Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Аріна
Виїжджаючи зі стоянки супермаркету, я все ще відчувала на обличчі ту випадкову посмішку. Дивний чоловік. Виглядав так, ніби щойно випав із паралельної реальності — зачудований, втомлений, але з неймовірно добрими очима. Проте думки швидко повернулися додому, до Степана.
Степан мав повернутися з відрядження з Харкова. Ми не бачилися чотири дні, і я вже встигла скучити за його впевненим голосом. Він був «світилом» в одному з топових рекламних агентств країни. У свої тридцять чотири він пройшов шлях, який багатьом і не снився: від хлопця з депресивного промислового містечка на сході до успішного топ-менеджера.
Успіх був для нього не просто словом — це була релігія. Степан ненавидів усе, що нагадувало про його дитинство: бідність, сірість, запах мазуту. Він вважав, що витягнув щасливий квиток, коли колись вступив до Могилянки. Ми познайомилися пізніше, коли я навчалася на журналістиці в Шевченка. Моєю пристрастю було телебачення, а він з першого дня закохався в рекламу. Вечірні курси бізнесу, магістратура, безсонні ночі над кейсами... Степан був людиною, яка планує життя до міліметра. У його світі не було місця для випадковостей чи помилок.
Іноді я щиро дивувалася його енергії, яка межувала з люттю. Життя його не пестило. Батько — простий робочий на заводі, п’ятеро дітей у тісній квартирі. Старший брат загинув у зоні АТО ще в перші роки війни, а сестри вискочили заміж, не встигнувши отримати атестати, і одразу пішли «в декрети». Це була реальність, яка снилася Степану в кошмарах.
Він не був удома років десять. З батьками не спілкувався останні п'ять років. Якось після корпоративу, трохи захмелівши, він зізнався:
— Я просто не можу з ними розмовляти, Аріно. Я ненавиджу цю їхню вічну приреченість. Ненавиджу цей погляд матері — погляд людини, яка заздалегідь програла життя.
Я намагалася пояснити, що мама просто любила їх як могла, що їй було боляче від неможливості дати йому більше. Але Степан був невблаганний.
— Любила? — гірко перепитав він. — Якщо вона когось і любила, то тільки батька. Знаєш, вона примудрилася завагітніти навіть у той рік, коли я поїхав навчатися. Їй було під п’ятдесят... Слава Богу, стався викидень.
Я здригнулася від його слів. В машині було тепло, але мені раптом стало холодно. Степан був моєю скелею, моїм захистом, але іноді в його серці відкривалися такі крижані прірви, що ставало страшно.
