Раді Вас бачити!

У вівторок вранці коридори кафедри кризової психології зустріли нас особливою, академічною тишею. Після гучного оголошення результатів відбору на парах у понеділок, увага до нашої пари з Максом була підвищеною. Я чітко розуміла: наша конспірація має бути не просто бездоганною — вона має бути на найвищому рівні. Жоден жест, жоден випадковий погляд не повинен виказати того, що відбувається між мною та завідувачем кафедри поза цими стінами.

— Ну що, Шевчук, готова до ментального штурму? — тихо запитав Макс, коли ми зупинилися перед масивними дубовими дверима з табличкою «Проф. Левицький А.В.». — Кажуть, на особистих консультаціях він ще суворіший, ніж на лекціях.

— Готова, Коваль. Нам обом потрібен найвищий бал, — посміхнулася я, хоча всередині серце зрадницьки зробило зайвий удар від передчуття зустрічі з моїм чоловіком.

Макс двічі коротко постукав і, почувши низьке, відсторонене «Заходьте», штовхнув двері.

Кабінет Арсена зустрів нас прохолодою та ароматом дорогих меблів і паперу. Сам професор сидів за своїм величезним столом, заваленим науковими журналами та рефератами. На ньому був ідеально скроєний сірий піджак, біла сорочка, а волосся було гладко зачесане. Його обличчя виглядало як маска абсолютної професійної відстороненості. Коли ми зайшли, він навіть не підвів голови від якихось паперів, лише сухо кивнув на два стільці навпроти свого столу.

— Сідайте, колеги, — його баритон пролунав настільки офіційно й крижано, що я на мить сама повірила, ніби між нами немає нічого, окрім університету. — Часу в нас небагато, тому перейдемо одразу до справи. Наша кафедра не терпить поверхових робіт. Оскільки ви — мої єдині підопічні у цьому семестрі, вимоги до вас будуть втричі вищими, ніж до решти потоку.

Він нарешті підняв свій важкий, проникливий погляд. Коли його темні, хижі очі на секунду затрималися на моєму обличчі, у них не мигнуло жодного натяку на ті палкі вихідні, які ми провели в ліжку його квартири. Це була чиста, концентрована робота. Кризовий психолог вищої ліги.

Макс миттєво підібрався, витягнувши зі свого блокнота перші тези щодо реабілітації військових, а я дістала свій план кураторства з теми гострих психологічних травм та синдрому провини.

— Щодо регламенту нашої взаємодії, — продовжував Арсен Володимирович, перегортаючи сторінку мого плану й роблячи там кілька різких поміток червоною ручкою. — Я не збираюся обмежувати вас стандартними консультаціями раз на тиждень. Графік вашої роботи буде гнучким, але максимально інтенсивним. Ви можете приходити на кафедру щодня, якщо у вас виникатимуть питання щодо емпіричної частини. Або ж ми призначатимемо екстрені зустрічі, щойно ви зберете новий матеріал для аналізу. Головне — результат. Слабких робіт під своїм ім'ям я не підпишу.

— Зрозуміло, Арсене Володимировичу, — серйозно відповів Макс, швидко пишучи щось у своїх записах. — Я готовий працювати хоч щодня. Матеріал складний, тому консультації куратора мені знадобляться постійно.

— Чудово, Коваль. Тоді почнемо з вашої структури... — Арсен повністю переключився на Макса, розбираючи його тему з хірургічною точністю й залізною логікою.

Я дивилася на свого чоловіка збоку й відчувала шалену, гарячу гордість. У цих стінах він був богом своєї професії — суворим, недосяжним викладачем, перед яким тріпотів увесь інститут. І ніхто, абсолютно ніхто в цій будівлі, включаючи Юлю, яка, мабуть, зараз кусала лікті в коридорі, навіть не здогадувався, що цей крижаний професор сьогодні ввечері зніме свій строгий піджак, обійме мене на нашій кухні й знову стане моєю надійною, гарячою фортецею. 

Консультація тривала ще близько сорока хвилин. Арсен з хірургічною точністю розібрав наші тези, вказав на слабкі місця в методології та дав чіткі орієнтири, де шукати потрібну літературу. За весь цей час його тон жодного разу не збився на м'якість. Він залишався крижаним, вимогливим професором Левицьким.

— На сьогодні все, колеги, — сухо підсумував Арсен, закриваючи мій блокнот і підсуваючи його мені через стіл. — Чекаю від вас перші готові розділи до п'ятниці. Працюйте.

— Дякую, Арсене Володимировичу, — Макс швидко підвівся, зібрав свої папери й першим попрямував до виходу.

Я спокійно закинула сумку на плече, кивнула професору на прощання й вийшла слідом за Максом у довгий коридор кафедри. Важкі дубові двері кабінету з тихим клацанням зачинилися за нашими спинами, повністю відсікаючи нас від робочого простору завідувача.

Ми пройшли кілька метрів у напрямку сходів у повній тиші. Раптом Макс різко зупинився біля великого вікна, що виходило на внутрішній дворик університету, закинув голову й важко видихнув, ніби щойно здав найважчий іспит у своєму житті.

Я зупинилася поруч, з легкою усмішкою спостерігаючи за його реакцією.

— Слухай, Шевчук... — Макс повернувся до мене, насупився й почухав потилицю. Його погляд був максимально розгубленим і спантеличеним. — Я, звісно, все розумію. І те, що в машині в п'ятницю відбулося, і те, що він за тебе Олега ледь на шматки не розірвав... Я знаю, що ви разом. Але, блін, це було реально дивно бачити!

— Що саме тебе так здивувало? — я примружила очі, намагаючись стримати сміх.

— Та все! — Макс емоційно змахнув руками, почав говорити тихіше. — Ви точно зустрічаєтеся? Бо за всю годину, що ми там сиділи, він на тебе жодного разу не подивився як на свою дівчину! Жодного зайвого погляду, жодного пом'якшення в голосі. Чистий лід і чітка субординація. Чесно, у мене в якийсь момент аж мурашки по спині пішли від його офіційності. Він реально залізний.

Я щиро, тихо засміялася, дивлячись на щире здивування свого друга. Моя душа була абсолютно спокійною, а всередині розливалося приємне почуття гордості за свого чоловіка.

Його викладацька маска спрацювала бездоганно.

— У цьому й фішка, Максе, — я змовницьки підморгнула йому й поправила ремінець сумки. — Він професіонал високого рівня. В університеті він — наш куратор і суворий професор, і так має бути для всіх, особливо для Юлі. Але те, що відбувається поза цими стінами, залишається тільки між нами. Ходім по каву, колего, нам треба написати круті розділи до п'ятниці, щоб наш професор не зняв з нас стружку на наступній зустрічі.

Макс хмикнув, нарешті розслабився, і ми разом рушили вниз по сходах. Гра за правилами кафедри була розпочата, і ми вели її з ідеальним рахунком.