Спочатку:
На сторінку книги
План народжується за мить: якщо в Безіменного ще є шанс прослизнути крізь цей вузький прохід — то Варзо, з його жахливою координацією, точно приречений. Це наш шанс відірватися від Легіона. Або загинути, якщо щось піде не так.
— Вирівнюй, — шепочу, навіть не усвідомлюючи, що кажу вголос.
Я наважилася.
Безіменний чує. Його тіло напружується, стискається, завмирає в граничній концентрації. Він вигинає шию, складає крила щільніше до корпусу. Кожен його м’яз натягнутий, як канат над прірвою.
Ущелина попереду — вузька, зубаста, як паща голодного чудовиська. Скелі зближуються стрімко. Один неправильний кут — і нас розмаже об камінь, як комаху об скло.
— Фреє… — Моргана ледь чутно хрипить мені у вухо, тримаючись за мою руку. Голос тремтить, але в ньому є сила. — Ти впевнена?
— Ні, — видихаю. — Але це наш шанс.
Порив вітру кидає нас убік. Безіменний різко коригує політ — у повітрі стоїть стогін, кам’яні стіни обдають нас крижаним протягом. Моргана стискає мене сильніше. Я відчуваю, як вона тремтить, але тримається.
— Тримайся міцніше, — шепочу, навіть не впевнена, кому: їй чи собі.
Ми влітаємо в ущелину на повній швидкості. Скелі підступають, як стіни гробниці. Простору майже немає. Безіменний іде боком, як змія в польоті, його грудна клітка стиснута до межі. Навіть повітря здається твердим, як скло.
— Ще трішки… — шепочу. Повітря зривається з губ холодною парою. Кожен вдих — ніби останній.
Зліва — скеля. Права частина крила ледь не зачіпає камінь. Ми проскакуємо, торкаючись потоку повітря — і в цю частку секунди здається, що нас затягне, що край крил відірве, що нас жбурне в стіну.
Але Безіменний тримає. Він не просто летить — він просочується між смертю і неможливим. Ми влітаємо в останній прохід, як нитка в голкове вушко — і виринаємо назовні.
Я не одразу розумію, що ми вже пролетіли. Лише коли відчуваю, як Моргана за моєю спиною починає дихати частіше. Її подих уривчастий, ніби лише зараз відпустило.
— Пролетіли… — хриплю. — Пролетіли, Моргс. Ми зробили це. Ти зі мною, — по обличчю мимоволі розповзається усмішка ейфорії.
Але позаду...
Варзо не може.
Мертвий велетень не знає, як правильно скласти крила. Його тіло рвуть повітряні потоки, його кидає з боку в бік. Варзо судомно намагається повторити наш маневр, але вся його сутність надто незграбна, надто гнила, надто не жива.
Я бачу, як він смикається, зривається з траєкторії, хилиться набік. Легіон смикає поводи, але це те саме, що тягнути за мотузки опудало.
Варзо більше не ризикує. Він злітає вгору й іде вбік, в обхід. По широкій, довгій дузі.
І відстає.
— Відірвалися… — видихаю я, озираючись через плече. Серце стукає в вухах, ніби не зрозуміло, що ми живі. Ще живі.
— Ми зробили це, — шепоче Моргана. — Ти врятувала мене, Фреє. Ти справді врятувала мені життя.
Я ковтаю, але не відповідаю. У цю мить навіть не знаю, що сказати. Руки, тіло — все тремтить. Хочеться плакати й сміятися водночас.
Безіменний піднімається вище, відводячи нас у хмари, геть від мертвого дракона, геть від Легіона, геть від темряви. Але не від війни. Не від болю. Просто — на один ковток повітря далі. І на одне спасіння ближче.
Ми летимо серед хмар. Безіменний злітає вище. Ми летимо — назад, у небо над Академією. Зламані. Захлинаючись. Але живі.
І, о Лів, тепер у мене є, за що боротися і за що мститися.
