Спочатку:
На сторінку книги
Повітря стає густим, щільним, наче наповненим тягучим димом. Битва стихає різко й неправильно, ніби хтось обірвав звук, залишивши лише порожнечу. Я інстинктивно завмираю, озираючись довкола. Щось не так.
Небо застигло. Жодного звуку. Жодного змахування крил драконів. Жодного крику демонів. Тиша гуде у вухах, тисне на серце. Це не спокій, не перепочинок після бою. Це очікування. Наче хтось повільно натягує невидиму тятиву просто мені в груди.
Безіменний глухо та насторожено гарчить. Його тіло напружується підо мною, і це гарчання підтверджує підозри. Мій дракон теж відчуває цю неправильність, це чужорідне, спотворене дихання магії, якого не мало б існувати.
І тут я бачу.
На горизонті, з боку гірського схилу, з'являється силует. Він виникає повільно, надто важко для живої істоти, ніби його штовхає вперед чужа, неприродна сила. Крила не змахують — вони смикаються, неприродно зламуючи повітря, наче їх змушують рухатися всупереч волі самої істоти.
Дракон.
Синій, величезний, чудовисько.
Моє серце пропускає удар.
Я знаю його. Знаю ці лінії, цю масивну шию, сині лусочки й довгі кігті. Варзо. Дракон, якого я бачила мертвим на власні очі. Дракон, над яким ридав його рудий вершник. Дракон, якого не може тут бути. Мій розум кричить: це помилка, ілюзія, видіння! Але очі кажуть: ні, це реальність.
Це Варзо. Мертвий Варзо.
Його шкіра — не просто луска, а почорніла гниль, ніби обвуглена й роз’їдена отрутою. Крізь проріхи в грудях зяють порожні, виїдені ребра, як щупальця смерті. Шия просякла тріщинами, ніби само повітря намагалося вирватися зсередини. Крила — тонкі, поїдені перепонки, як мокра павутина, натягнута між гнилими кістками. Він не бачить — в його очах немає зіниць, тільки світне, мертве полум’я. Але все одно летить. Летить, як прокляття, що вже не зупинити. Він летить просто на нас.
Мертвий дракон. Живий крилатий мрець.
Такого не буває. Такого не повинно існувати в природі магії. Це протиприродно, це… мерзота.
Варзо...
У моїй голові одразу виникає крик рудого вершника:
«ВАРЗО!!! ВАРЗО, НІ!!!»
Я чую власний хрипкий вдих — від жаху, від усвідомлення того, що бачу. Варзо наближається, і я розрізняю фігуру на його спині. Чорні лати. Легіон.
А перед ним — ВОНА.
Моргана.
Моргс.
Моя Моргс.
Жива, але така зламана. Її руки закуті в тяжкі кайдани, обличчя бліде, багряне волосся брудне й скуйовджене, як після жорстокого бою. Я бачу її очі — згаслі, але живі, і серце вибухає відчаєм.
Я не змогла її захистити. Не змогла вберегти.
Легіон сидить на драконі просто за її спиною, немов тінь самої смерті. Він обіймає її однією рукою, міцно вчепившись у ланцюги, що стримують Моргс. Легіон дивиться прямо на мене. Не усміхається і нічого не каже — просто переможно дивиться й ухміляється, кидаючи мені виклик.
Але ж Легіон — фей. Він не мав би змоги. Жоден із них не зміг би підкорити дракона. Це було неможливо. Це було законом…
Лише вершники або напівкровки, в жилах яких тече кров вершників, здатні приручити цих звірів.
Але переді мною — не просто дракон… Переді мною мертве чудовисько, вирване з небуття. Його крила гниють на вітрі, кістки оголені, а плоть чорна, як зогнила деревина. Він не живий. Але летить.
І в цю мить я розумію: правила більше не діють.
А що, як Люцифер переписав закони світу? А що, як він зламав саму тканину реальності? Раніше ніхто не міг воскресити дракона. Ніхто. Але тепер перед нами — щось іншого порядку. Незвичне. Химерне. Абсолютно протиприродне.
Тому я майже не дивуюсь, що Легіон зміг його осідлати.
Люцифер. Флаймар. Легіон. Вони не просто йдуть війною. Вони йдуть проти самої суті буття.
Я розумію, що це пастка. Але що я можу зробити? Не летіти до неї? Зрадити її? Ніколи. Навіть якщо це коштуватиме життя.
Безіменний робить глибокий вдих, і я відчуваю його готовність. Він чекає на мій наказ: уголос чи навіть подумки. Але поки що я завмерла в усіх сенсах і не здатна вимовити ані слова. Поки я лише дивлюсь на неможливе, жахливе, лякаюче видовище перед собою, намагаючись повірити, що це правда, що все це відбувається зі мною просто зараз.
Це не ілюзія. Це реальність. І це найстрашніше.
