Раді Вас бачити!

Львів.

Вероніка.

У Львові дощ — це не просто погода. Це стан душі. Він тут особливий: затяжний, дрібний, що пахне кавою, мокрою старовинною ліпниною та чимось невимовно тужливим. Наче саме місто намагається змити з тебе все те, що ти так відчайдушно прагнеш забути.

Я стояла під навісом книгарні притискаючи до грудей важку стопку конспектів з кризової психології. Повз мене кудись поспішали люди під парасольками, бруківка виблискувала від води, а я просто застигла, дивлячись на сірі львівські дахи.

Три роки. Рівно три роки минуло з того дня, як ми із сестрами залишили порожню харківську квартиру. Сніжка тоді впевнено нафарбувала губи червоною помадою й сказала, що підкорить столицю. Поля мовчки застібнула спортивну сумку й рушила до Одеси. Ксенія поїхала у гори дихати свіжим карпатським повітрям. А я... я втекла сюди. У цей дощовий куточок, сподіваючись, що серед старої архітектури й розумних книжок я зможу заново зібрати себе по шматочках.

Ми розділили наше одне на чотирьох обличчя, розвезли його по різних куточках країни, наче хотіли заплутати саму долю, яка так жорстоко відібрала у нас батьків. Кожна з нас шукала свій власний рятівний бункер. Сніжка ховала біль за залізобетонною столична зухвалістю й гучною музикою нічних клубів. Поля до знемоги випалювала страх на одеських бігових доріжках під крижаним поглядом свого геймера-чоловіка. Ксеня шукала порятунку в лініях на полотні, тікаючи від знецінення свого колишнього хлопця в тумані франківські мансарди. 

Мій колишній хлопець навчив мене головному: тримати дистанцію й нікому не вірити. Він ламав мій психологічний захист криками та приниженнями, переконуючи, що без нього я ніхто. І тепер уся моя душа була вкрита крихким, тонким льодом. Я панічно боялася чоловічих рук, гучних звуків і надмірної уваги.

Черговий порив вітру вирвав з моїх рук верхній листок конспекту, і вся стопка зрадницьки полетіла додолу, просто в брудну калюжу біля моїх ніг.

— О ні, тільки не це... — прошепотіла я, стаючи на коліна прямо на мокру бруківку. Сльози безсилля миттєво підступили до очей. Початок семестру, нові зошити з першими конспектами з кризової психології розпливались у цій калюжі бруду.

Я судомно намагалася підняти брудні аркуші, як раптом дощ над моєю головою припинився. Стук крапель став глухішим, ніби наді мною розправили великий надійний купол.

Перед моїми очима з'явилися бездоганно чисті, дорогі чорні чоловічі туфлі. Хтось присів поруч зі мною на одне коліно. Велика, сильна чоловіча долоня з довгими, акуратними пальцями впевнено перехопила розмоклий папір, не даючи йому остаточно потонути в калюжі.

— У кризових ситуаціях перше правило — не панікувати й дихати рівно, — пролунав над моїм вухом низький, спокійний, неймовірно м’який голос. Від цього тембру по моїй спині чомусь пробігла дивна, тепла хвиля.

I я підвела голову.

Наді мною тримав величезну чорну парасольку чоловік років тридцяти. На ньому було строге темно-сіре пальто, ідеально випрасувана сорочка, а на зап'ясті поблискував дорогий годинник із залізним ремінцем. Його вольове обличчя здавалося висіченим із каменю, але очі... Глибокі, темні, неймовірно проникливі. Він дивився на мене не з жалістю чи роздратуванням, а з якимось особливим, професійним розумінням. Так дивляться люди, які бачать тебе наскрізь, навіть якщо ти наглухо застебнута у свій старий в'язаний светр.

— Давайте допоможу, — тихо додав він, збираючи решту паперів. Його пальці випадково торкнулися моїх, і я дрібно здригнулася, інстинктивно відсахнувшись. Лід всередині мене звично виставив шипи.

Чоловік помітив мою реакцію. Він не розлютився, не усміхнувся. Його погляд став ще глибшим. Він повільно забрав руку, даючи мені простір, але парасольку продовжував тримати так, щоб жодна крапля не впала на мої плечі.

— Вибачте, я не хотів вас налякати, — спокійно сказав він, піднімаючись на повний зріст. Він виявився дуже високим, широкоплечим, повністю перекриваючи собою прохолодний львівський вітер. Він простягнув мені зібрані, хоч і промоклі, конспекти. — Тримайте. І підведіться з бруківки, Вероніко. Вода занадто холодна.

Я застигла, так і не взявши папери. Серце забилося десь у горлі, а в голові наче щось вибухнуло. 

— Звідки... звідки ви знаєте моє ім'я? — ледве чутно запитав я, дивлячись на цього загадкового незнайомця.

Він ледь помітно, кутиками губ, посміхнувся. Ця посмішка була водночас суворою й неймовірно привабливою. Він кивнув на перший аркуш конспекту, де зверху моїм акуратним почерком було виведено: «Студентка 3-го курсу ЛНУ, Шевчук Вероніка».

— Я просто вмію читати знаки, — відповів він, заглядаючи мені прямо в душу. — До зустрічі в аудиторії, Вероніко. Наступна пара з кризової психотерапії — моя.

Він обережно вклав мені в руки папери, розвернувся й упевненою, розмашистою ходою попрямував до головного корпусу університету, залишаючи мене одну під львівським дощем. Мої щоки пашіли, серце калатало як божевільне, а під шкірою вперше за довгий час зароджувався слабкий, але такий солодкий струм.

Це був мій новий викладач. Арсен Володимирович. І я ще не знала, що саме цей чоловік своїми гарячими руками розтопить мій тонкий лід до самої основи.