Спочатку:
На сторінку книги
Посеред похмурого лісу, серед повалених дерев і тріснутих гілок, лежить мертвий дракон. Ми обережно, немов боячись порушити його спокій, обступаємо тіло навкруги.
На шиї звіра, між блискучих синіх лусок, стирчить стріла, що пробила горло — древко усе ще сяє залишками магії. Я придивляюся до блідого чорного світла, і намагаюсь відчути його коливання. Швидко усвідомлюю, що магія незнайома, ба більше: потужна і дуже давня. Не дивно, адже простим чаклунством і стрілами не вбити таку істоту.
Я затамовую подих, роздивляючись потужне і ще тепле тіло. Дракон дивно вигнутий. Здається, ніби перед смертю він намагався згорнутися в клубок.
Від цих думок у мене стискається серце.
Друга стріла глибоко встромлена між ребер звіра, просто під могутнім крилом.
Картина значна і сумна, навіть відчайдушна. Студенти, які прибігли зі мною, стоять шоковані й пригнічені. Я помічаю Ескара: на його обличчі не скорбота, а, швидше, лють.
Я не можу до кінця усвідомити побачене. Останній дракон був убитий ще за Лафаєра, сотню років тому. Полководців-демонів стратили за їхні злочини, а разом із ними загинув і секрет магії вбивства драконів...
Я не люблю цих крилатих істот, але точно не бажаю їм такої долі!
Студенти мимоволі, без команди, починають хвилину мовчання. Час тягнеться нескінченно довго. Я дивлюся на чорну кров, що витікає з ран убитого звіра, і думаю про те, що все це означає...
Це не просто нелюдський акт жорстокості, це справжнє оголошення війни! Перший випадок за сотню років! Прецедент, який кричить: тепер ці звірі можуть померти не тільки від старості.
Що ж це означає для вершників?
Студенти розступаються, і до дракона виходить директор Радрер. На цьому суворому і моторошному чоловікові зараз немає обличчя. Він підходить до вбитого, і майже ніжно торкається його шиї. Пальці директора забарвлюються чорним. Радрер дивиться на магію, яку викидає древко, і, напевно, доходить того самого висновку, що і я.
Сьогодні початок чогось нового, злого й небезпечного.
На обличчях вершників відображення переляку і скорботи. На знак поваги до покійного звіра, вони цілують два пальці й прикладають ребром до чола. Я роблю так само, хоч цей жест не прийнятий у фей.
— Ні, Варзо! Варзо! — раптово лунає крик.
Студенти починають озиратися, я теж. До нас біжить високий вершник із русявим волоссям (рідкісний випадок). Розштовхує студентів, підбігає до дракона і падає на коліна поруч із ним. Я бачу, як хлопець неконтрольовано плаче, повиснувши на потужному лускатому тілі.
Напевно, це і є господар дракона. Я знаю, що у вершників глибокий емоційний зв'язок зі своїми вихованцями. І це не дивно...
Мені стає дуже шкода юнака. Він не в собі від горя, втискається в тушку, судорожно ридає, і повторює його ім'я:
— Варзо, ні, Варзо, Варзо, Варзо...Ніііііі... ВАРЗООО!
До студента підходить директор, кладе руку йому на плече, щось шепоче на вухо. Юнак піднімає голову, трохи заспокоюється, хоча його плечі продовжують рвано смикатися. Радрер обертається на нас.
— Дракон мертвий, — голосно оголошує він. — Повертайтеся в академію. Ми проведемо збори з надзвичайної ситуації. Пар сьогодні не буде.
