Спочатку:
На сторінку книги
Ми шукали Моргану всю ніч. Обійшли кожен куточок академії, перевірили драконячі загони, старі тренувальні майданчики й навіть їдальню. Але ніде не знайшли жодного сліду. Під ранок стало ясно, що її просто немає на території академії.
Серце важким каменем лежить у грудях, коли ми добираємося до Кріссі — єдиної, крім мене, близької подруги Моргани. Але вона лише розгублено хитає головою, її налякані очі кажуть більше за слова:
— Я не знаю, правда не знаю! Ми з Морганою не бачилися з минулого тижня, чесне слово…
— Цього просто не може бути… — шепочу я, намагаючись не піддаватися відчаю, але всередині все стискається, наче в лещатах. — Вона не могла зникнути просто так.
У мені ще жевріє надія, що її не викрали. Що вона просто знайшла спосіб і причину злиняти.
Ранок ледь займається над Академією, але небо залишається важким, затягнутим густими хмарами, ніби природа відчуває біду. Холодний вітер жене по землі запах сирості й чогось тривожного, майже гіркого.
Поруч зі мною Ескар стискає кулаки. Його обличчя похмуріше за небо, а Вілланія мовчить, занурена у власні думки. Зрештою, Ескар різко розвертається до нас, і його голос звучить жорстко, ніби він ухвалює неминуче рішення:
— Йдемо до Радрера.
— Але він ще спить, — нерішуче кажу я, згадуючи гнівний погляд директора й його вічно похмуре обличчя.
— Тим краще, — різко відповідає Ескар. — Зараз він принаймні не зможе прикинутися, що зайнятий важливішими справами.
Однак, у нього є важливіша справа — сон. Цей наївний коментар я вирішую залишити при собі.
Вілланія мовчки киває, підтримуючи рішення Фалгорта. На її обличчі немає ані натяку на страх. Ну звісно, адже вона дочка Радрера… Іноді цей маленький дивний факт усе ще вилітає з моєї голови. Поки ми йдемо до викладацького гуртожитку, я вирішую, що це найкращий момент для незручних питань:
— Вілланіє… Ти ж відьма, так?
Вона киває.
— Радрер мені не рідний батько, — відповідає вона спокійно, дивлячись мені прямо в очі. — Він одружився з моєю матір'ю й виховав мене як доньку. Хай наша кров і не спільна, але він єдиний батько, якого я знаю й визнаю.
Її відповідь чимось глибоко зачіпає мене. Я згадую власного батька й ясно усвідомлюю, що не відчуваю до нього нічого подібного. Мабуть, Вілланія пишається Радрером, поважає його, любить. А я відчуваю лише презирство…
І ось ми стоїмо перед входом до покоїв директора у викладацькому гуртожитку. Ескар навіть не стукає, просто штовхає двері, й ми втрьох вриваємося до кімнати, ніби банда злодіїв чи змовників. Я мимохідь дивуюся, що двері не замкнені.
Кімната занурена у напівтемряву. Крізь важкі штори пробиваються лише слабкі промені ранкового світла. Радрер лежить у ліжку, його темний оксамитовий халат розхристаний, оголюючи мускулясті груди, на яких блищать драконячі лусочки. Почувши скрип дверей, він різко сідає, його очі спалахують від здивування й гніву.
— Якого демона ви тут забули?! — гарчить він, тут же схоплюючись на ноги й запахуючи халат. У будь-якій іншій ситуації я б засміялася — занадто безглуздо виглядає грізний директор академії, застуканий зненацька й босоніж, але зараз я майже тремчу, дивлячись на його обличчя, перекошене обуренням і злістю.
— Моргана зникла, — без вступу заявляє Ескар. Його тон різкий, зухвалий настільки, що в мене всередині холоне від страху за нього. — Її викрали демони, Радрере. І ми всю ніч витратили на те, щоб упевнитися в цьому. Її ніде немає.
Ескар робить крок уперед. Його поведінка, жести — все просякнуте викликом. Я щиро дивуюся, як він наважується так поводитися з директором, але, схоже, між ними вже склалися якісь особливі стосунки. Мені залишається лише спостерігати.
Радрер переводить погляд на Вілланію, ніби чекаючи підтвердження її словом. Дівчина спокійно киває:
— Ми обшукали всі можливі місця. Моргана зникла, і це на неї не схоже. Ми боїмося, що демони справді дісталися до неї. Тим більше, вона напівкровка — ласий шматочок…
Директор зітхає, наче ці слова — остання крапля, яка остаточно зіпсувала його ранок. Погляд чоловіка помітно м’якшає, коли він дивиться на доньку, але роздратування в голосі ще сильне:
— І для цього ви вирішили увірватися сюди посеред ночі, без попередження?
— Вже ранок, — похмуро уточнює Ескар, і я знову дивуюся тому, з якою нахабністю він дозволяє собі розмовляти з Радрером. Дивно, але директор усе ще терпить це. Можливо, лише тому, що поруч стоїть його донька, яку він явно намагається не розчарувати.
Радрер повільно підводиться з ліжка, запахуючи халат. Його обличчя стає серйозним, зморшки на чолі поглиблюються, видаючи напружені роздуми.
— Ви впевнені, що це саме демони? Немає жодних шансів, що вона просто втекла?
— Моргана не втекла б, — тихо, але твердо відповідаю, і Радрер кидає на мене погляд. — Вона ніколи б так не вчинила.
Не знаю, звідки в мені ця впевненість. Напевно, я просто надто добре знаю Моргс. Вона зникала лише раз, і то з сімейних обставин, і тоді про це знала вся академія. Одна частина мого серця хоче вірити, що я зараз помиляюся, друга кричить, що це правда. Моргана не стала б тікати в невідомість без причини.
Ескар киває, його зухвалість змінюється діловою зосередженістю.
— Треба діяти, — каже він. — І швидко.
Я стою трохи позаду, відчуваючи, як моя втома бореться з рішучістю. Радрер несподівано дивиться прямо на мене, і я відчуваю, як його погляд гостро вивчає, ніби він уперше по-справжньому мене помітив.
— Ти тепер теж про все знаєш, Фреє?
Я киваю. Слова тут зайві. Тепер я також мимоволі потрапила до лав таємних месників. Тепер я одна з них, принаймні, доки ми не знайдемо Моргс.
Радрер робить крок до мене і стає ще уважнішим. Він оцінює мене, перевіряє, наскільки я готова почути наступну інформацію. Щось у виразі його обличчя змушує мене напружитися.
— Фреє, — голос директора звучить суворо, важко, ніби він наважується на щось дуже важливе й вкрай неприємне. — Я думаю, ти маєш знати, чому саме напівкровки такі важливі для демонів.
Я мовчки киваю, відчуваючи, як моє серце прискорює ритм, передчуваючи біду.
— Наша розвідка з’ясувала не так багато, як хотілося б, — продовжує Радрер, хмурячись і проводячи рукою по короткому волоссю. — Але ми точно знаємо, що напівкровки зараз — найцінніша здобич для демонів. Вони потрібні для особливого ритуалу. Що саме це за ритуал, ми поки до кінця не з’ясували, але точно знаємо: він вимагає саме таких, як Моргана. Таких, як ти.
Його останні слова пронизують мене крижаним холодом. Я ніколи раніше не замислювалася, що бути напівкровкою — це не просто неприємна особливість мого походження, а й величезна небезпека. Тіло пробирає тремтіння, і я інстинктивно обіймаю себе руками.
— Але навіщо їм саме ми? — ставлю я запитання майже пошепки, не наважуючись підвищити голос. — Я знаю, що зникали й інші. Чистокровні вершники.
— Правильно. Чистокровні їм теж потрібні. Але не так сильно. Для тебе, кмітливої, точно не секрет, що напівкровки володіють унікальною природою, — спокійно відповідає Радрер, хоча його очі похмурніють ще більше. — У вас поєднані магії двох різних рас. Це робить вас особливо цінними для певних видів темної магії, особливо демонічних ритуалів.
Я ковтаю ком у горлі, усвідомлюючи, що весь цей час навіть не думала про це. Коли я чула про чергових зниклих безвісти, то зовсім не зважала на те, ким вони були. Яку цінність становили для викрадачів.
Мій погляд метається між Ескаром і Вілланією, але вони мовчать — Ескар стискає щелепи, а Вілланія дивиться в підлогу, обмірковуючи щось своє. Я знову переводжу погляд на Радрера, сподіваючись на ширше пояснення.
— Ми поки не знаємо, де саме демони тримають полонених, — продовжує директор, бачачи мою розгубленість. — Але я негайно відправлю розвідників гарячими слідами. Якщо Моргани справді немає в Академії, якщо її викрали, — ми зробимо все, щоб знайти її, Фреє.
Його впевнений тон мав би заспокоїти, але замість цього ще більше підсилює мою тривогу. Я майже фізично відчуваю, як повітря навколо стає густішим, важчим. Якби він міг виконати свою обіцянку... Якби міг... Тоді чому до академії так і не повернулися зниклі? Де зараз Саргара Зіра?
Радрер знову зітхає, цього разу глибше, важче, наче наступне, що він збирається сказати, дається з іще більшими зусиллями.
— Є ще дещо, Фреє, — повільно промовляє він, і я бачу, як Ескар і Вілланія кидають на нього стривожені погляди, ніби вже знають, що зараз прозвучить. — Я знаю, що для тебе це звучатиме як божевілля. Але в нас є серйозні підстави вважати, що феї теж замішані в усьому цьому. Що хтось із них… допомагає демонам.
На секунду світ навколо мене завмирає. Серце перестає битися, дихання перехоплює, а перед очима спалахують яскраві цятки. Що? Феї допомагають демонам? Моя раса… моя рідна кров?
— Ні… — зривається з моїх губ слабкий, майже нечутний шепіт.
Я дивлюся на Радрера, намагаючись знайти в його погляді бодай натяк на брехню, жарт або сумнів. Але там лише абсолютна, жахлива впевненість.
— На жаль, це правда, Фреє, — твердо каже він, і ці слова звучать, як вирок. — Це справжня підла змова проти вершників.
Його слова луною відбиваються в моїй голові, залишаючи мене в цілковитому, приголомшливому шоці. Я стою, не здатна поворухнутися. Світ, який я знала, руйнується на очах. Усе, у що я вірила — мій народ, моя сім'я, моя власна сутність, — тріщить по швах. Ескар і Вілланія мовчать, але я відчуваю їхні погляди на собі. Вони чекають моєї реакції, але я не можу нічого сказати. Всередині мене вирує буря — страх, недовіра, відчай. Кому тепер вірити? Феям? Вершникам? Самій собі?
