Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Богдан
У тридцять дев’ять я став справжнім «королем серіалів». П’ять статуеток «Телетріумф» на полиці в кабінеті красномовно це підтверджували, хоча я вже давно перестав їх помічати.
Сьогодні я метався кабінетом, наче звір у клітці. Як актори сприймуть мої нічні правки? Зірки-жінки впораються, вони профі. А от наш «герой-коханець»... Він у проекті другий рік, і хоч я часто думав його замінити, його щирість на екрані щоразу мене зупиняла.
Ми стали великою родиною. Глядачі писали нам мішки листів, а студія для багатьох стала домом. Сьогодні Стефа мала грати Вікторію — фатальну красуню, яку зять-наркоман втягнув у справжнє пекло. За моїм новим планом, вона стає свідком убивства і перетворюється на головну підозрювану. Складна сцена, але саме такі повороти тримали «Ціну життя» в топах десять років.
Я опустився в крісло і нарешті зробив ковток кави. Цікаво, Стефа вже прочитала сценарій? Я поїхав від неї о третій ранку, бо ідея нового сюжету просто випалювала мені мозок. Заскочив додому, душ, зміна сорочки — і о пів на четверту я вже був на студії.
Зараз, о дванадцятій тридцять, напруга лише зростала. Я загасив сигарету і рушив у павільйон. Режисер — мій давній друг і ветеран нашого кіно, суворий Олександр — вже муштрував акторів. Зазвичай метри такої величини не знімають «мило», але я знав, що роблю, коли запрошував саме його: він вимагав від усіх неможливого.
Я тактовно причаївся в кутку, спостерігаючи.
— Богдане, кави? — прошепотіла молоденька асистентка. Вона весь рік стріляла в мене очима. Я знав, що подобаюся жінкам — такий собі «великий ведмедик», надійний і розумний, хоч і не красень з обкладинки.
— Ні, дякую, — я м’яко всміхнувся і одразу про неї забув. На майданчику для мене існує лише кадр.
Стефа гарячково вчила текст, «вбивця» і «жертва» про щось шепотілися. Хлопець, який грав убитого дилера, вже красувався в закривавленій сорочці й весело труїв анекдоти освітлювачам — сьогодні був його останній знімальний день, і роль була нескладною: просто красиво лежати мертвим.
— Дві хвилини до мотору! — вигукнув помреж.
У мене під ложечкою неприємно засмоктало. Це відчуття не зникало ніколи — ні в студентські роки, коли я сам виходив на сцену, ні зараз, через десять років успіху.
Що, як все зірветься? Як впадуть рейтинги? Як актори забудуть слова чи просто розбіжаться? Страхів було мільйон, але червона лампа над дверима вже була готова спалахнути.
