Раді Вас бачити!

Чорний – це не колір, це ілюзія.

/Франсіс Файфілд. Нічого втрачати./

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер

Я починала виснажуватись. Кожен крок віддавався в кістках, мов удар у порожнистий дзвін. Вадмір ішов трохи попереду, не відпускаючи моєї руки, наче боявся, що я розтану в цьому попелі, зникну, як усе довкола. Він постійно підбадьорював, повторював, що залишилося зовсім трохи, що ми майже прийшли, що скоро стане легше… Я була йому за це безмежно вдячна. Проте легше не ставало: ноги гули, ніби я бігла марафон без фінішу, серце несамовито гупало в грудях, мовби хотіло вирватися назовні, а дихання було уривчасте, важке, як у людини, що щойно винирнула з глибини. Насправді ми йшли не так уже й довго, навіть за звичайними людськими мірками. Однак тут, у цьому викривленому вимірі, час розтягувався, мов тінь на заході сонця, і, здавалося, що минула ціла вічність відтоді, як ми востаннє зупинялися.

Я майже не говорила, бо на це не було сил. До того ж чорний попіл був усюди: у волоссі, під нігтями, в роті. Він скрипів на зубах і залишав гіркий, їдкий присмак на язиці. А чим вище ми підіймалися, тим лютішими ставали вітри — попелясті бурі злітали з гір, мов розлючені духи, і шматували повітря.

Мене дивувало лише одне: я досі добре бачила. Не просто розрізняла силуети — я чітко бачила те, що було поруч, і трохи розмитіше — те, що далі. І це в такій темряві, в такому шаленстві пилу!

Мабуть, ще одна аномалія цього світу. Тут усе не так, як мало б бути. І вітри тут дивні… І взагалі, погода — наче зла пародія. Хоча, думаю, це ще не найгірше.

— А що буде, якщо раптом почнеться дощ, — мимохіть озвалася я вголос, сама не очікуючи від себе цього запитання.

— Що? — Вадмір озирнувся через плече, не сповільнюючи ходу.

— Дощ… Тут узагалі бувають дощі? — перепитала я голосніше, стараючись перекричати вітер.

— Бувають, — коротко буркнув він.

Я скривилася, кинувши погляд на чорний пил, що вкривав землю.

— Навіть страшно уявити, що тут коїться під час дощу… Увесь цей попіл, напевно, стає липкою, смердючою масою.

Вадмір знову глянув на мене — погляд був дивний, начебто він не зовсім розумів, до чого я хилю.

— Я ж про те, що дощ лише погіршить ситуацію... — пояснила я. — Попіл перетвориться на огидне, мертве болото, хіба ні?

— Не варто про це турбуватись, — гукнув він крізь вітер. — Бо коли тут падають дощі, те, що під ногами, вже не має значення.

— Чому? — не приховуючи здивування, спитала я.

— Бо цей дощ не такий, як ти звикла. Він не очищує.

Я насторожилася, у грудях якось неприємно похололо, ніби вітер пробрався всередину.

Про що це він каже?..

Проте Вадмір більше нічого не додав. Прошкував мовчки, міцно тримаючи мене за руку, і я відчула: не варто більше розпитувати. Його погляд потьмарився, наче думками він був уже не тут, а десь у спогадах або в тому, що ще тільки насувалося.

Я тихо зітхнула й знову зосередилася на дорозі.

***

Зрештою, крізь пелену пилу й темряви проступив чорний монумент — не просто будівля, а щось значно більше. Сила, що панувала над усім довкола, ніби вирізьблена з самої тканини цього світу. Він височів, мов закам’янілий крик часу, мовчазний вартовий на межі сну й реальності. Замок Вадміра. Його дім.

Це місце водночас захоплювало й лякало. У своїй похмурій красі воно ідеально пасувало і напівдемону, і самому цьому виміру. Вежі, що прошивали небо, губилися в хмарах, мов чорні стріли, спрямовані просто в серце бурі. Здавалося, замок не звели — він виріс із каменю, злився із землею, сплівся з вітру, часу й попелу. Він природно здіймався зі скелі, якою ми зараз дерлися вгору.

Навколо тягнулися покручені, химерні дерева — мовчазні свідки давно забутих трагедій. Поміж них темніли руїни, що без слів нагадували: цей світ не прощає слабкості. А в небі кружляли зграї кажанів — рухомі тіні, живі уламки ночі.

Замок був уже близько, видно його було як на долоні. Та я відчувала: попереду ще не один поворот, перш ніж ми дістанемося до нього.

І все ж попри всю цю сувору велич, у вікнах замку жевріло тепле світло. Воно несподівано додало мені сил. Я вірила: щойно ми переступимо поріг, я зможу нарешті видихнути. Там буде безпечно. Там я зможу зробити найпростіше: змити з себе втому, переодягтися, поїсти. Бо, здавалося, Вадмір раз у раз забував, що я не з його світу, не з його породи, не безсмертна. Що мені потрібні елементарні речі — сон, їжа, вода. І хоча поруч із ним я вже почувалася захищеною, та лише замок обіцяв мені те, чого я прагнула понад усе: відпочинок.

І раптом… я здригнулася — на обличчя щось упало. Не крапля води. Щось важче, щільніше... Шкіра не відчула ні холоду, ні тепла — лише сам факт дотику, дивно чужого. Я провела вільною рукою по щоці, і пальці загрузли в чомусь чорному, густому й липкому. Поки я витріщилася на долоню, силкуючись зрозуміти, що це таке, у грудях повільно піднялася тривога. І саме тоді я спіткнулася... Земля вислизнула з-під ніг, і я вже летіла вниз, коли сильні руки Вадміра миттєво підхопили мене.

— Дякую… — видихнула я, ледве переводячи подих. Серце шалено калатало, а тепло його рук різко контрастувало з цією дивною липкістю на шкірі.

— Ми майже дійшли… — почав він, проте урвався. Його погляд зупинився на моєму обличчі. Повільно, ніби в якомусь моторошному зосередженні, він повторив мій рух — торкнувся моєї щоки, потім підніс пальці до свого обличчя… і вдихнув.

— Що це таке? — не витримала я.

Вадмір підвів очі до неба — і тієї ж мить його обличчя змінилося: в погляді спалахнули тривога, напруга й рішучість водночас. Потім він рвучко схопив мене за руку й потягнув уперед.

— Це причина — чому ми маємо негайно потрапити всередину! — вигукнув він.

І ми кинулися вгору схилом, щосили, не озираючись.

***

Я мчала так, ніби за мною гналася зграя церберів [1]. Ноги ковзали по камінню, серце билося десь у горлі. Кожен вдих різав груди, а в спину, здавалося, вже впирався їхній гарячий подих, та зупинятися я не збиралася.

Раптом ні сіло ні впало у голову влізла безглузда думка: треба буде якось спитати у Вадміра, чи водяться тут узагалі триголові пси. Хоча, з огляду на все, що я вже встигла побачити… краще не питати. Бо відповідь, швидше за все, пролунає спокійно й буденно: «Так. І ще вони дихають вогнем. І літають». Боже, Шелл, що за думки? Знайшла ж час.

Щось знову впало мені на спину й повільно потекло між лопатками. Потім ще. І ще... Незчувшись, я вже відчувала, як плечі, голова й обличчя вкриває ця незрозуміла чорна, липка субстанція. Вона не пекла й не холодила, не мала жодного запаху й загалом не завдавала фізичного дискомфорту — окрім гострої, майже принизливої відрази, наче я безглуздо вивалялася в багнюці. Хотілося стерти її, здерти зі шкіри, позбутися відчуття, ніби я сама перетворююся на щось брудне й чужорідне.

Накаркала: «Що буде? Що буде?» Тепер уся у багнюці. А далі що? Кров з очей? П’явки з неба? Хоровод зомбі?

Думки скакали, чіпляючись одна за одну, мов перелякані комахи.

Я кинула косий погляд на Вадміра — він виглядав не краще. Темне волосся блищало від тієї ж гидоти, а по спині тягнулися чорні потоки.

Фу…

Мене аж перекрутило всередині.

І все ж він біг, ніби не помічаючи нічого цього. Легко й стрімко, як герой екшену [2], який знає: часу обмаль. І саме це тримало мене на ногах — віра, що якщо він тримається й не зупиняється, значить, шанс ще є.

Та раптом Вадмір несподівано загальмував і рвучко втягнув мене під кам’яний виступ. Ми опинилися в тіні, заховані від неба, що продовжувало плакати чорною гидотою.

— Шелл, у нас серйозна проблема! — кинув він, дивлячись мені просто у вічі.

Я мимоволі трохи нервово посміхнулася. Його обличчя було вкрите чорною масою, і на цьому фоні зіниці здавалися неприродно білими. Мов дві зірки в нічному небі. Мов… Стоп, Шелл. Не час для ліричних відступів.

— Шелл, ти мене чуєш? — гукнув він.

— Так... — я змусила себе зосередитися. — Що це? Що це за гидота? — я підняла руку, вкриту чорною липкою рідиною.

— Баал... — видихнув напівдемон.

— Що? — я кліпнула. — В сенсі?

Вадмір важко, глибоко зітхнув. Думаю, він волів би промовчати, але не мав вибору.

— Ось чому я так поспішав потрапити в замок до темряви. Це… кров демонів, які провинилися. Вона падає з неба щоночі. Баал змушує її литися — як нагадування: що ми — ніщо. Усі ми — під його пильним оком.

Я заціпеніла. Розум відмовлявся це прийняти. Кров. Демонів. З неба. На мене.

— Тобто… — повільно видихнула я. — Я вкрита кров’ю демонів?

До горла підкотився нудотний клубок. Від самої себе. Від усвідомлення, що це — не просто бруд. Це чиясь кара. Чиясь провина. Чиясь смерть. І все це — на мені.

Вадмір коротко кивнув. Я вже встигла подумати, що він знову читає мої думки — стара звичка, яка, здається, свербить йому десь у потилиці. Та потім усвідомила: я вимовила це вголос.

— Але це ще не найстрашніше, — провадив він. — Для мене цей дощ не становить загрози. Принаймні… не так, як для тебе. А от ти... не витримаєш.

Що значить — не витримаю?

Серце стиснулося, мов у лещатах. Я глипнула на нього широко розплющеними очима, в яких, мабуть, уже плавала паніка. Я не хотіла чути продовження. Не хотіла знати, чому саме я не витримаю. Та він уже повів далі:

— У Вимірі Демона цей... дощ — пам’ять. Кожна крапля несе уламок чийогось болю, смерті, зради, прокляття. Вони не зникають. Вони шукають, куди проникнути… бодай-якусь тріщину, слабке місце. І коли знаходять — ти починаєш це відчувати. Усе. Водночас. Ти більше не розумітимеш, де твоє, а де чуже. Не знатимеш, чи це твоя провина, чи чиясь інша. А якщо залишишся під ним довше… він зламає тебе. Розіб’є свідомість на друзки.

Я скулилася, не здатна поворухнутися. Чорні цівки стікали по щоках, шиї, зап’ястях. І раптом — ніби хтось закричав. Я розгублено озирнулася. Та це було не зовні. Усередині. Хтось благав, хтось ридав, роздирав собі груди, силуючись вирвати з себе щось чорне, живе...

Я різко відсахнулася — та було вже пізно. Воно вже, безперечно, пролізло всередину. І воно не просто приносило спогади — воно змушувало мене відчувати.

— Що це… — прошепотіла я. — Це… не моє.

— Про це я тобі й казав, — озвався Вадмір напруженим голосом. Вочевидь він уже бачив, як усе це відбувається.

Я намагалася стерти з обличчя цю гидоту, та пальці тремтіли. Шкіра здавалася чужою — слизька, липка, немов обліплена чужою провиною. Чиєю? Моєю? Чи чиєюсь ще? Я вже не розрізняла, і кожен дотик відгукувався всередині відразою, нудотою й тремтінням.

— Якщо залишишся тут ще хвилину, — сухо мовив він, — забудеш, як тебе звати. А ще через хвилину — почнеш згадувати, як тебе катували... Хоча цього ніколи не було.

Я розгублено глипала на нього, не в змозі зібрати думки. Серце шалено калатало, а легені відчували тиск у грудях.

— Шелл, ми майже на місці. Проте пішки ми не встигнемо, — він затнувся, а потім, дивлячись мені просто в душу, додав: — Відстань невелика. Просто… трохи потрясе.

Потрясе? Він це про що?..

Я відчуваючи, як шлунок стискається клубком.

О ні... Тільки не знову...

— Ні! — вирвалося з мене. — Ти, мабуть, забув, що було минулого разу? А я от досі пам’ятаю того «білого брата» з кафе! — я махнула рукою кудись в темряву. — Я тоді ледь не залишила свої нутрощі в тому міжвимірному блендері!

— Шелл, у нас немає вибору, — співчутливо відказав він.

— Тобто ми пройшли крізь темряву, попіл, я ковтала те жахливе вариво, терпіла твого зухвалого приятеля — і все це лише для того, щоб знову пережити… — я не договорила. Просто стиснула кулаки, бо руки тремтіли.

— Шелл, це триватиме всього дві секунди, — вмовляв Вадмір. — Ти майже нічого не відчуєш.

— Ага, ну звісно! — огризнулася я. — Мій шлунок уже пакує валізи й пише заповіт!

Він нічого не відповів, лише кивнув убік. Я прослідкувала за його поглядом... і завмерла.

З неба спадало щось неймовірне. Суцільна, чорна, пульсівна стіна. Темрява навколо стала ще щільнішою, важчою; скелі й небо зникли. Я більше не бачила нічого — ні горизонту, ні повітря, лише чорну, живу масу, що дихала на мене й тиснула на шкіру.

Я ковтнула слину, серце калатало в горлі.

— Йой…

— Тепер віриш?

Я повільно кивнула. Тоді Вадмір простяг руку, дозволяючи мені самій зробити останній крок. Моя рука тремтіла, тіло було напружене, але я обережно доторкнулася до його пальців. Я лише встигла прочитати безслівне «вибач» на його губах, як в ту ж мить нас поглинув вир чорного диму. Я відчула, як він охоплює тіло, шкіра стає чужою, думки плутаються... і разом із ним всередину мене хлинула порожня темрява, що ковтала все — повітря, світло, звуки й страхи.

~~~

— Вони вже тут?

— Так.

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Цербер — у давньогрецькій міфології багатоголовий пес (найчастіше зображуваний із трьома головами), що охороняє вхід до царства мертвих — Аїду. Він не дозволяє душам померлих залишати підземний світ і водночас не впускає туди живих. Його тіла часто обвивають змії, а з пащі капає отрута. Цербер — син чудовиськ Тіфона і Єхидни, брат гідри Лернейської та Химери. Один із найвідоміших міфів, пов’язаних із ним, — це дванадцятий подвиг Геракла, який мав привести Цербера з Аїду на поверхню, не застосовуючи зброї. В культурі Цербер став символом непрохідної межі між життям і смертю, сторожем таємниць і страхів, що ховаються по той бік світла.

[2] Екшен (від англ. action) — жанр у кіно, літературі, відеоіграх та інших формах розповіді, що зосереджується на динамічних подіях, інтенсивному розвитку сюжету та сценах фізичної активності: бійках, погонях, вибухах, перестрілках. Основна мета екшену — викликати в глядача або читача сильні емоції: напругу, адреналін, захоплення. Екшен часто поєднується з іншими жанрами — фантастикою, трилером, пригодами, супергероїкою — створюючи гібридні форми, де дія залишається в центрі.