Раді Вас бачити!

Львівський вечір опустився на місто важкою, сизою хмарою. За вікном моєї крихітної кімнати в гуртожитку все так же монотонно шумів дощ, але всередині мене досі палав той самий незрозумілий, гарячий струм. Я сиділа на підвіконні, підібгавши під себе ноги та загорнувшись у теплий плед. Перед моїми очима досі стояв Арсен Володимирович — його залізобетонний силует, сильні руки, що тримали парасольку, і темні очі, які зазирали мені прямо в душу.

Мої пальці тремтіли, коли я нарешті розблокувала телефон. Мені шалено, відчайдушно потрібно було виговоритися. Потрібно було почути голоси тих, хто знав мене справжньою.

Я відкрила Telegram і зайшла в наш закріплений чат, який ми створили в день, коли наше життя розлетілося на шматочки після загибелі батьків. 

Чат «Чотири краплі душі».

Ніка:«Дівчата, ви тут? Мені терміново треба вам дещо розповісти, бо я зараз з’їду з глузду...»

Відповідь прийшла майже миттєво, коротке відео повідомлення від Полі.

На екрані з’явилося розпашіле, мокре від поту й морського бризу обличчя Полі. Вона важко дихала, тримаючи телефон на витягнутій руці. На тлі шуміло вечірнє Чорне море, а за її спиною виднілися вогні Траси здоров’я. Вона щойно закінчила свій багатокілометровий біг. Це був її єдиний спосіб виплеснути біль, сховатися й хоч на годину втекти від гнітючої, крижаної байдужості Артема, яка щодня випалювала її зсередини в порожній одеській квартирі.

Поля (відеоповідомлення):«Я тут, Нікусь! Щойно добігла дистанцію. Дихаю морем і намагаюся не думати про дім... Що там у тебе сталося? Кажи швидко, я вся в увазі!»

Наступне повідомлення вилетіло зі столиці. Сніжка, як завжди, жила в абсолютно іншому часовому та життєвому вимірі. Вона щойно прокинулася ближче до вечора, ліниво потягуючись у своєму ліжку в орендованій київській квартирі. Попереду на неї чекала нічна зміна — вона збиралася їхати на роботу в елітний стриптиз-клуб, де працювала хореографом і танцівницею, заробляючи на нове життя. Вона ще не знала, що зовсім скоро в її світ увірветься небезпечний і владний Давид Арманов. Поки що вона просто готувала свій фірмовий бойовий настрій.

Сніжка:«Я теж на зв’язку, мої хороші. Тільки розплющила очі, п’ю чорну каву й малюю свої фірмові стрілки. Нікусь, не лякай нас. Хтось образив? Якщо треба, я зараз куплю квиток на потяг до Львова й роздеру за тебе будь-кого».

Слідом за Сніжкою в чаті з'явився круглий кружечок відео від нашої четвертої краплі — Ксенії. Вона сиділа на підлозі у своїй новій, напівпорожній франківській мансарді, заставленій чистими підрамниками та коробками з об'єктивами. Світло від гірлянди підкреслювало її бліде, але дивовижно ніжне, витончене обличчя. Очі сестри були злегка заплаканими, але в них вперше з'явився твердий спокій. Вона тримала в руках чашку з карпатським чаєм, а на її тонких пальцях більше не було кільця.

Ксеня (відеоповідомлення):«Нікусь, я теж тут... Я... я сьогодні остаточно розлучилася з Максимом. Зібрала речі й поїхала. Він знову кричав, що мої виставки та фотографії — це дитячі забавки, вимагав, щоб я знайшла "нормальну роботу" і сиділа вдома. Я зрозуміла, що він просто душить мій хист. Поки що сиджу серед коробок у Франківську, дивлюся на гори в тумані й намагаюся звикнути до тиші. Але ти давай, розповідай про свій хаос! Мені терміново потрібні твої львівські емоції, щоб відволіктися від своїх...» 

Моє серце защемило від неймовірної любові до них. Я швидко застукала пальцями по екрану, намагаючись вмістити весь хаос свого сьогоднішнього дня в кілька речень.

Ніка:«Ксюнь, ти така сильна, ти все зможеш, гори тебе вилікують! Про Максима потім стовідсотково поговоримо, а зараз... Короче, слухайте. Зранку у Львові був жахливий дощ. Я стояла біля книгарні, і вітер вирвав у мене з рук усі мої конспекти з кризової психології. Вони полетіли прямо в брудну калюжу. Я опустилася на коліна, ледь не плачу від безсилля, збираю ці мокрі аркуші... і раптом дощ над головою припиняється. Піднімаю очі — а наді мною стоїть чоловік. Дівчата, він неймовірний. Років тридцяти, у строгому пальті, з шалено дорогим годинником і поглядом, який бачить тебе наскрізь. Він просто закрив мене своєю величезною чорною парасолькою, як фортецею».

У чаті на хвилину повисла тиша. Сніжка навіть перестала писати, судячи з індикатора.

Поля:«Ого... Справжній джентльмен під львівським дощем? Це схоже на початок якогось роману, Нікусь! Він щось сказав?»

Ксеня:«Боже, як кінематографічно... Я б такий кадр через об'єктив зафіксувала! Чоловік-щит під зливою... Ніко, кажи, що було далі!»

Ніка:«Так! Він сказав: "У кризових ситуаціях перше правило — не панікувати й дихати рівно". Його голос... це щось із чимось. Низький, спокійний. А потім він підняв мої папери, назвав мене по імені (бо побачив підпис на першому аркуші конспекту), посміхнувся й пішов. Я думала, що більше ніколи його не побачу...»

Сніжка:«Так, стоп. Мені вже подобається цей чоловік. Ану, давай викладай, яке "але" тут криється? Я ж чую за твоїм текстом, що це не кінець!»

Я глибоко вдихнула, згадуючи ту мить, коли він зайшов до аудиторії й закрив за собою двері.

Ніка:«Але... через п'ятнадцять хвилин я заходжу на пару. Сідаю, як завжди, за першу парту. Двері відчиняються, і до кабінету заходить ВІН. Дівчата, цей чоловік з парасолькою — мій новий викладач з кризової психології! Його звати Арсен Володимирович. І він весь час лекції дивився тільки на мене. Він викликав мене першою, влаштував справжній іспит на міцність перед усім потоком, підходив так близько, що я відчувала аромат його парфуму з тютюном... А в кінці пари, коли всі вийшли, він підійшов і сказав, щоб наступного разу я не соромилася заходити до нього на кафедру, бо там кава завжди гаряча. Мої щоки досі палають!»

Чат буквально вибухнув повідомленнями:

Сніжка:«Серйозно? Викладач?! Нікусь, та це ж чистий тонкий лід! Стосунки з викладачем — це табу, але Боже... як же це гаряче! Обожнюю таких впевнених чоловіків. Схоже, твій залізобетонний захист нарешті зустрів свого руйнівника».

Поля:«Ніка, сонечко... Ти тільки будь обережною, добре? Ти ж знаєш, як важко тобі дається довіра після всього. Але якщо поруч із ним ти вперше за три місяці відчула себе живою — це знак. Твій психологічний лід починає танути».

Ксеня:«А мені здається, це доля. Чоловік, який першим ділом захистив твої знання і твої конспекти — це залізобетонно твій чоловік. Мій колишній їх би тільки ногами розтоптав. Тримайся за нього, Ніко, він пахне справжньою силою».

Я дивилися на екран телефону, і сльози полегшення нарешті покотилися по моїх щоках. Мої сестри були так далеко — одна в гамірному Києві готувалася до нічного клубу, друга ловила прохолоду нічного одеського моря, намагаючись склеїти свій нещасливий шлюб, а третя сиділа самотньо серед коробок у Франківську, захищаючи свій ніжний творчий світ. Але тут, у цьому маленькому текстовому полі, ми були разом. Чотири краплі однієї розбитої душі, які знову зливалися в одне ціле.

Я закрила очі, притискаючи мобільний до грудей. Попереду була п’ятниця, нова лекція й нова зустріч з Арсеном Володимировичем. І я вперше в житті чекала на заняття з таким шаленим, нестримним передчуттям.