Раді Вас бачити!

Вероніка.

П’ятничний Львів вирішив дотриматися своїх найгірших традицій. Небо над містом затягнуло важким, свинцевим покривалом, і якраз під кінець моєї останньої пари впертий дрібний дощ перетворився на справжню стіну з води.

Я стояла на ґанку університету, безпорадно дивлячись на те, як потоки води заливають бруківку. Моя біла парасолька так і залишилася висіти на гачку в кімнаті гуртожитку — зранку сонце зрадницьки світило у вікно, і я в це повірила. Дурепа! Наївно було думати, що у цьому місті можна хоч чомусь довіряти безперечно.

— Шевчук, ти що, збираєшся тут ночувати? — Юля пройшла повз мене, розкриваючи величезну яскраву парасольку. Вона зміряла мене переможним поглядом і впевнено рушила вниз по сходах.

Я нічого не відповіла. Лише міцніше притиснула до грудей рюкзак. Чекати, поки злива вщухне, не було сенсу — небо натякало, що це надовго. Гуртожиток був за чотири квартали звідси. Чи зможу я добігти? Ні. Промокну до нитки за перші дві хвилини. Але варіантів не було.

Натягнувши капюшон старого худі глибше на очі, я зробила крок під холодні струмені. Вода миттєво прошила тканину, обпікаючи плечі крижаним холодом. Вже за дві хвилини моє волосся злиплося, а кросівки неприємно хлюпали з кожним кроком. Я йшла, обхопивши себе руками, і вкотре проклинала власну неуважність.

Раптом біля самого бордюру, піднімаючи фонтан бризок, плавно загальмував великий чорний автомобіль. Пасажирське вікно повільно поповзло вниз.

— Шевчук, сідай у машину, — пролунав із салону той самий низький, спокійний голос, від якого моє серце миттєво збилося з ритму.

Я застигла прямо під зливою. За кермом сидів Арсен Володимирович. Без піджака, в одній лише чорній сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками, він дивився на мене крізь пелену дощу суворо і вкрай серйозно.

— Дякую, Арсене Володимировичу, але я... я дійду сама. Мені тут недалеко, — прокричала я крізь шум води, інстинктивно роблячи крок назад. Лід всередині мене звично виставив шипи від такої раптової чоловічої уваги.

Він не розлютився. Він просто вимкнув запалювання, і в салоні запала тиша, яку порушував лише важкий стукіт крапель по даху авто. Арсен повернув голову до мене, і його глибокі очі звузилися.

— Вероніко, я не збираюся грати з тобою в наздоганялки по калюжах, — спокійно, але з такою залізною інтонацією, яка не передбачала заперечень, вимовив він. — Ти вже промокла до кісток. Твоє худі можна викручувати. Якщо ти зараз же не сядеш у машину, твій посттравматичний синдром поповниться ще й двостороннім запаленням легень. А мені на лекціях потрібні живі студенти. Сідай. Це наказ викладача.

Я кілька секунд вагалася, дивлячись на його велику долоню, що лежала на кермі. Його слова про «наказ викладача» звучали як зачіпка для мого сумління, але в його погляді було стільки чистої, чоловічої турботи, що мій захист здався. Холод добивав остаточно.

Я смикнула ручку дверей і швидко застрибнула на м’яке шкіряне сидіння, закриваючи за собою двері.

У салоні було неймовірно тепло й сухо. Мене миттєво окутав його фірмовий шлейф — дорогий тютюн, дерево й легкий аромат кави. На панелі приладів світився клімат-контроль, який Арсен відразу перемкнув, спрямувавши потік гарячого повітря на моє пасажирське крісло.

— Дякую, — пробурмотіла я, сором’язливо стискаючись у кутку й боячись заплямувати мокрим одягом дорогу оббивку.

Арсен нічого не відповів. Він завів двигун, машина плавно рушила з місця й влилася в потік машин. Я розслабилася, очікуючи, що за кілька хвилин ми повернемо до мого провулку, але коли автомобіль упевнено проминув потрібний перехрестя й попрямував у бік центру, я напружилася.

— Арсене Володимировичу, ви проїхали поворот, — мій голос прозвучав вище, ніж я хотіла. — Моя вулиця була там, позаду. Куди ми їдемо?

— До мене, — коротко відрізав він, навіть не повернувши голови. Його профіль здавався висіченим із граніту, а пальці впевнено крутили кермо.

— Що?! Ні! — я майже підскочила на кріслі, і паніка гарячою хвилею вдарила в голову. — Зупиніть машину, будь ласка! Я не поїду до вас! Це... це порушення всіх правил субординації! Ви не маєте права!

Машина зупинилася на червоне світло світлофора. Арсен повільно повернувся до мене. Його темний, проникливий погляд кризового психолога вмить зафіксував мою паніку. Він діяв філігранно — не підвищив голос, не зробив різких рухів, але його слова заспокоювали краще за будь-які ліки.

— Вероніко, заспокойся й дихай, — тихо, оксамитово промовив він, заглядаючи мені прямо в душу. — До мого будинку звідси рівно дві хвилини їзди. До твого житла через затори ми будемо діставатися пів години. Ти тремтиш так, що в тебе зуби цокають. Тобі терміново потрібен гарячий душ і сухий одяг, інакше завтра ти зляжеш із гарячкою. Я не збираюся нічого тобі робити. Ти в повній безпеці. Просто довірся мені хоча б раз.

Я дивилася на його вольове обличчя, на дорогий годинник, який тихо цокав на зап'ясті, і відчувала, як моя добровільна в’язниця страху знову руйнується. Він знову мав рацію. Зрілий, сильний чоловік просто рятував мене від застуди.

Я повільно опустила плечі й тихо видихнула, відвертаючись до вікна, по якому стікали краплі дощу.

— Добре, — ледве чутно прошепотіла я.

Машина рушила далі, а я все ще не знала, що цей крок через поріг його квартири назавжди розтопить мій тонкий лід.