Раді Вас бачити!

Понеділок. Сьогодні рано-вранці до мене приїхала Ксеня. Я її не бачила два місяці. Після нашої останньої зустрічі вона трохи змінилась. Стала розкутішою, і це видно по її емоціях та й зовнішньо також. Її Любомир, здається знає, що робить.

Сьогодні знову пара з кризової психології.

Великий коридор головного корпусу ЛНУ гудів, наче розтривожений вулик. Ксеня приїхала до мене у Львів усього на кілька днів, як і обіцяла в нашому чаті. Я наполягла, щоб вона пішла зі мною на університетські пари — мені так хотілося відгородити її від франківських тривог і просто побути разом. Вона сиділа на лавці біля вікна, тримаючи в руках свій незмінний блокнот для ескізів, і з цікавістю розглядала ліпнину на стелі.

— Ксюнь, я на одну секунду на кафедру зайду, забрати відомість, — шепнула я їй, м'яко торкнувшись її плеча. — Сиди тут, я миттю.

Я відійшла буквально на двадцять метрів у бік кафедри, як раптом помітила, що біля нашого крила кабінетів замиготіла знайома постать. Юля. Наша затята староста, яка останні тижні тільки й шукала привід, щоб знайти на мене бодай якийсь компромат і здати нас із Арсеном Володимировичем. Вона розмашистим, впевненим кроком попрямувала прямо до лавки, де сиділа Ксеня.

Я застигла, а потім швидко рушила назад, відчуваючи, як усередині починає закипати знайома захисна злість.

Юля зупинилася прямо перед Ксенією, зверхньо схрестивши руки на грудях і уїдливо примружившись.

— Ну що, Шевчук, думала, ти найрозумніша? — голосно, на весь коридор просичала староста, закидаючи голову. — Я бачила, як ти зранку знову крутилася біля машини Арсена Володимировича! Думаєш, якщо ти проводиш багато часу на кафедрі, то тобі все зійде з рук? Я сьогодні ж іду в деканат. Твоя субординація закінчилася, люба моя. Що ти тепер мені скажеш?

Ксеня повільно підняла голову від блокнота. На її ніжному обличчі не було ні краплі мого звичного бойового захисту — лише абсолютне, чисте нерозуміння й легкий переляк. Вона кліпнула своїми великими озера-очима, розгублено дивлячись на розлючену дівчину перед собою.

— Перепрошую... — тихо, своїм фірмовим оксамитовим прикарпатським говором, який у неї вже з’явився за час проживання там, сказала сестра, міцніше стиснувши олівець у пальцях. — Ви, мабуть, мене з кимось переплутали... Я не розумію, про кого ви кажете.

Юля від такого тону аж повітря ротом перехопила. Її обличчя перекосило від обурення, вона подалася вперед, мало не втикаючись носом у Ксеню.

— Ти що, дурню з мене клеїш, Шевчук?! — підвищила голос староста, привертаючи увагу половини потоку в коридорі. — Які ще «переплутали»?! Ти мені тут казки не розказуй, твій акцент тебе не врятує! Тобі що, пам'ять відшибло?!

— Відстань від неї, — раптом глухо, розрізав простір мій голос прямо за спиною Юлі.

Староста здригнулась, наче від удару струмом, і повільно, здивовано почала розвертатися на підборах.

Коридор навколо нас в мить затих. Студенти, які стояли поруч, буквально позавмирали з відкритими ротами.

Юля повернулася до мене й... застигла. Її обличчя за секунду стало абсолютно блідим, очі округлилися від дикого, паралізуючого шоку, а щелепа ледь помітно відвисла. Вона перевела ошалілий погляд на Ксеню, яка сиділа на лавці, потім знову на мене, яка стояла прямо перед нею в точно таких джинсах, білому светрі та з зачіскою, з тим самим обличчям, розрізом губ та очима.

Дві абсолютно однакові дівчини. Дзеркальний замок природи.

— Що... що це таке?.. — ледь чутно пролепетала Юля, задкуючи на крок назад і втрачаючи всю свою впевненість. — Хто... хто з вас Вероніка?..

Я зробила крок уперед, закриваючи сестричку собою, і подивилася на старосту тим самим крижаним поглядом, якого мене навчив мій професор.

— Я Вероніка, Юлю. А це моя рідна сестра Ксенія, — карбуючи кожне слово, вимовила я, і в моєму голосі більше не було страху. — І якщо ти ще хоч раз посмієш підійти до неї, або відкриєш свій рот у бік моєї родини — мій захист стане твоїм найбільшим нічним кошмаром в університеті. Професор Левицький, до речі, теж у курсі її приїзду. Тобі все зрозуміло?

Юля нічого не відповіла. Вона гарячково схопила свою сумку й буквально втекла по коридору, мало не збиваючи з ніг першокурсників. Наша таємниця чотирьох міст офіційно вийшла в світ, і гра за новими правилами починала набирати свої оберти.

— Хто... хто це була, Нікусь? — Ксеня повільно піднялася з лавки, все ще міцно притискаючи до грудей свій блокнот з ескізами. На її блідому обличчі читалися відголоски того переляку, який намагалася вселити в неї Юля.

Я глибоко видихнула, намагаючись вгамувати шалений пульс, і з полегшенням опустила плечі. Коридор навколо нас досі заціпеніло мовчав — одногрупники проводжали Юлю шокованими поглядами, переводячи погляд із мене на мою копію.

— Це Юля. Наша староста і за сумісництвом — мій головний університетський біль, — я підійшла ближче й ніжно взяла Ксеню за руку, відчуваючи, що її пальці все ще злегка тремтять. — Вона останні тижні спить і бачить, як би вижити мене з університету. Думала, що зловила мене на гарячому, а натомість отримала інфаркт від того, що нас двоє.

Ксеня раптом тихо, полегшено засміялася, витираючи тильною стороною долоні прохолодну щоку.

— Нікусь... Ти б бачила її обличчя, коли ти підійшла ззаду, — Ксеня похитала головою, і в її очах спалахнули ті самі живі, палкі іскорки, які так сильно захищав Любомир у Франківську. — Вона спершу на мене кричала, махала руками, а коли почула твій голос... Мені здалося, вона зараз просто крізь цю старовинну бруківку провалиться. Перелякалася так, наче привид побачила!

— Вона побачила свій повний програш, Ксюнь, — криво посміхнулася я, згадуючи, який надійний тил у мене тепер є за межами цих стін. — Арсен Володимирович обіцяв закрити це питання з її довгим язиком у деканаті, але твій приїзд просто доламав її остаточно. Тепер вона тричі подумає, перш ніж відкривати рота в мій бік.

Я подивилася на годинник — до початку наступної пари залишилося всього кілька хвилин. Важкі дубові двері кабінету в кінці коридору відчинилися, і на порозі з'явився Арсен. Строгий чорний костюм, біла сорочка, застебнута на всі ґудзики, і той самий залізний погляд, який змушував всіх студентів підтягувати хвости.

Він миттєво знайшов нас очима серед натовпу студентів. На мить у глибині його темних зіниць спалахнув той самий хижий вогонь, але він за секунду повернув собі абсолютний контроль професора. Навіть зараз, дивлячись на двох однакових Шевчук, він безпомилково визначив, де його територія — його погляд на долю секунди затримався саме на моїх губах.

— Ну що, сестричко, — Ксеня лукаво штовхнула мене ліктем у бік, помітивши цей німий чоловічий жест. — Схоже, твій залізний професор готовий почати лекцію. Ходімо в аудиторію. Я хочу сісти на першу парту й подивитися, як він буде вдавати, що між вами нічого немає, поки я малюватиму його портрет у блокноті.

Я посміхнулася, відчуваючи, як уся тривога остаточно згорає. Шторм Юлі був повністю розбитий, а попереду на нас чекала нова гра. Гра, де правила встановлювали виключно м