Раді Вас бачити!

Богдан

— Одна хвилина!

Під ложечкою крутило все дужче. Я окинув поглядом майданчик. Стефа заплющила очі, востаннє проганяючи текст. Христина та Іван — наші «зірки» — вже стояли на позиціях, готові до грандіозного скандалу, з якого починалася серія. А хлопець, що грав убитого дилера, за кадром спокійно дожовував чималий бутерброд із шинкою...

Повна тиша. Помічник режисера підняв руку, загинаючи пальці: чотири, три, дві, одна... Рука падає. Мотор!

Христина з Іваном зчепилися в лютій сварці. Слова грубі, на межі цензури, напруга — хоч ножем ріж. Іван чітко тримався тексту, а от Христина, як завжди, почала майстерно імпровізувати. Я не заперечував — її емоції робили сцену живою.

Минуло чотири хвилини цього драматичного шторму, грюкнули двері — і рекламна пауза. Христина зійшла з майданчика бліда, як полотно. Вона виклалася на повну. Я впіймав її погляд і вдячно всміхнувся: «Браво».

Знову команда «до бою». Тиша така, що чути, як літає муха.

За сюжетом Іван їде до заміського будинку дилера, який анонімно розповів Христині про його роман із сестрою. Постріли! «Жертва» на підлозі, кров виглядає надто реально. Крупний план Івана — безжальні очі вбивці. Поруч — Вікторія (наша Стефа).

Наступний кадр: Стефа у шикарній квартирі, яку зняв для неї Іван. Вона прощається з черговим «клієнтом». Без слів зрозуміло, чим вона займається. Очі Стефи — тривожні, прекрасні й скляні від дози.

Я спостерігав за цією магією, затамувавши подих. Щоразу, коли я бачив, як мої фантазії оживають, я закохувався у свою роботу заново. Іноді я думав: а що, якби я кинув усе тоді, у Києві? Чи був би я досі одружений з Лесею? Чи мав би ще дітей? Чи писав би п’єси для великої сцени? Важко сказати. Життя не має функції «перезняти дубль».

Переконавшись, що все йде за планом, я повернувся до кабінету. Втомлений, але задоволений. «Ціна життя» не давала мені зацвісти в зоні комфорту. Тут не можна їхати за накатаною схемою — треба постійно фонтанувати ідеями, інакше серіал помре. І цей ритм був моїм справжнім паливом.

Я вмостився на дивані й втупився у вікно.

— Ну, як там наші? — запитала Олена, моя незмінна секретарка. Для телебачення два роки на одній посаді — це вічність, а вона стала моєю правою рукою.

— Все люкс, — відповів я. Напруга нарешті відпустила. — Від керівництва каналу були новини?

Я відправив босам кілька радикальних ідей і чекав на «добро», хоча знав, що вони й так дадуть мені карт-бланш.

— Поки ні. Наші «небожителі» десь поїхали.

Натан і Леонід — боги, від яких залежало моє життя. З Натаном ми іноді навіть вибиралися на риболовлю. Кажуть, він той ще аферист, але я його по-своєму любив — він ніколи мене не підводив.

— Ви сьогодні раніше? — з надією запитала Олена.

Я лише похитав головою і підійшов до робочого столу, де на почесному місці стояла старенька друкарська машинка — спадок від батька.

— Залишуся. Після сьогоднішньої серії треба перекроїти половину наступного тижня. Дилера ми прибрали, Вікторії світить в’язниця, а в Христини нарешті відкриються очі на те, що її чоловік — покидьок, який підсадив її сестру на наркотики.

Я переможно всміхнувся, закинувши руки за голову.

— Ви схиблені на своєму серіалі, — Олена вдавано надулася. — Замовити щось із ресторану на вечерю?

— Хочеш мене отруїти? — засміявся я. — Залиш пару сендвічів і термос кави. Цього вистачить.

Зазвичай я згадував про їжу лише під північ. Олена часто дивувалася, як я ще тримаюся, коли вранці бачила в кабінеті попільничку, повну недопалків, купу порожніх чашок і розкидані обгортки від шоколадок.

— Їдьте додому, поспіть нарешті, — кинула вона на прощання.

— Дякую, матусю, — підмигнув я.

Я все ще посміхався, думаючи про її турботу, коли двері знову відчинилися. Я підвів погляд. На порозі стояла Стефа — в костюмі та гримі своєї героїні.