Раді Вас бачити!

Аріна

— Він розжирів, зовсім не має форми, а після другого сету взагалі зізнався, що курить. Йому, дурневі, пощастило, що серце прямо на корті не зупинилося.

— Сподіваюся, ти його хоч трохи жалів? — гукнула я з кухні, вичавлюючи лимон для напою, хоча чудово знала відповідь.

— Він на це не заслужив. Справжній тюхтій.

Салат уже чекав на столі. Я подала його разом із холодним лимонадом і нарешті озвучила свій графік: сказала, що мушу перед вечіркою з’їздити на студію. Степан поставився до цього спокійно. Навіть новина про те, що мені доведеться повернутися туди на нічний ефір, не викликала в нього роздратування.

— Окей. Мене хтось підкине додому після прийому.

— Якщо хочеш, я сама за тобою заїду, — запропонувала я, винувато дивлячись на нього. — Мені дійсно шкода. Якби всі були на місці й шеф не зліг із грипом…

— Без проблем. Якщо ти відлучишся ненадовго, то взагалі все чудово.

Цього разу я подивилася на нього з підозрою:

— Чому тобі так важлива ця вечірка, коханий? Намічається щось, про що я не знаю?

«Невже знову підвищення?» — промайнуло в голові.

Степан на мить зробив загадкове обличчя, а потім хижо ухмыльнувся:

— Якщо сьогодні все вигорит, я зможу затягнути до нас бренд «Інтер-Фудз». Минулого тижня мені злили інсайд, що вони незадоволені своїм теперішнім агентством і тихо шукають нових підрядників. Я вже розмовляв із нашим генеральним. Він загорівся. Можливо, вже в понеділок я поїду до Харкова на зустріч із їхнім керівництвом.

— Ого, це ж мільйонний контракт! — навіть мене це вразило. «Інтер-Фудз» були одними з найбільших рекламодавців у країні, їхні ролики крутилися на всіх каналах.

— Саме так. Можливо, доведеться проторчати там увесь тиждень, але гра варта свічок.

— Так, звісно.

Я присіла на стілець, розглядаючи чоловіка. Неймовірна людина — у свої тридцять чотири він не збирався зупинятися ні на мить. Я щиро ним захоплювалася, особливо знаючи, з якого дна йому довелося вибиратися. Я намагалася пояснити це батькам, але вони наче вперто ігнорували всі його плюси, твердячи лише про «хворобливе честолюбство». Наче це злочин — хотіти більшого від життя. Принаймні я так не вважала.

Коли я їхала на роботу, Степан уже повернувся на корт. Я пообіцяла забрати його рівно о сьомій.

У призначений час він уже чекав на мене біля ворот — стильний, у новому піджаку, світлих штанях і тій самій темно-червоній краватці, яку я йому подарувала. Виглядав він на всі сто, про що я одразу ж йому сказала. Степан у відповідь теж оцінив мій образ: на мені був смарагдово-зелений шовковий костюм, туфлі в тон, а свіжовимите волосся виблискувало на сонці.

Проте, коли ми сіли в «Порше», я помітила, що він занадто зосереджений і помітно нервує. Втім, на кону був контракт із «Інтер-Фудз», і це пояснювало все.