Раді Вас бачити!

Арсен.

Я повернувся до свого кабінету після ректорату, коли за вікнами університету вже панували львівські сутінки. Усі думки досі крутилися навколо сьогоднішньої пари. Я зняв піджак, кинув шкіряну папку на дубовий стіл і повільно підійшов до вікна. Злива затихла, залишаючи після себе лише вогку прохолоду.

Я затягнувся сигаретою, випустив дим у темряву й дістав із кишені телефон. Пальці самі знайшли потрібний номер. Мені потрібно було зробити цей дзвінок. Не як професору, і навіть не як другу з минулого гуртожитку, а як чоловіку, який щойно побачив наскрізь чужу, глибоко приховану рану.

Екран блимнув, і за секунду з динаміка пробасив низький, важкий і суворий голос карпатського друга. Любомир явно був на якомусь із своїх франківських об'єктів — на тлі було чутно глухий гуркіт техніки.

— Здоров, професоре, — коротко кинув він, і я відразу відчув напругу в його голосі. — Кажи швидко, бо я тут якраз бруси перевіряю, та й думками весь біля своєї Ксені. Що там у Львові?

— Любоше, залиш бруси, — спокійно, але твердо перебив я його, роблячи чергову затяжку. — Я бачив твою Ксенію. Вона сьогодні була на моїй лекції. Приїхала до Вероніки на кілька днів.

На тому кінці дроту миттєво затихли всі сторонні звуки. Любомир застиг. Я буквально шкірою відчув, як його масивна фігура напружилася за сотні кілометрів від мене.

— Бачив її? — його баритон став небезпечно тихим, аж завібрував у слухавці. — Як вона, Арсене? Най їй грець, вона ж мені нічого не сказала, що у Львів збирається! Знову той її колишній виродок Максим оголосився через свої мережі?

—Ні. Але у нашому ЛНУ у коридорі була епічна деескалація, староста Вероніки ледь інфаркт не схопила, коли побачила двох Шевчук одночасно, — криво посміхнувся я, але тут же став максимально серйозним, повертаючи собі фірмовий тон кризового психолога. — Я дзвоню тобі з іншого приводу, брате. Я дивився на твою Ксенію весь цей час. І як психолог, я заявляю тобі: у цієї дівчини всередині не просто переляк від колишнього. Там глибока, випалена травма.

— Що ти маєш на увазі? — глухо процідив Любомир, і я почув, як він стиснув кулак.

— Я підняв її на парі, попросив розібрати один теоретичний кейс про психологічний контроль, — я заплющив очі, знову згадуючи ту мертву тишу в аудиторії. — І вона видала мені таку ілюстрацію з власного досвіду, від якої в мене самого пальці на кафедрі звело. Любоше, у її очах — класичний синдром вивченої безпорадності, змішаний із глибоким професійним знеціненням. Цей маніпулятор Максим діяв як чистий хірург-садист. Він крок за кроком випалював її віру у власний талант. Він вбивав у її голову, що її живопис — це нікчемна мазанина, а вона сама без нього — порожнє місце, яке помре з голоду.

У слухавці почувся такий важкий, звірячий подих Любомира, наче в горах починався справжній ураган.

— Він ламав її художню вісь, розумієш? — продовжував я, карбуючи кожне слово. — Для творчої людини це гірше за фізичне насильство. Коли вона сьогодні говорила про це, її очі на мить стали абсолютно мертвими, крижаними. Вона досі боїться вірити, що її картини мають цінність. Вона досі чекає удару в спину за кожен свій дотик до пензля. Це той біль, який не лікується просто блокуванням номера. Це тривала кризова робота.

— Я випалю того виродка з її пам'яті разом із корінням, Арсене... — твердо, з такою шаленою чоловічою люттю пробасив Любомир, що в мене самого по шкірі пройшов мороз. — Я тусок особисто його знайду й руки йому переламаю, щоб більше ніколи не смів до мистецтва моєї мавки торкатися!

— Руки переламати ти завжди встигнеш, для цього в нас є Давид, його хлопці й не таке можуть зробити — спокійно зупинив я його, струшуючи попіл. — Ксенії зараз потрібне інше. Вона сказала на парі, що з'явився чоловік, який став її щитом і повернув їй право просто дихати. Вона говорила про тебе, Любоше. Коли вона згадує твої полонинські квіти — її лід тане. Будь її фортецею. Дай їй зрозуміти, що її руки створені для шедеврів, а не для сліз. 

Любомир мовчав кілька секунд. Його дихання нарешті стало рівнішим, але в ньому з'явилася та сама зріла, непереможна чоловіча рішучість господаря Карпат.

— Я тебе почув, професоре. Дякую за дзвінок, — сухо, але з глибокою братською повагою відповів він. — Завтра зранку забираю її зі Львова. Зачиню у своїй франківській мансарді, обійму своїми долонями й не випущу, поки вона не повірить, що вона — моє головне диво. Най буде грець тому минулому. На зв'язку, брате.

— На зв'язку, — кинув я і закрив ноутбук.

Приїхавши додому, зайшов у квартиру. Львівський вечір відрізав звуки міста, залишаючи за важкими дубовими дверима моєї квартири галас ЛНУ. Я зняв годинник, кинув його на мармурову консоль у передпокої й повільно пройшов до кабінету. Високі стелі, ліпнина австрійських часів і стіни, повністю заставлені стелажами з науковою літературою — це був мій замок. Моя територія абсолютного порядку, де кожна річ знала своє місце.

До сьогоднішнього дня.

Я підійшов до вікна, затягнувся сигаретою і випустив густий дим у темряву проспекту. В голові досі відлунював оксамитовий голос Ксенії й вивезена з Франківська правда про її колишнього. Але перед очима стояло інше. Обличчя Вероніки, коли вона піднялася на парі. Те, як вона карбувала терміни деескалації, дивлячись мені прямо в душу. Вона захищала сестру, захищала свій дзеркальний замок, навіть не підозрюючи, що в цей самий момент остаточно руйнувала мій кризовий контроль.

Я — професор. Я кандидат наук, який консультує VIP-клієнтів і вчить студентів субординації. Але коли ця дівчина опиняється в полі мого зору, вся моя педантичність летить під три чорти.

Телефон на столі завібрував. Нове повідомлення у спільному чаті нашої четвірки.

Любомир:«Арсен, я виїжджаю на Львів. На світанку буду. Забираю Ксеню додому, в безпеку. Дякую за сигнал, брате. Я у боргу не залишусь».

Я криво посміхнувся, гасячи недопалок у попільниці, підійшов до столу, відкрив ноутбук і глянув на розклад на завтра. Одинадцята ранку. Знову лекція. Знову доведеться вмикати суворого викладача, дивитися на неї через аудиторію і вдавати, що мої пальці не пам'ятають ніжного дотику її шкіри в тому маленькому будиночку серед брюховицьких сосен.

— Ну що, Шевчук... — тихо мовив я в порожнечу кабінету, і мій баритон прозвучав по-чоловічому хижо. — Побачимось завтра.