Раді Вас бачити!

Арсен.

Я перевірив обойму, загнав патрон у патронник і сховав зброю у внутрішню кишеню пальта. Правило моєї колишньої практики в силових структурах: до зустрічі з психопатами треба готуватися комплексно.

Я повернувся до вітальні. Вероніка сиділа на дивані, бліда, але в її погляді більше не було того безпорадного заціпеніння. Вона трималася.

— Я поїхав, маленька, — я підійшов, сів перед нею на коліна й міцно стиснув її холодні долоні. — Двері заблоковані, охорона комплексу попереджена. Якщо на камери ступить хоч одна чужа душа — мені надійде сигнал. Твоє завдання — чекати на мене. Зрозуміла?

— Бережи себе, Арсене, — тихо, але впевнено відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі.

Я коротко поцілував її в губи, підвівся й стрімким кроком вийшов із квартири. Львівська злива за вікнами мого позашляховика набирала обертів, але мені було байдуже. Уся моя сутність зараз була зосереджена на одній меті — випалити цю пухлину з минулого моєї жінки до останньої клітини.

За двадцять хвилин я вже заходив через службовий вхід головного корпусу університету. Мої зв'язки та офіційний статус керівника напрямку спрацювали бездоганно. Начальник зміни охорони, Сергій, чекав на мене біля підсобного приміщення охорони на першому поверсі.

— Арсене Володимировичу, усе зробили в найкращому вигляді, — тихо доповів Сергій, киваючи на закриті масивні двері. — Хлопці підійшли до його седана, попросили документи для перевірки перепустки на територію. Він почав бикувати, качати права. Охорона зафіксувала неадекватну поведінку й завела його сюди для «з'ясування особи» до приїзду поліції. Патруль уже на під'їзді.

— Дякую, Сергію. Залиште нас на п'ять хвилин. Потрібно провести професійну бесіду, — твердо мовив я, скидаючи пальто й залишаючись у самій чорній сорочці.

Я штовхнув двері й зайшов у кімнату.

Кімната була невеликою, освітленою однією люмінесцентною лампою. За столом, під наглядом двох міцних охоронців, сидів той самий Олег з фотографії Макса. Худорлявий, з нервово сіпаючими пальцями й зухвалим, але боягузливим поглядом. Коли охоронці вийшли, зачинивши за собою двері, він спробував розвалитися на стільці й видавив криву посмішку.

— О, а ти ще хто такий? — уїдливо кинув він, оглядаючи мене. — Я приїхав до своєї дівчини, Вероніки Шевчук. Які до мене питання? Ваші бики не мають права мене тут тримати.

Я повільно підійшов до столу, висунув стілець навпроти й сів, фіксуючи на ньому свій важкий погляд кризового психолога. У кімнаті миттєво згустилося повітря. Олег під моїм тиском мимоволі підібгав ноги під стілець, а його посмішка почала сповзати з обличчя.

— Права тут маю тільки я, Олеже, — мій баритон пролунав настільки низько й небезпечно, що він здригнувся. — Вероніка — не твоя дівчина. Вона — моя жінка. І ти припустився фатальної помилки, коли вирішив, що можеш продовжувати свій моральний терор на моїй території.

— Ти... ти чоловік її, чи що? — в його голосі вперше проскочила панічна нотка, він спробував підвестися. — Да ти знаєш, що я з нею зроблю? Вона від мене нікуди не дінеться...

Я блискавично подався вперед, перехоплюючи його за комір куртки й притискаючи спиною до стільця. Моє обличчя було в кількох сантиметрах від його. В моїх очах палала така первісна, хижа чоловіча лють, що він просто занімів, боячись навіть дихнути.

— Слухай мене уважно, нікчемо, — процідив я крізь зуби, і кожне моє слово карбувалося як вирок. — Зараз приїде патруль. Охорона університету передасть їм відеозаписи, як ти переслідував студентів і погрожував Шевчук. Мої люди в поліції вже відкривають на тебе кримінальне провадження за фактом сталкінгу та погроз. Крім того, твій номер і дані вже у моїх друзів у Києві. Якщо ти хоч раз з'явишся в радіусі кілометра від Вероніки чи її сестер — тебе просто не знайдуть. Тобі все зрозуміло?

Олег дивився на мене розширеними від дикого жаху зіницями. Його бронежилет впевненості, яким він півроку тиснув на налякану дівчинку, розлетівся на друзки під моїм реальним чоловічим тиском. Він судомно, часто закивав головою, ковтаючи слину.

— Я... я зрозумів. Я поїду. Я більше не приїду, — пролепетав він.

В цей момент двері відчинилися, і в підсобку зайшли двоє патрульних поліцейських. Я відпустив його комір, повільно випрямився й повернув на обличчя свою звичну, холодну маску професора.

— Офіцери, ось цей громадянин, — спокійно мовив я, киваючи на Олега. — Оформлюйте приховане переслідування. Усі докази й записи Сергій вам уже підготував.

Я закинув пальто на руку й вийшов у залитий дощем двір університету. Справа була зроблена. Минуле моєї маленької Шевчук було офіційно розтоптане й викинуте з нашої реальності. Мені залишалося тільки повернутися додому й особисто підтвердити їй, що її залізна стіна витримала цей удар без жодної тріщини.

Я сів у машину, зачинив двері й кілька секунд просто сидів у тиші, слухаючи, як злива барабанить по даху позашляховика. Олег більше не становив загрози. Його наляканий погляд у підсобці чітко дав зрозуміти: цей психопат повністю зламався під моїм тиском. 

Я завів двигун, підключив бездротову гарнітуру й набрав спільний чоловічий чат. Давид, Дан і Любомир відповіли майже миттєво.

— Ну що там у тебе, Професоре? — голос Давида з Києва був глибоким і спокійним. Судячи з тиші, він сидів у тому самому пентхаусі. — Мої хлопці вже пробили його харківську адресу для профілактики.

— Відбій, хлопці, — мовив я, рушаючи з кампусу. — Кейс закрито. Я перехопив його прямо біля воріт. Охорона затримала, я провів з ним коротку розмову. Хлопець зламався на першій хвилині, зараз його оформляє патруль за сталкінг. Наказ він зрозумів — якщо сунеться до Львова знову, його життя закінчиться.

— Красава, брат, — хрипко відгукнувся Дан з Одеси. На задньому плані чулося розмірене дихання Поліни, яка на стадіоні відпрацьвувала бігові вправи. — Поля трохи напружилася через це повідомлення, але я забрав її з доріжки в тренерську, заспокоїв. Зараз везу її додому. Добре, що з цим виродком покінчено.

— Це точно, — пробасив у трубку глибокий, оксамитовий баритон Любомира з Івано-Франківська. На його боці панувала тиша, яка зрідка переривалася м'яким шурхотом грифеля по паперу. — Моя мавка теж місця собі не знаходила, ледь пензлі з рук не випустила, коли чат заблимав. Я заварив Ксені заспокійливий чай, сиджу поруч і тримаю під контролем. 

— Добре, що ти закрив це питання, Арсене. На зв'язку.

Я скинув виклик, відчуваючи, як усередині розливається остаточне полегшення.

За десять хвилин я вже паркував машину у своєму дворі. Я піднявся на поверх, відкрив замок своїм ключем і тихо зайшов у квартиру. Вероніка чекала на мене у вітальні. Почувши звук дверей, вона миттєво підхопилася з дивана, все ще загорнута в мій величезний халат. У її великих очах застигло німе, напружене питання.

Я закрив за собою двері, зняв мокре пальто й зробив крок назустріч. Моя залізна маска викладача остаточно злетіла, залишаючи лише м'яку, глибоку ніжність. Я підійшов, мовчки обхопив її талію своїми великими долонямі й притиснув її крихке тіло до себе так міцно, наче намагався сховати її від усього всесвіту.

— Все, маленька. Все скінчено, — прохрипів я їй прямо в маківку, вдихаючи аромат її волосся. — Його більше немає. Поліція його забрала, справу відкрито, а зі Львова він тікатиме так, що лапті губитиме. Ти в безпеці.

Вероніка на мить обм'якла в моїх руках, її плечі затремтіли, і я відчув, як моя сорочка на грудях стає вологою від її тихих сліз полегшення. Вона нарешті відпустила свій страх.

Я підняв її обличчя за підборіддя й гаряче, владно поцілував у губи, закріплюючи нашу перемогу. Шторм офіційно минув нашу гавань. Ми переписали правила цієї гри, і тепер у цих стінах панував лише наш власний спокій.