Раді Вас бачити!

Злива за вікном позашляховика набирала обертів, великі краплі з гуркотом билися об лобове скло, нагадуючи мені про той хаос, який щойно вибухнув у моєму житті. Машина різко зупинилася, але не біля будинку Арсена. Навпроти крізь стіну дощу проступали знайомі сірі стіни мого студентського гуртожитку.

Я все ще тихо схлипувала, затиснута в кутку пасажирського сидіння, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

Арсен вимкнув запалювання, повернувся до мене й м'яко, але дуже міцно перехопив моє обличчя своїми гарячими долонями. Його погляд проникав прямо під шкіру, змушуючи мою паніку відступати.

— Вероніко, слухай мене уважно, — його низький баритон звучав настільки впевнено, що кожне слово здавалося непорушним законом. — З цієї хвилини ти в гуртожитку більше не живеш. Жодних заперечень. Це місце не захищене. Твій колишній знає, де ти вчишся, а отже, знайти цей корпус для нього — справа кількох годин. Я не збираюся ризикувати тобою.

Я ковтнула сльози, дивлячись у його рішучі темні очі: 

— Але, Арсене... як же речі? Мої однокімнатниці... Юля обов'язково дізнається, що я з'їхала.

— Нехай дізнається, мені байдуже, — сухо й відсторонено відрізав він, і в його голосі пролунав той самий сталевий тон чоловіка, який повністю взяв ситуацію під свій контроль. — Зараз ми піднімемося в твою кімнату. Ти забереш лише найнеобхідніше — документи, ноутбук, одяг на перший час. Решту я куплю тобі сам. Якщо твої сусідки запитають — ти приїжджаєш на орендовану квартиру за сімейними обставинами. З адміністрацією гуртожитку та твоїм офіційним виселенням я розберуся особисто через свої зв'язки в деканаті. Тобі нема про що хвилюватися.

Він вийшов із машини, швидко обійшов її й відчинив мої двері, закриваючи мене від зливи своїм широким тілом та великою чорною парасолькою.

Усе відбулося як у тумані. Під його суворим наглядом я піднялася в кімнату, гарячково скидала у валізу джинси, конспекти, зарядні пристрої та кілька улюблених светрів. Дівчата з кімнати здивовано перезиралися, але коли побачили у дверях високу, фігуру нашого професора, який мовчки чекав у коридорі, засунувши руки в кишені пальто, вони не наважилися поставити жодного зайвого питання. Його авторитет тиснув настільки сильно, що в коридорі гуртожитку на мить затихли навіть найгучніші компанії.

За п'ятнадцять хвилин моя валіза вже лежала в багажнику його машини, а ми летіли крізь дощовий, залитий вогнями Львів до його будинку.

Коли важкі дубові двері його оселі зачинилися за нашими спинами, відсікаючи шум дощу та весь зовнішній світ, я безсило притулилася спиною до стіни в передпокої. Тільки тут, у цьому просторі, що пах лавандою та дорогою кавою, мене нарешті повністю відпустило. Я була в безпеці.

Арсен поставив мою валізу, зняв пальто й підійшов упритул. Він легким рухом підхопив мене під сідниці, піднімаючи на руки, наче я нічого не важила. Я слухняно обхопила його шию руками, ховаючись обличчям в його теплу шию й вдихаючи аромат кедра.

— Все, маленька. Ти вдома, — тихо прохрипів він мені в ліве вухо, несучи мене в напрямку спальні. — З цього дня твій колишній викреслений з твоєї реальності. Ця квартира — твоя фортеця. І поки я дихаю, сюди не пробереться жоден жах із твого минулого.

Я притиснулася до нього ще сильніше, відчуваючи, як його сильне серце вибиває рівний, надійний ритм. Мій лід знову спробував повернутися, але ця залізна чоловіча воля спалила його дотла. Я переїхала до свого професора. І це було найбезпечніше й найправильніше рішення в моєму житті.

Коли Арсен поклав мене на широке ліжко й загорнув у ковдру, він на мить затримався, вдивляючись у мої очі. Його велика долоня ніжно погладила мене по щоці, стираючи останні залишки застиглих сліз.

— Я зварю тобі гарячого чаю з м'ятою. Лежи й ні про що не думай. Ти під моїм захистом, маленька, — спокійно сказав він, підвівся й тихо вийшов із кімнати, зачиняючи за собою двері спальні.

Залишившись наодинці в цій величезній, безпечній кімнаті, я відразу намацала в кишені телефон. Пальці досі злегка тремтіли. Мені терміново треба було написати своїм сестрам.

Я відкрила наш чат «Чотири краплі душі» й зробила глибокий вдих, змушуючи себе чітко набирати текст.

Ніка (17:40):«Дівчата, терміновий збір. Мені щойно написав Олег. Прихований номер. Він дізнався, що я у Львові, вирахував мене по ваших Threads та фотографіях у сукні. Написав, що вже їде сюди».

Екран миттєво вибухнув повідомленнями. Мої сестри відреагували так, наче в їхніх кімнатах увімкнули сирену повітряної тривоги.

Сніжка (17:41): «Що?! Цей виродок знову виліз?! Та я його особисто на ремені поріжу, якщо він хоч пальцем тебе зачепить! Мала, ти де зараз? Тікай з гуртожитку, чуєш? Він знає, де твій корпус! У мене аж руки трусяться від люті й страху за тебе, я місця собі не знаходжу!»

Поля (17:43): «О боже, Нікусь... Мене аж пересмикнуло, сльози самі полилися... Це через мої фотки, так? Пробач мені, будь ласка, це я винна, я виклала той знімок! Боже, мені так страшно за тебе, серце просто вистрибує. Що нам робити? Мені приїхати до тебе у Львів? Я вилітаю першим же рейсом!»

Я поспішила заспокоїти дівчат, бачачи, як у них починається справжня паніка.

Ніка (17:45): «Полю, припини, ти ні в чому не винна! Сніжко, тихо. Слухайте мене уважно і ТІЛЬКИ НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ. Я в повній безпеці. Арсен усе дізнався. Він побачив мене на ґанку під час панічної атаки, забрав мій телефон, піднявся зі мною в гуртожиток, змусив зібрати речі й перевіз до себе. З цієї хвилини я ОФІЦІЙНО ЖИВУ З НИМ. Його квартира — це фортеця, тут закрита територія, камери й охорона. З моїм виселенням з гуртожитку він розбереться сам через деканат».

У чаті на хвилину запала тиша. Дівчата переварювали інформацію.

Сніжка (17:49): «Ого... Ну нічого собі професор вчинив. Слухай, Нік, твій Арсен Володимирович — просто молодець. Забрав речі на очах у всіх і перевіз до себе? Повага. У мене аж від серця відлягло, бо я вже думала, що з ума зійду від хвилювання за тебе. Слава Богу, ти під таким надійним наглядом!»

Поля (17:51): «Нікусь, яке полегшення, я сиджу і плачу від того, як сильно за тебе злякалася... Дякувати Богу, що твій викладач виявився такою стіною й миттєво забрав тебе з того незахищеного гуртожитку. Бережи себе, благаю! Ми всі так за тебе переживаємо».

Наступне повідомлення вилетіло круглим відеокружечком прямо з Карпат. Ксеня сиділа на підлозі, міцно притискаючи до грудей свою камеру, наче щит. Її ніжне обличчя було блідим, а в очах стояв застиглий страх, але коли вона заговорила, в її голосі пробилося шалене сестринське хвилювання:

Ксеня (відеоповідомлення) (17:54) : «Дівчата, у мене серце ледь не зупинилося від ваших слів! Олег... цей монстр не має права руйнувати твоє життя знову! Я коли прочитала, що він їде, у мене аж подих перехопило від паніки за тебе, Нікусь. Я так сильно розхвилювалася, що руки досі тремтять. Слава Богу, твій професор зреагував як справжня залізна стіна. Ти в безпеці, і це головне. Нікусь, тримайся за свого чоловіка, він тебе захистить».

Я вимкнула екран і притиснула телефон до грудей. Двері спальні тихо відчинилися, і в кімнату зайшов Арсен, тримаючи в руках чашку гарячого чаю, від якого йшов солодкий аромат м'яти. Його важкий, зосереджений погляд зупинився на мені. Шторм офіційно наближався до нашої гавані, але в його стінах мені більше не було страшно.