Спочатку:
На сторінку книги
Мене всю трясе, на очах сльози, але я не дозволяю собі плакати. У вухах стоять осудливі голоси студентів. Такою чужою я не відчувала себе з моменту приїзду в цю академію. Голова йде обертом. Замість того, щоб повернутися в гуртожиток, я влітаю в навчальний корпус. Охорони ніде не видно, дивно. Але зараз це мене не хвилює. Забігаю до вбиральні, нервово зачиняю за собою двері. Судорожно мну красиву сукню, що провонялася ромом, підбігаю до раковини і намагаюся відмити плями. Більше не можу стримувати себе, і сльози течуть по щоках. Нахиляю голову і мию волосся під холодною водою, намагаюся оговтатися. Краду банний рушник із шухляди, обтираюся. Схлипи судомами рвуть груди, але з часом стає легше. Заплющую очі, зосереджуюся на диханні.
Усе гаразд, Фрея. Це маленька невдача. Ти її переживеш. Ти все виправиш. Якщо знадобиться, навіть вибачишся перед цією сучкою, Азарією.
Від цієї думки всередині все стискається, але я натягую холодний, непроникний вираз обличчя.
Я Фрея Валькір. Найкраща учениця Академії Золотих Фей. Майбутня володарка Золотого гранту. Перша в історії студентка з міжрасового обміну. Я сильна. Я з усім впораюся.
Так, я вчинила імпульсивно, випустивши магію у відповідь на дрібні пустощі, засліпивши Азарію і привернувши до себе багато непотрібної уваги. Так, я ще сповна відчую наслідки своєї дурості. Але я впораюся.
Активно витираю волосся рушником, відчуваю, як спокій повертається. Нехай і неповністю, але я вже краще контролюю ситуацію.
Дивлюся на себе в дзеркало, репетирую самовпевнену горду посмішку. Ось так, Фрея, вперед і з піднятим підборіддям. Нехай вони краще вважають тебе самозакоханою стервою, ніж маленькою слабкою феєчкою.
Згадую вирази облич вершників, коли я випустила спалах світла. Страх, здивування, докір, злість... Принаймні тепер усі вони знають, що я вмію і не боюся захищатися. Мене не можна так просто зацькувати.
Із цим висновком вирішую, що пора б повертатися до гуртожитку. Мене взагалі не повинно бути тут у такий час...
Тихо крокую лабіринтами порожніх коридорів, думаючи про те, як проходить вечірка. З моменту моєї втечі минуло не менше півгодини. Моргана все ще на кораблі, чи кинулася мене шукати? Може, вона вже чекає в кімнаті гуртожитку і хвилюється? Чи, навпаки, вирішила продовжити флірт з Ескаром?
Усе-таки, ми з нею занадто мало знайомі, щоб вважати це справжньою дружбою. Я не можу очікувати від Моргс, що вона різко стане віддана мені, як собака.
Зітхаю, йду далі. Приходжу в коридорний глухий кут і насуплююся. Я не там звернула? Нічого не розумію. Із глухого кута на мене дивиться незнайома картина незнайомого пейзажу. Клас. Розвертаюся, йду назад.
Я ще не так добре пам'ятаю план академії, і не виключаю можливості заблукати. Це напружує. Але, все ж таки, це не лабіринт демона Вальрі, і я скоро знайду вихід.
Крокую далі. Несподівано чую знайомий голос і завмираю. Це Ескар, і він із кимось говорить. Прислухаюся і дуже тихо йду на звуки голосів. Вони виходять з одного з кабінетів.
— Ми маємо бути пильними, — каже вершник.
— Прокляті феї. Розчавити б їх черевиком, як міль, — відповідає йому незнайомий чоловічий голос.
Мене пересмикує від почутого. Про що йдеться? Вони такі злі через мій проступок на вечірці, чи це щось більш глобальне?
— Зараз потрібно зосередитися на захисті, а не нападі, — каже третій голос, жіночий. І теж незнайомий. — Пастки зроблять свій внесок.
Пастки? Які ще пастки? Я слухаю, але зовсім нічого не розумію.
— Ти говориш це котрий день поспіль, — фиркає Ескар.
— Терпіння, мій друже, — відповідає дівчина. — Поспіх програє війни.
— Знайшлася велика філософиня. Саму-то з академії виперли, — каже хлопець. Подумки називаю його «Задирака».
— Без мене у вас не було б і половини потрібної зброї, — роздратовано відповідає дівчина.
— Не чіпай її, — велить Ескар. — Вілланія — наша величезна перевага зараз.
— Був би від неї толк, — відповідає Задира.
— Та заткнися вже, — втручається черговий, новий голос. Впізнаю в ньому однокурсника, який сидів неподалік на історії Семигір'я, але не пам'ятаю його імені.
— Зачекайте, — раптом каже Вілланія. — Я щось відчуваю. Пастка перехопила чужу енергію.
— Минулого разу ти говорила так само, — каже Задирака.
— Я розумію ваш скептицизм. Будь-яка чужа енергія може потрапити в зону. І я не можу розпізнати її природу на такій відстані, але якщо є найменший шанс, що це ВОНИ...
— Сьогодні ж вечірка. Напевно, це якісь п'яні студенти заблукали, — каже Задирака.
— Може й так, — відповідає Вілланія.
— Але ми все одно маємо перевірити. Я піду, — заявляє Ескар.
— Один? — запитує четвертий голос.
— Так. Я впораюся. Триматиму Жерла напоготові.
— Якщо це все-таки ВОНИ, то ти наразиш себе на величезний ризик, — попереджає Вілланія.
— Я впораюся, — Ескар уперто стоїть на своєму. Як це на нього схоже...
Я зупиняю себе: адже зовсім не знаю Ескара! Як я можу гадати, що на нього схоже, а що ні?
— Ескар! — підвищує голос Вілланія, але він уже йде на вихід. Я лякаюся, що зараз вершник мене помітить, і ховаюся за двері. Вони відчиняються.
