знову чиста. Я — знову я.

Мимоволі виникло питання: чи додали щось у воду? Або ж вона й справді мала дивну здатність змивати не лише бруд, а й утому, страх, усе зайве, що прилипло до мене ззовні?

Я озирнулася навколо й нарешті роздивилася кімнату. Інтер’єр був стриманим, однак таким вишуканим. Переважали темні відтінки, та їх пом’якшувало тепле мерехтіння свічок, розставлених майже всюди. Витончені канделябри з темного металу додавали простору аристократичної чарівності.

Погляд зупинився на невеликому круглому столику біля ванни — тонкі ніжки, елегантна форма. На ньому стояли знайомі флакони: гелі, шампуні, скраби. Сучасні, блискучі, з етикетками, які я могла б упізнати навіть навпомацки.

Крихітний острівець мого світу. Частинка мене.

— О, та-а-ак… — протягнула я з усмішкою. Відчуття було таке, ніби випадково почула улюблену пісню з дитинства, що пролунала з вікна чужої автівки й на мить повернула в ті часи, коли все здавалося простішим.

— Дякую, Вадміре… — прошепотіла я, зупинивши погляд на пляшечці з піною для ванни. Відкрутила кришечку — і мене огорнув аромат: п’янкий, ніжний, незрівнянний. Щось між лавандою, нічною фіалкою й чимось зовсім невловним, як спогад про щастя.

Я плеснула трохи рідини у воду й почала повільно збивати піну. Вона народжувалася неквапливо, м’яко, і раптом набула ніжного лілового відтінку. Цей колір, такий неочікуваний, з'явився у тьмяній атмосферу кімнати, мов крапля мрії в морі реальності. Це було дивовижно!

Я склепила повіки, дозволила тілу ослабнути, думкам — розпастися. Відпустила все.

У цю мить існувала лише я і ця ванна. Лише тиша, тепло, аромат води. Більше нічого. Втрачало значення, що це чужий світ. Що я не знаю, як звідси вибратися. Що для демонів я — легка здобич. Що знову й знову втягую Вадміра у свої хаоси. І що, здається… починаю в нього закохуватися.

Я різко розплющила очі.

Що? Я… закохуюся?

Спершу ця думка майнула ледь відчутною тінню на краю свідомості. А потім ударила, мов блискавка, що розтинає ніч і залишає по собі тремтіння в повітрі.

Перед очима одна за одною спалахнули всі приємні миті з Вадміром… Його усмішка... Його обережні дотики... Його глибокі й небезпечно прекрасні очі...

Світ, завмри! Час, зупинись! Дозволь мені ще трохи побути тут — у цій ілюзії спокою, у ванні, що пахне домом і мрією...

Утім, я глибоко зітхнула.

Немає сенсу тішити себе ілюзіями. Це не казка... Він — створіння з темряви, зібране з сили, тиші й бурі. А я… — пересічна дівчина. Зі страхами, сумнівами, серцем, що б’ється не в тому ритмі... У мені немає нічого особливого. Та він навіть поцілунку не дозволив… хоча були миті... О, Боже, ми ж спали в одному ліжку! А я ніколи не була так близько до когось. Ніколи. Хіба що з Тейлор і Дрейком… Але це — інше. З Вадміром це щось геть нове... Незрозуміле... Проте водночас... до болю бажане...

Я зі стогоном видихнула, сіла, обійнявши коліна.

От халепа. Здається я по самісінькі вуха...

Я різко пірнула під воду, ніби справді сподівалася змити не лише втому, а й ці нав’язливі думки. Та вони не зникали, вони жили в мені. Так, авжеж, я знала: вибір існує. Питання лише в тому, чи вистачить мені на нього сміливості.

Я виринула, стерла піну з обличчя — і завмерла.

За метр від ванни, розвалившись на стільці з ледачою невимушеністю, сидів Атес. Той самий: чорний одяг, темна, відсторонена маска на обличчі, поза, що випромінювала холодну зверхність. Нога закинута на ногу, руки спокійно лежали на підлокітниках. А погляд… темний, крижаний, гострий... спрямований просто на мене.

— А от із цього місця, будь ласка, детальніше, — промовив він рівним, практично знудженим тоном, наче ми теревенили за чашкою кави, а не я лежала оголена у ванні, прикрита лише щільним шаром піни.

Усі думки миттєво розвіялися, мов пара над гарячою водою. Серце боляче стиснулося, тіло заціпеніло. Хотілося закричати, але щось стримало. Його спокій? Його погляд? А може, усвідомлення: з ним не виграєш, якщо граєш чесно.

— Що ти тут робиш? — різко кинула я, інстинктивно прикриваючи груди руками, хоча й розуміла: піна ховала мене до самої шиї. — Яке ти маєш право вриватися сюди, коли я… коли я…

— Приймаєш ванну? — підказав демон, і на губах з’явилася та сама крижана, самовдоволена посмішка, від якої хотілося або вдарити його, або зникнути назавжди. — Смертна, я не питаю дозволу. Ніколи. Я з’являюся там, де хочу. А зараз я хочу бути тут. — Він повільно обвів поглядом кімнату, наче розглядав інтер’єр, а не мою оголену вразливість. — А те, що ти теж тут, — провадив далі, знову холодно посміхаючись, — це вже твоя помилка.

У мені все клекотіло. Я закипала зсередини. Як же я його ненавиділа — особливо тепер. За цю нахабність, за крижану впевненість у власній вседозволеності, за вміння вриватися в найінтимніші миті так, наче чужі межі для нього просто не існували.

— Ти підступний, мерзотний виродок! — верескнула я. — Забирайся звідси!

Демон навіть не кліпнув. Лише злегка нахилив голову, немов розглядав мене як цікаву, проте цілком передбачувану істотку.

— Істерика тобі не допоможе, — спокійно мовив він. — Змирися: я тут. І чим раніше ти це приймеш, тим швидше ми перейдемо до справи.

Хай тобі грець...

Лють усе ще палала в мені, та поряд із нею — повільно, підступно — прокидалася цікавість. Мов крапля отрути, що непомітно вливалася у вени.

Що йому потрібно? Чому саме зараз? Чому саме тут?

Я глибоко вдихнула, намагаючись загасити внутрішній вогонь.

— А іншого місця для розмови ти не знайшов? — уїдливо прошипіла я.

— Навіщо? — коротко кинув він із тією ж демонічною байдужістю, що завжди межувала з насмішкою.

Якби я не лежала у ванні голою, то вже давно вчепилася б йому в цю нахабну фізіономію. Проте зараз — лише стиснула щелепи й уп’ялася в нього поглядом.

— Чого ти від мене хочеш? — виплюнула я крізь зуби.

Атес неквапливо звів брову, і на його губах розквітла знайома, отруйна посмішка. Вона дратувала до тремтіння. Ця самовпевненість. Ця демонічна безкарність.

— О-о, так… — знагла видихнув він і заплющив очі. Завмер, нерухомий, із такою дивною, насолодженою усмішкою, мовби смакував щось невидиме, доступне лише йому.

Що він робить? Насолоджується моєю безпорадністю? Мерзотник! Збоченець!

Обличчя демона, розслаблене, практично блаженне, водночас здавалося відстороненим і моторошно присутнім. Він був схожий на воскову статую, однак в кожному м’язі читалася напруга, нібито він вловлював щось у повітрі. Щось, що струменіло навколо — і крізь мене.

— Що ти робиш? Що це за… — різко кинула я, насторожившись. Тіло напружилося, а вода раптом здалася холоднішою.

Атес розплющив очі — і щось у мені знову болісно стиснулося. Його погляд був таким же темним, як завжди, але тепер у ньому з’явився дивний блиск. Це був погляд залежного, який щойно отримав дозу.

— Так… ти все правильно відчуваєш, — промовив він низьким, спокусливим голосом. — Твій гнів... Він тече в мені... Живить мене... Наповнює…

Я видихнула, силкуючись приглушити важкий тиск у грудях, і, ледь стримуючи тремтіння, вимовила:

— Ти що… кайфуєш від мого гніву?

— «Кай-фу-ю»… — демон проказав слово по складах, ніби смакуючи його. — Яке химерне... Але напрочуд точне... та, мабуть, найбільш зрозуміле для тебе. Тож... та-а-ак... м-м-м, — він втягнув повітря через ніс, — я кайфую від твого гніву. Отримую надзвичайну насолоду, коли ти…

Він раптом випростався, мов хижак, що відчув запах крові, та нахилився вперед, скорочуючи відстань між нами. Його тінь впала на воду, і я відчула, як щось холодне пробігло по спині.

Я заціпеніла.

— …коли ти виходиш із себе! — різко завершив він, не зводячи з мене погляду.

Я здригнулася, від того, як легко він ковзає моїми думками, як безсоромно роздягає мене не поглядом, а самою енергією. Його присутність не була тілесною. Вона була всюдисущою, всеохопною.

Він нічого мені не зробить... Не посміє.

Демон пирхнув, і я зрозуміла: він знову читає мене, як відкриту книгу.

— Не плекай хибних надій, смертна. Ти потрібна мені лише з однієї причини, — іронічно посміхнувся він і повільно опустив руку у воду.

Я скам’яніла. Не рухалася, не дихала, проте й не панікувала. Поки що. Я лише стежила за його пальцями — як вони ковзали по поверхні, розтинаючи піну, мов ножем. Вода не збурювалася й, здавалося, сама розступалася перед ним, слухняна й мовчазна.

Коли раптом я помітила на його зап’ясті чорні, хвилясті лінії, що визирали з-під рукава шкіряної куртки.

Татуювання? Цікаво... яке саме?

Але не встигла я й подумки доторкнутися до цієї загадки, як Атес різко сіпнувся, наче щось обпекло його зсередини. Рука блискавично злетіла з води, а сам він випростався, напружений, мов струна. Я побачила, як його очі спалахнули гнівом.

— Це не твоя справа, смертна! — гаркнув він, у голосі бриніло щось дике, первісне, хижо-живе. А тоді зиркнув на мене колючим поглядом з-під брів: — Які в тебе плани?

Я розгублено кліпнула.

Серйозно?

— Ти взагалі нормальний? — підняла брову, не приховуючи обурення. — Я лежу у ванні, в охололій воді, гола, хочу вгризтися тобі в горлянку, а ти… ти раптом вирішив поговорити про моє майбутнє?

Демон пирхнув. Було видно — до спротиву він не звик.

— Мені байдуже до твого майбутнього, — сухо відрубав він. — Мене цікавить лише одне: що ти збираєшся робити з Вадміром?

Я кліпнула — цього разу не від подиву, а від справжнього шоку.

Вибач, що?

— А що, власне, я маю робити з Вадміром? — обережно перепитала я, відчуваючи, як уздовж хребта повзе крижана хвиля.

З якого дива це його взагалі обходить?

Атес кинув на мене вбивчий погляд, від якого похололо всередині, потім рвучко підвівся й широкими кроками рушив до дальньої стіни з вікном. Поки він ішов, на тлі чорної кам’яної кладки його постать здавалася ще темнішою, майже злитою з тінями.

— Ти вирішила погратися зі мною? — кинув він через плече. — Чи просто забула, що я читаю твої думки? — зупинився біля вікна, вдивляючись у темряву за склом.

З тобою забудеш…

— Ні! — просичала я, насупившись. — Може, й хотіла б, але ти надто завзято про це нагадуєш! — А потім, уже тихіше, неохоче додала: — Вадмір пообіцяв повернути мене додому. Сказав, що ви з Аном шукаєте спосіб…

Він шпарко обернувся. Його погляд був важким, мов камінь, що завис на краю урвища, готовий ось-ось зірватися. У ньому не було ані довіри, ані співчуття — лише холодна, безжальна оцінка. І ще щось… щось, чого я не могла розпізнати.

Він не вірить?

— Це все! — поспіхом вигукнула я, намагаючись заглушити паніку, що вже підступала до горла.

Він підняв брову з тією самою зверхністю, з якою вчитель ловить учня на брехні.

— У твоїх думках було дещо інше, — прошепотів він. — Хочеш, покажу?

Я не встигла ані зреагувати, ані заперечити. В одну мить він опинився поруч. Холодна долоня торкнулася моєї щоки — а тоді яскравий спалах світла — і образи накрили мене лавиною. Я й Вадмір. Неприпустимо близько. Небезпечно відверто. Погляди, дотики, шепіт, що обпікав шкіру. Тіло до тіла. Подих у подих. Моє тіло, яке інстинктивно тягнулося до нього. Його руки, що тримали мене так, ніби я — єдина причина, з якої він ще дихає...

І раптом я задихнулася. Ні, не від сорому, а від усвідомлення того, що це було правдою. Це було моїм потаємним бажанням, яке я боялася назвати вголос.

— Ось чого ти насправді прагнеш, — прошепотів уїдливо демон. — І ти ще дивуєшся, чому я тут?

Реальність повернулася різко й боляче, мов ляпас. Я знову усвідомила, де перебуваю: у ванні, оголена, у охололій воді, що вже не заспокоювала, а пробирала до кісток. І поруч — демон. Атес. Сутність, що читає мої думки, мов розгорнуту книгу, і знає про мене більше, ніж я сама собі дозволяю.

Він криво посміхався, не відводячи погляду й не прибираючи руки. Темні, бездонні очі палали тріумфом.

— То що скажеш тепер, смертна? — тихо спитав він, проте в голосі бриніла зловісна, хижо-спокійна впевненість.

Я зціпила зуби, відчуваючи, як у грудях закипає гнів, а затим виплюнула:

— Котися до диявола!

Його вуста розтягнулися у глузливій, отруйній посмішці — тонкій, мов поріз.

— Вже був там, — зітхнув, наче згадував нудну відпустку. — Не вразило. Тож я краще залишуся тут… і з насолодою спостерігатиму за твоєю безпорадністю, — мовив він солодким тоном, але кожне слово впивалося в мене, мов гостре жало.

Я стиснула кулаки під водою.

— Трясця тобі! — різко вихопилося в мене.

І в ту ж мить від долоні Атеса крізь моє тіло прокотилася дивна хвиля. Вона не була ані гарячою, ані холодною — вона була геть іншою. Живою, енергетичною... Наче імпульс, що зчитує кожну клітину, вона пройшла крізь мене до самих кінчиків пальців ніг — і раптово рвонула назад, з подвоєною силою, ніби відлуння, що повертається до джерела.

Щойно хвиля торкнулася руки демона, його тіло здригнулося, як від раптового болю, що прорізав зсередини. Його пальці злегка стиснулися, плечі напружилися, а зіниці розширилися до неприродного розміру, поглинаючи світло, мовби в них відкрилася безодня. І саме в цю мить перед моїм зором почали миготіти образи, проте цього разу вже не мої. Там не було нас із Вадміром. Вони були зовсім інші, чужі, просякнуті болем і темрявою. А в центрі цих видінь був Атес. Однак не той, якого я знала — не зухвалий, не стриманий, не той, що завжди тримав усе під контролем. Переді мною постав інший образ: зламаний, вразливий, понівечений кимось або чимось, що залишило на ньому сліди не лише на тілі, а й у самій сутності. Я бачила його, скрученого на підлозі, з тілом, що більше не здавалося всесильним, а навпаки — виглядало крихким, виснаженим, геть беззахисним. Його очі, зазвичай темні й непроникні, тепер були повні болю, такого глибокого й справжнього, що я відчула щем в серці... І серед усього цього — сльози. Він ридав.

Ще мить — і ми повернулися до реальності. Атес закляк, приголомшено втупившись в мене, наче я щойно зірвала з нього маску, яку він носив століттями, і під нею виявилося не те що я очікувала побачити. Не демон, не істота з темряви, а хтось інший... Хтось, у кому, всупереч усьому, ще жевріло щось людське.

Страх.

І саме в цю мить, коли наші погляди зустрілися, коли між нами зависла тиша, наповнена чимось невимовним, він зник. Просто розчинився в повітрі, не залишивши по собі навіть запаху сірки.

Я ще з хвилину сиділа в тиші. Вода ледь коливалася навколо, а серце схарапуджено стукотіло у грудях. Потім повільно, ніби крізь сон, я підвелася, відчуваючи, як краплі стікають по шкірі, залишаючи за собою тонкі, холодні сліди. Взяла рушник та загорнулася в нього, мов у броню.

— Виявляється, — прошепотіла я, звертаючись ні то до себе, ні то до порожнечі, що залишилася після нього, — у демонів теж є свої слабкості.

На вустах з’явився посміх. Хоча й не тріумфальний, не переможний, ні. Такий собі трохи дивний, розгублений, з ледь помітною тінню чогось небезпечного, що прокинулося в мені самій. Мовби я щойно доторкнулася до чогось забороненого — і мені це сподобалося більше, ніж мало б.

~~~

— Вадміре, ти з Шелл нас усіх угробиш.

— Ане, ти знову в режимі «кінець світу»?

— Я бачив, як вона на тебе дивиться. Це не просто симпатія — це вже передісторія катастрофи.

— Усе під контролем.

— Ага, бачив я твій «контроль». Ще трохи — і ти б сам себе в прірву штовхнув.

— Де Атес?

— Не знаю... Десь тут. Може, вже ховається від твоїх «контрольованих» рішень.

Насторожений погляд:

— Ане, ти щось приховуєш?

— Пф... Звідки така параноя?

— Ви з Атесом останнім часом дивно поводитеся...

— Це ми дивно поводимося? Вадміре, ти тягнеш Шелл через Вимір Демонів, як контрабанду, нишком шукаєш шпарини, щоб протягти її додому, і ще маєш нахабство називати нас дивними?

Тяжке зітхання:

— Мені на неї не байдуже. Але...

— Не треба ніяких «але», Вадміре. Цією фразою ти вже сказав.

— Я не збираюсь впускати її в наше життя.

— Запізно. Двері вже відчинені, і вона встигла зняти взуття й вдягнути пантофлі.

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] «Буремний перевал» — це глибоко емоційний готичний роман Емілі Бронте, що досліджує руйнівну силу пристрасті, одержимості та помсти на тлі дикої природи йоркширських пусток. Через складну структуру оповіді та багатошарових персонажів твір розкриває, як кохання може стати як джерелом натхнення, так і причиною загибелі, залишаючи слід у долях кількох поколінь.

[2] Ліліт — архетипічна постать, що поєднує в собі міф, демонологію та феміністичну символіку. Її образ виникає в шумеро-аккадських текстах як нічна істота (lilītu), а згодом трансформується в єврейській традиції: у середньовічних легендах Ліліт вважається першою дружиною Адама, створеною з тієї ж землі, що й він. Вона відмовилася підкорятися йому, втекла з Едему й стала символом жіночої незалежності, бунту та еротичної сили. У кабалістичних текстах Ліліт постає як демонічна істота, що спокушає чоловіків уві сні, викрадає немовлят і породжує демонів. Її асоціюють із ніччю, місяцем, дикою жіночою природою, а також із небезпекою, що прихована в бажанні. У сучасній культурі Ліліт пережила переосмислення: від демона до символу жіночої автономії, сексуальності та сили, що не піддається патріархальним нормам. Вона — тінь і дзеркало, спокуса й свобода, вигнання й самоствердження.