Раді Вас бачити!

Аріна

— У тебе сьогодні вигляд, наче ти збираєшся когось стратити, — почувся веселий голос Зоряни, однієї з помічниць режисера. Вона протягнула мені паперовий стаканчик із кавою.

Я обожнювала Зоряну. Їй було під сорок, вона пройшла через два важкі розлучення, мала яскраво-руде волосся, що нагадувало вогняний німб, і абсолютно незалежний характер.

— Напевно, я просто вигоріла, Зорь. Іноді мене все це так дістає.

— Ну, принаймні це доводить, що ти ще жива, — усміхнулася вона.

— А тебе не нудить від усього цього? Господи, ці новини щодня стають тільки гіршими.

— А я їх ніколи не слухаю, — байдуже знизала плечима Зоряна. — Я просто випускаю їх в ефір, отримую зарплату, а після зміни їду в клуб танцювати. Тобі теж раджу спробувати.

Мабуть, вона мала рацію. Але я так не вміла.

На відміну від Зоряни, я після ефірів завжди поспішала додому. Там, у тиші нашого таунхауса, зазвичай уже мирно сопів Степан. Нам залишалися спільні сніданки та вихідні, і я цінувала ці крихти часу.

Наступні чотири години минули в паперовій рутині. Я вивела студію на фінішну пряму перед нічним випуском, перевірила готовність техніки, переглянула свіжі тексти й перекинулася парою слів із ведучими. Вечір, на щастя, вирівнявся і пройшов спокійно. Мені до нестями хотілося додому, до чоловіка. Я знала, що після сквошу він вечеряв із партнерами, але була впевнена, що до мого приїзду він уже бачитиме десятий сон. Степан ніколи не затримувався в барах просто так — тільки якщо це обіцяло реальний прибуток чи корисні контракти.

Нічний ефір відстріляли без сучка і задоринки. Вже об одинадцятій тридцять п’ять я мчала порожньою дорогою в бік нашого котеджного містечка. Без п’яти дванадцята я вже крутила ключ у замку, з надією зазираючи у темні вікна другого поверху.

Я тихо, але швидко злетіла сходами в спальню. Побачивши картину на ліжку, я лише тихо засміялася: Степан спав без задніх ніг на своїй половині ліжка, по-дитячому розкинувши руки. День вичавив його до краплі, і зараз він перебував десь так глибоко в анабіозі, що навіть не поворухнувся від шурхоту дверей.

— Ну що, пане директоре, — прошепотіла я, коли після душу присіла на краєчок матраца поруч із ним. — «Стоп, знято», як кажуть у нас на ТБ.

Я ніжно торкнулася губами його щоки — нуль реакції. Що ж, заслужив свій відпочинок. Я вимкнула нічник і обережно згорнулася калачиком під своєю ковдрою. Уже засинаючи під мірне дихання чоловіка, я знову згадала про ту кляту дводенну затримку. «Просто стрес, — заспокоїла я себе, провалюючись у сон. — Організм просто здав збої через цей пекельний тиждень. Завтра все мине».