Раді Вас бачити!

Аріна

Наступного дня ми прокинулися аж опівдні. Сонце заливало спальню. Після пізнього сніданку Степан запропонував піти до басейну, який був спільним для нашого котеджного містечка.

Весь шлях я мовчала, міцно тримаючи його за руку. На диво, у цей розкішний травневий день біля басейну не було жодної душі — сусіди або роз’їхалися по одеських пляжах, або просто засмагали на своїх терасах. Погода стояла неймовірна.

Степан одразу пірнув у воду й енергійно плавав туди-сюди, спалюючи залишки нічного стресу. Я трохи освіжилася, а потім просто лягла на шезлонг і заплющила очі. Починати розмову знову не хотілося. Мені й самій треба було звикнутися з думкою, що всередині мене росте людина, але я розуміла, що для Степана цей бар’єр буде в тисячу разів вищим.

— Ходімо додому? — запитав він, коли стрілки годинника перевалили за п'яту.

За весь день ми заледве перекинулися парою слів. Минуле нічне з’ясування стосунків залишило після себе відчуття повної емоційної глухоти й виснаження.

Ми повернулися в таунхаус. Я пішла в душ, а Степан звичним рухом увімкнув стереосистему внизу — під легку музику йому завжди приємніше готувалося. Зовні все виглядало так, ніби нашого нічного вибуху ніколи й не було. Але це була лише тиша перед наступним дублем.

Мені так хотілося провести цей вечір у спокої. Нам обом треба було заземлитися, стільки всього обдумати, зважити... Але ілюзія сімейної ідилії протрималася недовго.

— Ти як? Нормально? — запитав Степан, коли я заправляла салат і розкладала по тарілках спагеті.

— Так. Просто трохи втомилася.

Він розуміюче кивнув:

— Нічого, наступного тижня тобі точно стане легше. Коли закриєш це питання.

У мене ледь тарілка з рук не випала. Я просто не вірила своїм вухам. Він знову починає? Я втупилася в нього, відчуваючи, як усередині все німіє від жаху:

— Як ти можеш взагалі таке говорити?

І тут до мене дійшло. Вся його вчорашня ніжність, усі нічні обійми — це було не співчуття. Він і не думав нічого змінювати. Його позиція залишалася залізобетонною.

— Аріно, ну це ж елементарна логіка, — абсолютно спокійно, наче викладач на лекції, продовжив він. — Зараз це просто питання твого фізичного стану. Через цю штуку ти почуваєшся кепсько, у тебе гормональний збій, голова болить. Значить, треба її усунути. От і все. Максимально просто.

Мене просто заціпило від цього бездушия. Від цієї раціональної, стерильної байдужості до нашого малюка.

— Те, що ти говориш — просто огидно, — мій голос затремтів. — Це ні разу не просто, Степане! І ти це чудово знаєш.

Я давала собі слово не чіпати цю тему хоча б сьогодні, але він сам підпалив цей ґніт.

— Це ж наша дитина, зрештою! — вигукнула я, і на очах, як на зло, знову виступили сльози.

Я ніколи не була плаксою, мене важко було довести до істерики, але це його буденне, конвеєрне ставлення до аборту просто вибивало землю з-під ніг.

— Я не збираюся цього робити! — відрізала я, з гуркотом поставила тарілку на кухонну стійку й стрімголов кинулася наверх, у спальню.

Він не пішов за мною одразу. Дав мені час. Лише за годину двері спальні тихо відчинилися. Я лежала на ліжку, втупившись у стелю. Степан підійшов, сів на краєчок матраца і заговорив — тихо, виважено, з тією страшною, абсолютною впевненістю, яка завжди допомагала йому вигравати найважчі тендери:

— Аріно, подивись на мене. Ти повинна зробити аборт, якщо тобі дорогий наш шлюб. Якщо ти цього не зробиш — усе рухне. Нам кінець.