Раді Вас бачити!

Аріна

«Штукою». Він назвав нашу дитину «штукою». Малюка, якого я встигла всім серцем полюбити за ті чотири дні, що знала про його існування.

— Це не обов'язково має бути загрозою для нашого шлюбу, — сльози знову підступили до очей. Я дивилася на нього з надією, яку сама ж і вбивала. — Степане, будь ласка… не змушуй мене робити це… я благаю тебе.

— Я ні до чого тебе не змушую! — роздратовано кинув він, міряючи спальню кроками, наче дикий звір у клітці. — Я просто кажу, що це бісова невдача. Безумство — навіть думати про те, щоб змиритися з цим. Наше життя поставлене на карту, розумієш? Наше майбутнє! От і вирішуй, як діяти.

— Та чому ти так на це дивишся?! Чому дитина здається тобі найголовнішим ворогом?

Я щиро не розуміла цієї його сліпої, запеклої безкомпромісності.

— Бо ти уявлення не маєш, Аріно, на що діти здатні перетворити твоє життя! — він різко зупинився, і в його голосі прорізалася така давня, неохолола лють, що мені стало моторошно. — А я бачив це щодня у своїй родині. У моїх батьків ніколи нічого не було. Мати ходила в одних паршивих туфлях! В одних єдиних туфлях усе моє дитинство, розумієш?! Вона сама перешивала нам якесь старе ганчір'я, і ми доношували його, поки воно не розлазилося на нитки. У нас не було книжок, нормальних іграшок, нічого! Тільки злидні й ми самі, що висіли в них на шиї.

Те, що він пережив, було жахливо. Я співчувала тій маленькій дитині, якою він колись був. Але яке відношення це мало до нас теперішніх? Він просто вбивав наше сьогодення своїми минулими кошмарами.

— Мені шкода, що тобі довелося через це пройти, — тихо сказала я, намагаючись підійти ближче. — Але наш малюк ніколи б так не жив. Ми обоє чудово заробляємо. Нам трьом вистачить на більш ніж стабільне, комфортне життя.

— Тобі так тільки здається! А приватна школа? А нормальний університет? Ти взагалі знаєш, скільки зараз коштує навчання в тій же Могилянці чи за кордоном? А як щодо нашої запланованої подорожі до Європи? Ми нікуди не поїдемо. Доведеться перекреслити все, до чого ми звикли. Ти справді готова від усього відмовитися?

— Я не розумію, чому ти постійно впадаєш у крайнощі! Навіть якщо нам доведеться чимось пожертвувати, невже власна дитина цього не варта?

Степан не відповів. Але його скляний, холодний погляд сказав усе: для нього — не варта. Жодна дитина в світі не вартувала його комфорту та спокою.

Я відчула, як у мені, пробиваючись крізь страх, починає закипати гнів:

— Зрештою, ми зараз говоримо не про абстрактне планування на майбутнє. Ми говоримо про малюка, який уже є. Він уже існує всередині мене! Це величезна різниця.

Різниця була для мене. Для його математичного мозку це був просто збій у системі.

— Ми говоримо не о малюку, — відрізав він, і кожне слово падало як камінь. — Ми говоримо про біологічний процес. Клітина з'єдналася з клітиною. Що з цього вийшло? Поки що — нічого. Знак питання, мікроскопічна потенційна можливість. І ми цієї можливості не хочемо. Подумай головою. Все, що тобі треба зробити — піти до свого лікаря і сказати три слова: «Я не хочу».

— І що далі, Степане? — мій голос затремтів, але вже від гніву. — Що далі? Гінеколог просто скаже: «Окей, Аріно, немає проблем» — і викреслить його зі списку? Ти справді такий наївний чи просто прикидаєшся? Він увімкне вакуумний апарат і вискоблить мене зсередини. Він уб'є нашу дитину, Степане! Ось що означає твоє «закрити питання». Але річ у тім, що я — хочу цього малюка. І тобі доведеться з цим рахуватися. Це не тільки твоя дитина, вона моя так само. Вона наша, хочеш ти цього чи ні. І я не збираюся вбивати її лише тому, що ти мені так наказав!