Спочатку:
На сторінку книги
Бесідка серед темних квітів, майже порожня. Лише облуплений стіл, лавка, та одна самотня постать, що спирається на перила. Світло ллється крізь навислі гілки, роблячи його силует ще більш відстороненим, майже нереальним.
Він не обертається. Звісно, знає, що це я.
— Прийшла, — голос Ескара сухий, але з легкою усмішкою. — Уже думав, що будеш оминати мене до наступного вторгнення демонів.
Я мовчу. Підходжу ближче. В руках — його куртка. Важка. Просочена його запахом і тим, що неможливо відіпрати...
— Ти забув це, — кажу. Простягаю йому. — Подумала, не захочеш втрачати річ, яка так на тебе схожа: похмура, пахне димом і постійно лізе обіймати без дозволу...
Він підіймає брову, повертається. Бере куртку — і мовчки кидає на стіл, ніби щось незначне.
— Хм. Навіть повернула. Не очікував. Думав, маленькі феєчки люблять забирати трофеї. Особливо, якщо вони з бойового поля. Особливо, якщо пахнуть мною.
Світ навколо все ще палає й сходить з розуму, а в мене, попри все, розгораються щоки від сорому. Від його слів. Від його пронизливого погляду темних очей. Я повертаю самовладання і схрещую руки. Дивлюсь на нього тим самим поглядом, який він ненавидить. Напівусмішка. Примруження. Зарозумілість.
— Може, я просто вихована. Або, може, твій запах не такий уже й... збуджуючий, як ти собі уявляєш, — кажу.
— Справді? — його голос стає нижчим. Очі трохи примружені. — А я думав, ти ледь не задихнулась, поки носила її. Бачив, як жадібно вдихала.
Я підходжу ближче. Так близько, що майже чую, як напружуються його м’язи.
— А ти, як завжди, впевнений, що все про мене знаєш. Скажи, це тебе втішає?
— Ні, — він нахиляється ближче, голос стає ще нижчим. — Це дратує. Особливо, коли ти знову вдаєш, що з тобою все гаразд.
— Пробач, що не розсипалась на шматки, аби тобі було легше мене ненавидіти.
Він усміхається. Саркастично. Різко. Майже зло. А потім — різко, без попередження, без прелюдій: його руки хапають мене за талію. Він тягне мене до себе і… цілує.
Не обережно. Не ніжно. А так, ніби хоче щось розбити в мені. Або врятувати. Ніби його губи — останній шрам війни, яку ми обидвоє програли.
Я не рухаюсь. На секунду — світ руйнується. Земля зсувається. Повітря іскриться. Я відчуваю його жар, смак вина і чогось гіркого, як жаль.
І я відповідаю.
Теж шалено. Беззбройно. Наче цей поцілунок не слабкість, а наша остання атака одне на одного.
А потім — він відсторонюється. Погляд дикий. Порожній. Приголомшений. Він дивиться на мене так, ніби щойно вистрілив у союзника.
— Демони, — гаряче видихає з ноткою розпачу. — Забудь про це.
І, перш ніж я встигаю щось сказати, він розтискає пальці. Розвертається. Поспішно, але впевнено в собі йде. Так, щоб не дати мені подумати, що це втеча. Так, щоб здавалося, ніби це благородний стратегічний відступ.
— Куртку залиш собі, — кидає Ескар через плече. — Ти все одно вже пахнеш нею більше, ніж я.
І зникає у проході між деревами. А я лишаюсь. Стою. З рукою, що стискає тканину, з скаженим хрипким диханням, зі смаком губ Ескара на своїх губах, і серцем, що б’ється так, ніби це була не помилка. А початок.
