Раді Вас бачити!

Аріна

Дорогою до елітного селища під Одесою, де жили Завгородні, я намагалася базікати про якісь дурниці, але коли ми під’їхали до будинку, я просто замовкла. Маєток вражав. Михайло Завгородній був шефом Степана, а його дружина — найдорожчою дизайнеркою інтер’єрів на всьому узбережжі. Цього вечора вони святкували новосілля. Я чула плітки про ремонт вартістю в мільйони доларів, який тривав тут більше року, але реальність перевершила всі очікування. Це був палац із панорамними вікнами на море.

На прийомі було щонайменше двісті людей, і я майже одразу втратила Степана з поля зору — його миттєво затягнув вир якихось бізнесменів. Я ліниво вешталася між баром і фуршетними столами, слухаючи уривки розмов. Усі говорили про одне й те саме: діти, дорогі курорти, нерухомість, нові авто.

Кілька людей намагалися заговорити зі мною, але мені зовсім не хотілося вдавати світську левицю. Я трималася осторонь. І знову, як це часто бувало останнім часом, після стандартного «ти заміжня?» звучало неминуче: «А діти є?». Щоразу мені ставало ніяково відповідати «ні». У нашому суспільстві бездітність у тридцять один рік досі часто сприймається як якийсь прихований дефект, і нікого не хвилює, що в тебе успішна кар'єра й купа планів. Ті, у кого були діти, дивилися з такою поблажливою гордістю, що я мимоволі починала сумніватися: а чи правильно ми зі Степаном вчинили, вирішивши жити тільки для себе?

Звісно, жодне рішення не є остаточним, але я знала, як Степан реагує на цю тему. Саме тому кожна згадка про дитину відгукувалася в мені панікою, адже моя затримка з кожним днем ставала дедалі очевиднішою.

Поки я їхала сюди, то думала, чи не заскочити в аптеку за тестом, але вирішила не накручувати себе завчасно. Ну запізнюються на кілька днів, хіба це вперше від стресу? А якщо... якщо це все-таки вагітність?

Я стояла з бокалом мінералки біля тераси, розглядаючи гостей. Якийсь чоловік підійшов, пропонуючи шампанське, але я лише ввічливо відмовилася. Думки не відпускали. Що, як у мені дійсно зародилося нове життя? Як реагуватиме Степан? Чи це справді кінець усього, як він вважає? Чи, навпаки, щось прекрасне? Може, його запекле детоненависництво мине, коли він побачить власну дитину? А що робити мені з телебаченням? Кинути все чи повернутися після декрету, як роблять тисячі жінок? Інші ж якось дають собі раду, ніхто не влаштовує з цього трагедії... Чи для нашої родини це таки буде катастрофа?