Раді Вас бачити!

Арсен.

Кришталевий келих із віскі приємно холодив пальці, але алкоголь сьогодні взагалі не брав. У напівтемряві львівського бару, під глухий гул розмов та приглушений джаз, я знову зловив себе на тому, що кручу в руках телефон, перевіряючи списки студентів третього курсу. А точніше — одне єдине прізвище. Шевчук Вероніка.

Я згадував її погляд там, в аудиторії. Те, як вона запекло захищалася, ховаючись за першою партою, і як її голос затремтів, коли вона заговорила про «добровільну в’язницю» травми. Вона описала мені себе. А я вперше в житті не знав, як увімкнути професійну відстороненість.

— Арсене, ти взагалі з нами, чи твій мозок залишився на кафедрі психоаналізу? — низький, глухий голос Дана змусив мене підняти голову.

Одеський тренер сидів навпроти, розвалившись на шкіряному дивані. Його забиті татуюваннями руки тримали склянку з льодом. Дан щойно повернувся зі зборів, повністю зациклений на своїй команді й тактиці, неодружений, вільний від будь-яких серйозних стосунків і абсолютно задоволений своїм холостяцьким життям.

Поруч із ним Давид, як завжди бездоганний у своїй залізобетонній впевненості столичного бізнесмена, повільно затягнувся дорогим сигаретним димом і примружив очі, вивчаючи мене, наче рентген.

— Він не на кафедрі, — спокійно констатував Давид, випускаючи дим у стелю. — Він у телефоні. Вже сорокову хвилину. Арсене, у тебе такий вираз обличчя, ніби ти прораховуєш план порятунку світу. Або... план чийогось завоювання. Хто вона?

Раптом важкі дерев'яні двері бару відчинилися, впускаючи всередину порцію свіжого львівського дощу, а разом із ним — кремезну, широку постать, яка миттєво заповнила собою простір біля входу. Любомир. Наш четвертий залізний стовп ще зі злиднів студентського гуртожитку. Він скинув мокру шкіряну куртку, зачесав пальцями назад густе волосся й широким кроком рушив до нашого столу.

— Слава Богу, знайшов вас у тих ваших львівських лабіринтах, — пробасив Любомир, сідаючи на диван поруч зі мною і міцно тиснучи кожному руку. У його голосі звичним оксамитом завібрувала м'яка франківська говірка. — Заїхав тусок на вогник з Франківська, мав пару справ по будівельному бізнесу, а ви тут уже киснете. Ну, здорово, брати! Бармене, най буде якесь міцне зігріваюче, бо дощ у вас тут — чисте катування!

Любомир замовк, переводячи погляд з Давида на Дана, а потім зафіксував свій примружений погляд на мені. Наш карпатський друг мав дику, природну інтуїцію — зчитав напругу за столом за секунду.

— Ого... А що то за траур у професора на лиці? — Любомир хмикнув, підсуваючи ближче принесене барменом віскі. — Чуєш-но, Арсене, ти чого такий заклинений?

Я сховав мобільний до кишені піджака й зробив ковток. Намагатися збрехати трьом найкращим друзям, з якими ми пройшли вогонь і воду, було справою марною. Вони бачили мене різним, але таким зацикленим — ніколи.

— Не вигадуйте, — коротко кинув я, намагаючись увімкнути свій звичний тон. — Просто важкий клінічний випадок у практиці.

— Ага, розкажи це своїм першокурсникам, професоре, — Дан усміхнувся, хижо блиснувши очима. — Ти за цей вечір тричі пропустив повз вуха мою розмову про нову тактику гри на полі, і двічі ледь не розбив поглядом бармена, коли той просто надто голосно поставив келих поруч. У тебе залізна витримка, друже. Була. Поки ти не зустрів її.

— Видиш, Арсене, хлопці правду кажуть, — серйозно кивнув Любомир, роблячи ковток із келиха. — У тебе погляд, наче ти не лекції читаєш, а на полюванні сидиш у хащах. Тож давай, викладай, яка муза твій захист підірвала.

Я важко зітхнув, опираючись ліктями на стіл. Приховувати далі перед своїми не було сенсу. Мені дійсно потрібно було почути чоловічу думку з боку.

— Студентка, — тихо, майже крізь зуби промовив я.

У нашій компанії повисла коротка, але дуже промовиста пауза. Давид повільно опустив сигарету в попільничку, Дан перестав колотити лід у склянці, а Любомир навіть повітря ротом перехопив, суворо звівши густі брови.

— Опа... — протягнув одесит, і його обличчя вмить стало серйознішим. — Викладач і студентка? Брат, та це ж тонкий лід. Тебе за таке суто по професійній етиці розіпнуть на вченій раді й кар'єру перекреслять, якщо хтось дізнається. Воно тобі треба? Навіщо тобі ці проблеми через малу?

— Я знаю, — відрізав я, відчуваючи, як від однієї думки про це всередині закипає злість. — Знаю кожне правило, кожен пункт статуту ЛНУ. Але коли я дивлюся на неї... всі мої принципи тріщать по швах.

— Настільки все серйозно? — Давид подався вперед, і в його очах з'явилася та сама зріла чоловіча увага. Він не засуджував, але як стратег одразу прораховував ризики.

— Вона зламана, Давиде, — я стиснув келих сильніше, згадуючи її нажаханий погляд під дощем і закритий одяг, під яким вона ховала себе від світу. — Я впевнений, що там був жорсткий аб'юз у минулому. Психіка розбита, панічні атаки від кожного різкого руху. Вона прийшла на мій курс, шукаючи знань, щоб зцілитися, але сама того не розуміючи, підірвала мій власний захист. Я маю тримати професійну дистанцію. Маю лікувати її як фахівець на парах. А замість цього я хочу закрити її від усього світу в своїй квартирі, зламати хребет кожному, хто хоч пальцем її в минулому чіпав, і просто... тримати в руках, поки вона не перестане тремтіти.

Любомир мовчки вислухав мене, і його велика, залізобетонно міцна долоня з силою опустилася на моє плече, важко стиснувши його.

— Най буде грець тим правилам університетським, коли йдеться про чоловічий захист, — гаряче, глухо сказав друг, і в його очах спалахнув чистий карпатський вогонь. — Якщо дівчина файна, а якийсь нікчема її скривдив — то святе діло її закрити собою. Я б за таке чудовисько власноруч у горах закопав, і жоден закон би мене не зупинив. Тільки чуєш-но, Арсене... будь обережний. Травмована душа — то як тонке скло. Ламати її крила силою не можна. Огороди її, будь її скелею, але дай їй час звикнути до твоєї сили.

Дан мовчки подивився на мене, його скепсис зник, поступившись місцем суворій повазі. Як людина спорту, яка звикла перемагати, він розумів цей пристрасний чоловічий фокус.

— Любош правий, — кивнув Дан. — Якщо вона твоя і ти готовий за неї битися — плюй на правила ректорату. Головне — грай чисто по відношенню до неї. Дій обережно, щоб не доламати її остаточно.

— Хлопці мають рацію, — додав Давид, гасячи недопалок. — Тільки грай розумно, Арсене. Ніяких слідів в університеті, ніяких приводів для пліток серед студентів. Будь для неї викладачем на людях, але якщо треба буде захистити її від минулого чи вирішити питання з керівництвом — ти знаєш мій номер. Київ підстрахує.

Я подивився на трьох своїх друзів і вперше за цей довгий, напружений день відчув, як затиск у грудях трохи відпустив. Моє студентське братерство з гуртожитку, перевірене роками й залізобетонно скріплене чоловічою вірністю, знову було моєю опорою. Я кивнув, піднімаючи келих.

— Дякую, хлопці.

Лід у моїй склянці тихим цокотом зустрівся з їхніми келихами. Я знав, що попереду на мене чекає справжнє пекло, суцільне порушення субординації та прогулянка по самому краю безодні. Але дивлячись на цих трьох, я чітко розумів: я пройду цей тонкий лід до кінця. Бо Вероніка Шевчук варта того, щоб заради неї порушити абсолютно всі правила в цьому світі.