Спочатку:
На сторінку книги
Наш ранок із Морг починається синхронно: ми піднімаємося досить рано (щоб не стояти в черзі до вбиральні) і приводимо себе до ладу. У нас є безліч спільних ритуалів: Морг навіть користується таким же ранковим кремом для обличчя, що і я! Але ж він дуже рідкісний: продається тільки в одному місті, Мельєрвані, у крамниці відьми Беллатріс. Ми пережартовуємося про те, як складно його добути: у Беллатріс вічні черги.
— О, ми завжди посилаємо нашого слугу. Ненавиджу черги! — сміється Моргана. — І все одно доводиться дуже довго чекати, коли він повернеться! — вона закочує очі.
Я трохи натягнуто посміхаюся у відповідь. Тепер розумію, чому жодного разу не застала Морг у крамниці. Ех, якби наша сім'я не звільнила всіх слуг, я б теж могла собі таке дозволити. Але замість цього мені завжди доводилося приїжджати в крамницю особисто, до відкриття. Я робила це на початку тижня, коли людей найменше. Пригощала Беллатріс маминими пиріжками, і отримувала за це знижку.
— Їй давно пора відкрити ще одну крамницю. Адже вона популярна, — кажу.
Моргана киває.
— Це точно. Не розумію, чому вона цього ще не зробила.
Я все ще не відчуваю симпатії до вершників, але Морг, схоже, — величезний виняток із цього списку. Може, тому що вона така лише наполовину? Або через нашу схожість: вона напівкровка, а я перша учениця за обміном. Ми обидві тут чужинці. Ця думка викликає в мене усмішку.
Заплітаємо одна одній коси. Мені подобається возитися з розкішними, пишними пасмами сусідки, укладаючи їх волосок до волоска. Поки ми робимо зачіски, спілкуємося.
Учора я розповіла Моргані, що в цьому місці відбувається щось недобре, схоже на те, що було в її минулій академії. Це вселило в дівчину тривогу, але вона вирішила відволіктися. «Давай не будемо про погане. Впевнена, все вирішиться», - сказала вона.
Тому зараз ми говоримо про інше. Обговорюємо наше минуле. Ми обидві — єдині діти в родині. Народити одну напівкровку, отже, диво, тож її батьки й не сміли розраховувати на більше. А чому в мене немає братів і сестер? Хто його знає.
— А ким твої працюють? — цікавлюся в сусідки.
Морг хихикає, але якось зніяковіло. Я розумію, що зараз прозвучить щось незвичайне.
— Ну, моя мама — трунарка.
— Серйозно?
Я в шоці. Очікувала почути будь-що, але не це!
— Їй більше подобається працювати з мертвими, ніж із живими, — Морг знизує плечима. — Каже, так спокійніше.
Я слабко посміхаюся, все ще перетравлюючи цю новину.
— А батько?
Не здивуюся, якщо Морг скаже, що він організатор похорону.
— Військовий генерал. Загалом, входить до армії вершників.
— Ого. Престижно.
Тепер розумію, звідки в їхній родині слуги. Самотня трунарка навряд чи б собі таке дозволила.
Моргана смикає головою, і її коса збивається в моїх руках. Вона обертається на мене і хитро посміхається.
— Твоя черга. Хто вони?
Я гублюся і замовкаю.
— Ну? Твої батьки. Ким вони працюють? — вимагає відповіді сусідка.
— Мама займається квітами.
— О, як це мило! — щиро каже Морг. — Вас, фей, тягне до квітів, так?
Я закочую очі.
— Це стереотип. У нас є магія, що впливає на рослини, тому серед нас справді багато квіткарів і садівників. Але цим займаються далеко не всі. Уявляєш, у нас теж є феї-трунари!
Моргана сміється, ніби я розповіла неймовірний жарт. Вона заражає мене цими веселощами, і ми вже разом регочемо.
— Уявляю. Так, гаразд, а тато хто? — запитує вона.
Мій сміх обривається. Про батька говорити зовсім не хочеться... Правду кажучи, я соромлюся його. Колись він був значущим: народився з титулом графа, володів гільдією каменярів. Зараз нічого від цього не залишилося. Суцільні борги. Ми живемо на праху його колишньої слави і спадщини.
Моргана помічає, що я похмурішала, і турбується.
— Вибач. Занадто особисте?
— Ні, забудь.
Не хочу, щоб вона знала правду. Ніхто не повинен знати про те, що ми вже розорені.
— Він з аристократії. Граф. У нього своя гільдія. Тільки ми з ним мало бачимося. Він дуже зайнятий. Я за ним сумую, — вкладаю в брехню найщиріший тон.
Моргана зі співчуттям киває.
— Розумію. У мене теж так. Батько вічно «десь там».
Закінчивши із зовнішнім виглядом, ми залишаємо гуртожиток. Перші снідаємо, і заходимо в напівпорожню аудиторію. У Морг не менше пунктуальності, ніж у мені. Ми сідаємо поруч і коротко посміхаємося одна одній. З новою сусідкою в мене з'являється більше впевненості. Я все ще оточена стінами похмурої та дикої академії, але тепер не всі навколо вороги. У мене є союзниця-однодумниця, і це прекрасне відчуття.
Серед студентів, що заходять, помічаю Ескара. Він кидає на мене палючий погляд, який б'є в тіло, подібно до блискавки. Мене пересмикує. Та чому він дивиться на мене так, немов я вбила його матір?
Переводжу погляд на професора арифметики і землеробства, що зайшов. Це зігнутий зморшкуватий старий з білим сплутаним волоссям і запалим оком. Луски не видно — напевно, вона десь під одягом. Він виглядає геть незадоволеним життям, і дивиться на всіх роздратовано, ніби втомився бачити ці молоді свіжі обличчя. Може, він просто заздрить нашій енергійності?
Його предмет дається мені легко, навіть занадто, але професор Дрі абсолютно не звертає на мене уваги. Відверто дратує цей зневажливий похмурий старий. Ми з Морганою переглядаємося, розуміючи, що обидві не в захваті від нього.
Сусідці важко дається арифметика, зате на Вивченні зірок вона сяє, наче та комета, легко сприймаючи лекцію і ставлячи молодій професорці Лаванні безліч запитань. Що цікаво: Лаванна — єдина не вершниця серед учительського персоналу. Вона вампір, і з цього я розумію, чому Моргана так тягнеться до неї. У них не тільки спільне захоплення зірками, а й одна раса (наполовину).
Лаванна подобається мені набагато більше за професора Дрі: вона енергійна, цікаво розповідає і не цурається гумору та сарказму. У Лаванни кучеряве руде волосся по плечі, характерні ікла й елегантні прикраси. Вона не тонка, як юне деревце, але її щільна фігура у формі пісочного годинника здається привабливою.
Наступною має бути алхімія — над нею мені завжди доводиться багато нервувати і битися. Не люблю її, але стійко приймаю цю війну. І нехай в Академії Фей на алхімії в мене одного разу лопнула колба, і зілля пропалило стіл — я змогла закрити цю невдачу своїм старанням.
Однак, не встигаю я увійти в аудиторію, як переді мною встає Рурі.
— Щось сталося? — запитую, намагаючись не видати занепокоєння.
— Тут директор Флаймар. Він хоче з тобою поговорити.
— У мене алхімія...
— Ідемо. Зараз, — наполягає Рурі, бере мене під руку і веде.
Я кидаю останній погляд на здивовану Моргану. Дівчина розгублено махає мені рукою і ховається в аудиторії.
