Раді Вас бачити!

Залишившись у квартирі наодинці, я дозволила собі ще з пів години полежати в ліжку, просто насолоджуючись цим неймовірним відчуттям абсолютного спокою. Жодної тривоги. Жодного страху. Тільки затишок, аромат кави й тепло, яке досі зігрівало моє тіло після гарячих обіймів Арсена.

Але обіцянка є обіцянкою. Я підхопилася, швиденько прийняла душ і переодяглася у зручні домашні шорти та простору футболку. Настав час виконувати свій план.

Спочатку я зазирнула у величезний двокамерний холодильник Арсена. Тут, як і в усьому його житті, панував порядок. Холодильник ломився від ріних овочів, фруктів, сирів та питних напоїв. Трохи подумавши, я вирішила приготувати його улюблене запечене куряче філе у вершково-грибному соусі з молодою картоплею та свіжим салатом. Доки м'ясо маринувалося в ароматних спеціях, а духовка прогрівалася, я перебралася за кухонний острів і відкрила ноутбук. Кухонний таймер став моїм обмежувачем, а аромат майбутньої вечері — найкращим стимулом для навчання.

Робота над курсовою захопила мене з перших хвилин. Тема «Реабілітація після гострих травм та синдрому провини» більше не викликала в мене внутрішнього тремтіння. Завдяки Арсену я дивилася на свій колишній біль не як на вирок, а як на емпіричний матеріал, який я маю структурувати й захистити.

Я якраз дописувала другий підпункт першого розділу, коли мій телефон на стільниці голосно задзвонив. На екрані висвітилося ім'я “Макс”.

— Алло, Шевчук, привіт! — голос друга в слухавці звучав дещо розгублено. — Ти сьогодні не в корпусі? Я шукав тебе, а тебе ніде немає.

— Привіт, Максе. Ні, я сьогодні вдома, у нас за розкладом вільний день, — спокійно відповіла я, притискаючи телефон плечем до вуха й помішуючи гриби на пательні. — Вирішила присвятити час курсовій. Щось сталося?

— Та як тобі сказати... Я тут сиджу в бібліотеці, обклався підручниками, які нам Левицький напередодні навиписував, і в мене закипає мозок, — почав скаржитись Макс, і я прямо почула, як він емоційно змахнув рукою. — Слухай, ти не пам'ятаєш, що він говорив про методологію кризових станів у працях німецьких авторів? Він наголошував на експериментальній базі чи на клінічних спостереженнях? Бо я записав купу всього, а скласти до купи цю логіку нашого професора самотужки не можу. Побоююся, що якщо принесу йому в п'ятницю маячню, він мене прямо на кафедрі розстріляє своїм фірмовим поглядом.

Я тихо засміялася, згадуючи крижаний образ Арсена в кабінеті, і збавила вогонь на плиті.

— Не панікуй, Коваль. Він суворий, але справедливий. Наголос треба робити на клінічних спостереженнях, — терпляче пояснила я, гортаючи свої конспекти на екрані. — Він казав, що кризова психологія будується на реальних кейсах, а не на сухій теорії з пробірок. Подивися третій розділ у тій монографії, яку він нам скинув на пошту. Там все розписано з хірургічною точністю.

— Офіційно оголошую тебе моїм рятівником, Шевчук! — полегшено видихнув Макс. — Тепер усе сходиться. Ну ти й мегамозок, звичайно. Слухай, а Юля сьогодні знову весь день ходить чорніша за хмару. Постійно крутиться біля кабінету професора, мабуть, досі не може змиритися, що він її проігнорував. Так що ти правильно робиш, що сидиш вдома. Меньше бачить — меньше пліток плете.

— Нехай крутиться, Максе. У нас свої завдання, у неї — свої, — спокійно відрізала я. 

— Згоден. Добре, біжу писати, поки натхнення не зникло. Дякую за підказку, Шевчук! До зустрічі в університеті.

— Успіхів, Максе. Дзвони, якщо треба.

Я скинула виклик і поклала телефон. У цей момент кухонний таймер голосно задзеленчав — картопля в духовці якраз покрилася ідеальною золотавою скоринкою, а вершковий соус загус, наповнюючи всю квартиру просто неймовірним, затишним ароматом.

Я вимкнула плиту, закрила ноутбук і підійшла до вікна. До вечора залишалося ще кілька годин. Моя перша самостійна вечеря в цій квартирі була готова, перший розділ курсової — майже написаний. Я сіла в крісло, підібгавши під себе ноги, і з легкою, щасливою усмішкою стала чекати на повернення свого чоловіка, чітко знаючи, що цього разу я граю за своїми власними, переможними правилами.

Близько сьомої вечора в передпокої нарешті клацнув замок. Я миттєво підхопилася з крісла й вийшла назустріч.

Арсен переступив поріг, тримаючи в руках свій незмінний шкіряний портфель. Обличчя було втомленим після кількох годин важких дебатів на ректораті, але щойно він вдихнув густий, пряний аромат запеченого філе й вершково-грибного соусу, його плечі помітно розслабилися. Тонка, тепла посмішка миттєво змила з його обличчя сувору маску завідувача кафедри.

— Мій всесвіт пахне просто неймовірно, — низько, з легкою хрипотою мовив він, закриваючи за собою двері й відкидаючи піджак на вішак.

Він зробив крок до мене, притиснув до своїх широких грудей і глибоко вдихнув аромат мого волосся. Я обхопила його талію, відчуваючи, як останні краплі його університетської напруги розчиняються в моїх обіймах.

За п'ятнадцять хвилин ми вже сиділи за кухонним островом. Арсен із превеликим задоволенням вечеряв, що я зрозуміла — моя перша кулінарна спроба в його квартирі вдалася на всі сто відсотків.

— Дякую за вечерю, Ніко. Ти перевершила всі мої очікування, — з усмішкою підсумував він, відсуваючи порожню тарілку й роблячи ковток гарячого чаю. — Ну, розповідай, як пройшов твій день у нашій фортеці? Без мене не сумувала?

— Не було коли сумувати, професоре, — я підперла підборіддя долонями, з любов'ю дивлячись на свого чоловіка. — Я майже повністю дописала перший розділ курсової роботи. До речі, твій другий підопічний сьогодні теж активно працював. Макс телефонував мені прямо з бібліотеки. Каже, що сидить там, обклавшись твоїми монографіями, і в нього закипає мозок від німецької методології. Дуже боявся, що якщо принесе тобі в п'ятницю нісенітницю, ти розстріляєш його своїм фірмовим поглядом прямо на кафедрі.

Арсен коротко, хижо хмикнув, і в його очах спалахнули знайомі професійні іскри:

— Розумний хлопець, правильний страх допомагає краще концентруватися на першоджерелах. А ти що йому відповіла?

— Направила його в потрібне русло, — гордо посміхнулася я. — Сказала робити наголос на клінічних спостереженнях і реальних кейсах, як ти вчив. Він оголосив мене своїм рятівником. А ще Макс сказав, що Юля сьогодні весь день крутилася біля твого кабінету, чорніша за хмару. Що там у вас відбувалося на ректораті?

Арсен повільно поставив чашку на стіл, сперся ліктями об стільницю й заглянув мені прямо в очі. Його погляд став серйозним і надійним.

— Староста справді намагалася підловити мене після засідання, нібито з якимось терміновим питанням від потоку, — сухо відповів він. — Але на ректораті ми офіційно затвердили й зафіксували фінансування під мої нові реабілітаційні програми. Я вніс туди ваші з Максом теми як пріоритетні наукові дослідження кафедри. Тож коли Юля спробувала знову просити, щоб я замість тебе взяв її, я просто продемонстрував їй витяг із наказу ректора. Наші з вами позиції захищені на найвищому рівні, Вероніко. 

Я глибоко й полегшено видихнула, накриваючи його велику долоню своєю. Цей дорослий, сильний чоловік за один день обставив ситуацію так, що наше кураторство перетворилося на державну наукову програму. Залізна стіна трималася непорушно.

— Дякую тобі за все, — тихо прошепотіла я.

Арсен перевернув долоню, міцно сплітаючи свої пальці з моїми, і потягнув мене на себе, змушуючи підвестися й сісти до нього на коліна.

— Досить про університет на сьогодні, маленька, — прохрипів він мені прямо в губи, обхоплюючи мою талію. — Свій обов'язок перед наукою ми виконали. Тепер цей вечір належить тільки нам.

Він палко, владно накрив мої губи своїми, остаточно викреслюючи з нашої реальності весь зовнішній світ, і в нашій гавані знову запанував абсолютний, затишний спокій.