Раді Вас бачити!

Коли я повернулася до квартири Арсена, на Львів уже опускалися м’які вечірні сутінки. Сам Арсен затримався на ректораті, тому в моєму розпорядженні було трохи вільного часу. Скинувши туфлі, я переодяглася у вільний домашній одяг, заварила собі трав’яного чаю й увімкнула ноутбук. У нашому сестринському чаті «Чотири краплі душі» вже світилися сповіщення. Не змовляючись, ми вирішили влаштувати повноцінний відеодзвінок — нам усім потрібно було виговоритися після останніх подій.

Екран розділився на чотири частини, зв’язуючи чотири різні куточки країни в одну велику розмову.

— Дівчата, привіт! — першою на зв’язок вийшла Сніжка, і я мимоволі замилувалася нею.

Вона сиділа у величезній, стильній вітальні пентхауса Давида в Києві, підібгавши одну ногу під себе, а інша лежала на журнальному столі забинтована еластичним бинтом, майже до коліна на шкіряному дивані. На задньому плані крізь панорамні вікна світилися вогні столиці. Сніжка виглядала втомленою, але її очі горіли тим самим звичним, бунтарським вогнем.

— Привіт, мої любі! — з іншого боку екрана помахала рукою Поля.

Вона сиділа на затишній кухні в квартирі Дана в Одесі, закутана в його величезне худі з логотипом футбольного клубу. Щоки Поліни рожевіли після тривалого тренування на стадіоні, а поруч на столі стояв протеїновий коктейль. Вона виглядала такою домашньою і водночас неймовірно живою.

— Ну що, Ніко, розповідай! — Сніжка примружила свої очі, дивлячись на мене. — Як твій професор? Як пройшов перший день у ролі його офіційної підопічної?

— Ой, дівчата, це було щось із чимось, — я зробила ковток чаю й щиро засміялася, згадуючи вираз обличчя Макса. — Сьогодні була перша офіційна консультація щодо курсової. Арсен узяв мене і Макса — мого одногрупника, який допомагав у п'ятницю. Конспірація в Арсена Володимировича просто вищого рівня. Він у кабінеті поводився як абсолютна крижана стіна. Жодного зайвого погляду, тон офіційний, суворий, вимогливий. Макс після кабінету мене за куток завів і на повному серйозі запитав, чи ми взагалі зустрічаємося, бо Арсен на мене навіть не подивився ні разу! Юля, наша староста, досі в шоці — її плани знищені, а в нас із Максом тепер залізне алібі університеті.

— Красава твій професор, стратег! — Сніжка весело хмикнула й відкинулася на подушки. — Справжній чоловік. Вміє тримати обличчя перед публікою.

— Полю, а як твій день? Як тренування? — перевела я погляд на сестру.

Поля сором'язливо посміхнулася, поправивши рукав величезного худі Дана.

— Ох, Дан мене сьогодні ганяв по доріжках як сидорову козу, — зітхнула вона, але в її голосі проскочила така ніжна, тепла нотка, якої ніколи не було, коли вона жила з Артемом. — Готує мене до осінніх змагань, каже, що в мене величезний потенціал і він не дозволить мені його закопати. Коли я вчора ввечері забирала свої останні речі, Артем на мене так дивився… Він зрозумів, що втратив, хоча й пробував все повернути. Але я вже на той час була не з ним. А Дан... він просто неймовірний. Я нарешті відчуваю себе... потрібною. Живою.

— Ну от і супер, маленька. Твій комп'ютерник тебе просто не цінував, а Дан випалить за тебе будь-кого, — твердо підсумувала Сніжка, а потім перевела погляд на четверте віконце. — Ксюнь, а ти чого мовчиш? Як твій затишний притулок у горах? Твій захисник Карпат ще не забарикадував тебе полонинськими квітами?

З четвертого боку екрана Ксюня м'яко, затишно усміхнулася. Вона сиділа у величезному, пахнучому кедровим деревом кабінеті Любомира у Франківську, загорнувшись у його великий вовняний плед. На задньому плані виднілися полиці з архітектурними проектами, а поруч із ноутбуком стояли свіжі карпатські ягоди.

— Дівчата, я досі не можу повірити, що все це реальність, — оксамитовим голосом мовила Ксеня, і на її блідих щоках заграв нічний рум'янець. — Любомир привіз мене у свій дім і оголосив, що відтепер моя безпека — це його персональний кризовий кейс. Він забрав мої підрамники, камери, коробки з полотнами й сам облаштував мені куточок біля вікна з видом на гори. Мій колишній Максим сьогодні знову спробував прорватися через Threads, писав, що я без нього пропаду... Так Любомир просто підійшов, мовчки взяв мій ноутбук, заблокував його остаточно й пробасив своїм низьким говором: "Красуне моя, най буде грець усім твоїм страхам. Малюй свої гори, і ні про що не думай". Дівчата, поруч із його карпатською силою я вперше за два роки просто... дихаю. Мені більше не страшно.

— Ну що за чоловіки! — захоплено вигукнула Сніжка, гордо піднявши підборіддя. — Еталонна чоловіча коаліція! До речі, про мого столичного боса. Я взагалі не розумію, що відбувається. Поки я сиджу тут із забинтованою ногою і нікуди вийти не можу. Він кудись зникає. Навіть не знаю, що думати. Ну, нічого. Влаштую йому допит. І нехай тільки спробує збрехати…

Я дивилася на своїх сестер крізь екран ноутбука, і моє серце переповнювала неймовірна, концентрована гордість. Ми пройшли через страшну трагедію, кожна з нас ховала свій біль як могла, але зараз, завдяки чоловічій коаліції, ми нарешті розправляли крила. Чотири міста, чотири різні історії, але один спільний щит, який тримали над нами чотири сильних чоловіки.

У цей момент у передпокої повернувся замок. Арсен прийшов додому.

— О, твій професор повернувся! — помітила Сніжка, почувши звук дверей. — Біжи, Нікусь. Нам усім пора відпочивати. Тримаємося на зв’язку!

— Па-па, дівчатка! Люблю вас! — Поля та Ксеня одночасно помахали руками, і екран згас.

Я закрила ноутбук і підхопилася з крісла, поспішаючи в передпокій, де мій суворий професор Арсен Володимирович саме знімав свій ідеальний піджак, готовий нарешті стати просто моїм Арсеном.

Я вийшла в передпокій якраз у той момент, коли Арсен розслабляв вузол своєї строгої краватки. Його плечі помітно опустилися, а на обличчі нарешті почала танути та крижана маска викладача, яку він носив увесь день в університеті й на ректораті.

Він кинув краватку на комод, розстебнув верхні ґудзики білої сорочки й підвів на мене погляд. У його темних очах більше не було тієї відстороненості, яка так налякала Макса на кафедрі. Там палав знайомий, глибокий і неймовірно теплий чоловічий вогонь.

— Ну привіт, моя найкраща студентко, — низько, з легкою хрипотою промовив Арсен.

Він зробив крок назустріч, обхопив мою талію своїми великими, гарячими долонями й одним рухом притиснув мене до своїх грудей. Я з полегшенням заплющила очі, ховаючи обличчя на його шиї й вдихаючи улюблений аромат кедра. Його серце під тонкою тканиною сорочки билося потужно й рівно, даруючи мені абсолютний спокій.

— Твій друг Коваль сьогодні ледь не знепритомнів від моєї суворості, — тихо прохрипів Арсен мені в маківку, і я відчула, як його губи розпливлися в усмішці. — Скаржився тобі на кафедральний лід професора?

— Скаржився, — я засміялася, трохи відсторонившись, щоб зазирнути в його втомлене обличчя. — Сказав, що ти жодного разу на мене навіть не подивився. Запитав навіть, чи ми взагалі зустрічаємося.

— Ідеально, — задоволено підсумував він, м'яко поцілувавши мене в ніс. — Саме так це й має виглядати для всього університету. Але тут...

Він легким рухом підхопив мене під стегна, піднімаючи на руки, наче я нічого не важила, і поніс у напрямку кухні. Я слухняно обхопила його шию, відчуваючи, як уся денна втома остаточно залишає моє тіло.

Цей вечір належав тільки нам. Арсен посадив мене на кухонний острів, сам перевдягнувся у просту домашню футболку й заходився готувати легку вечерю. Ми розмовляли про дрібниці, ділилися новинами від дівчат (він посміхнувся, коли почув, як Любомир закрив Ксенію у своїй мансарді, а Давид щось приховує від Сніжки. Але в глибині його зіниць я помітила щось таке, що мені здалося, що він від мене теж щось приховує), і в кожному його русі, у кожному випадковому дотику до моєї руки панувала така глибока, зріла ніжність, яка лікувала мою душу краще за будь-яку терапію.

Пізніше, коли в квартирі згасло велике світло й залишився лише м'який торшер у вітальні, ми влаштувалися на великому дивані. Я лежала, поклавши голову на його міцні груди, а Арсен повільно перебирав моє волосся, відгородивши мене від усього світу своїми обіймами.

Шторм минув. Минуле Олега залишилося в поліцейських рапортах, а тут, у нашій фортеці, панував спокій. Я засинала під мірний стукіт його серця, чітко знаючи: моя залізна стіна витримає будь-яку негоду, і відтепер я нарешті вдома.