Раді Вас бачити!

*****

Ма́нара стрімко летіла над смарагдовим океаном Темного Лісу. Під її крилами миготіли розвалини прадавніх ельфійських міст та посірілі від часу храми, серед яких мовчазним привидом височів колись величний Адрайель. Вона заглиблювалася туди, де саме повітря дихало первісною магією, у саму серцевину хащі. Туди, куди не наважувалася ступити нога смертного, де таємничі істоти, небачені світом, століттями несли свою незмінну варту.

Раптом ліс розступився, відкриваючи гігантську розщелину — шрам на тілі землі довжиною в милю. Ма́нара почала знижуватися, пірнаючи вглиб, нижче коріння лісу, нижче самої основи світу.

Вона опинилася в колосальній порожнині, за залитій світлом, що сліпило не гірше за справжнє сонце. У самому центрі цього підземного небосхилу височів Золотий Палац — велична споруда розміром із ціле місто. Його стіни випромінювали м'яке сяйво, а срібні руни, якими вони були помережані, пульсували в такт серцю лісу. Над палацом, розсікаючи ефір, повільно кружляв велетенський левіафан.

Приземлившись на просторому балконі, Ма́нара миттєво набула людської подоби й увійшла всередину. Вздовж нескінченних анфілад стояли чорні ебонітові скульптури легендарних героїв минулого — досконалі творіння Вищих. Над кожним героєм на стіні височів образ його божественного покровителя.

Ма́нара увійшла до Головної зали, де зазвичай збиралася Рада. Її вже чекали. Уздовж стін на високих золотих колонах сиділи десятки Вищих. Для людей вони були богами, втіленням стихій та ідей. Тут була струнка діва з волоссям кольору молодої трави, чия шкіра нагадувала кору прадавнього дуба, але вражала своєю красою. Поруч височіла чотирирука воїтельниця з полум’яною гривою та шкірою чорною, як найтемніша ніч.

Місце самої Ма́нари було вільним, проте її погляд прикувало інше крісло. Нове. На ньому викарбували символ, від якого віяло чужою силою — рогатий демон із гострими іклами.

«Новий Вищий? Схоже, за останні двадцять років тут дещо змінилося», — майнуло в думках.

На чолі зали височіли три трони.

На лівому сидів Сайрен — Володар морів. Попри статус Старшого Вищого, він виглядав як атлетичний юнак. Його очі кольору океанської безодні дивилися з вічною прохолодою, а пряме блакитне волосся спадало на плечі, що були вкриті яскраво-синьою лускою, яка слугувала йому природним обладунком.

Справа сидів Ханзо — Володар Війни. Його масивна броня здавалася викуваною в серці вулкана. Кожна пластина була поцяткована розпеченими письменами, крізь які пульсувало золотаво-гаряче світло божественної енергії. Його суворе обличчя з різкими рисами та вогняний погляд випромінювали не жаль, а холодну рішучість воїна, що пройшов тисячі битв.

І нарешті, у центрі була вона. Верховна богиня Айно — Володарка Сонця. Втілення небесного золота та ефірної грації. Її силует обрамляли величні крила, виткані з чистого сяйва та зоряного пилу. Вона була вдягнена в невагому сукню кольору ранкового туману, а її шкіру прикрашали світлові татуювання, що ледь помітно пульсували. Бездоганне аристократичне обличчя обрамляв каскад золотавих хвиль, увінчаний тонкою короною-ореолом. Від неї віяло такою силою, що повітря навколо здавалося густим.

— Ма́нара, — голос Айно пролунав наче спів тисячі лір, — вітаю вдома.

— Не для люб'язностей сюди прийшла я, — голос Манари був рівним — У Кривотворця Вогонь Вищих. Якщо він збере усі три частини, його вже ніщо не зупинить.

— Вже знайшов, — спокійно, майже байдуже кинув Сайрен.

— І я обов'язково з'ясую, хто винен у цьому злочині, — додала Айно, і її корона-ореол спалахнула яскравіше.

Ма́нара іронічно засміялася, і цей звук був подібний до дзвону розбитого скла.

— Злочинець розслідує власний злочин? — вона похитала головою, зробивши крок уперед. — Ти знаєш, сестро, мене не надурити. Тепер, коли я повернула частку своєї сили, що була у Велеславові, я бачу все чітко. Сила Кривотворця росте так само швидко, як і твоя. Нові храми, мільйони молитов від наляканих людей... Темрява, яку ти сама плекаєш, годує твоє світло. Давно ти з ним у змові?

— Думай, кого звинувачуєш! — Айно вибухнула сліпучим сяйвом, від якого затремтіли ебонітові статуї. Деякі Вищі почали перезиратися, у їхніх очах промайнув сумнів.

— Одже, якщо Кривотворець живий, а ти повернула силу... значить, останній ельф нарешті мертвий? — запитала Айно, примруживши сяючі очі.

— Ні, — відрізала Манара. Вона знала: Вищі бачать багато, і брехати немає сенсу.

— Ти порушуєш Договір! — у голосі Айни забриніла зневага. — Договір Вищих — це закон. За це на тебе чекає кара.

— Я нічого не порушила, — холодно заперечила Манара. — Я обіцяла забрати свою магію, що була його якорем. Я це зробила. А те, що він вижив — це вже не ваша справа.

— Ельф має вмерти, — процідила Айно. — Смертний, здатний знищити Вищого, не має права на існування.

— Хто це вирішив? Ти? — Манара знову розсміялася. — Ти виганяєш мене? Я не сумувала за цим місцем двадцять років. А того, хто наблизиться до Велеслава... до мого сина... я вб'ю особисто. Хоча, гадаю, він і сам впорається. Саме тому ти його боїшся, сестро.

Айно різко викинула руку. Стовп сонячного вогню вдарив у Манару, миттєво плавлячи золоту підлогу. Але йому назустріч рвонула фіолетова енергія безодні. Дві магії зіткнулися з таким гуркотом, що стіни палацу здригнулися до самого фундаменту.

— Це війна, Айно, — крізь зуби процідила Манара, утримуючи щит. — Той, хто у змові з Кривотворцем, не може бути Верховним. А ви, — вона глянула на інших Вищих, — якщо думаєте, що він не прийде за вашими головами, то ви просто дурні. Вирішуйте, на чиєму ви боці!

Раптом Сайрен підвівся. За його спиною розгорнулися велетенські напівпрозорі крила, схожі на плавці древніх левіафанів. Одним блискавичним маневром він опинився за спиною Манари. Його крила огорнули її, створюючи водяний кокон, що поглинув полум'я Айни. На мить у залі залишилися лише два водяні силуети, які розсипалися бризками, коли боги зникли.

— Зрадники! — гнівно прошипіла Айно, дивлячись на порожнє місце.

— Війна... — лише сказав Ханзо, і на його вольовому обличчі вперше з'явилася задоволена, майже кровожерлива посмішка. — Нарешті справжня війна.

*****

Минув тиждень після святкування дня народження Луни в традиціях Вульфгартів — точніше, у традиціях Морґана та Луни. Безглузда й галаслива розвага бодай на мить дала їм перепочинок від думок про загрозу, що невблаганно наближалася.

Романтичні стосунки сестри та найкращого друга не стали для Морґана несподіванкою. Дивним було лише те, що вони почалися саме в день народження. Хоча й для Велеслава це було сюрпризом, він не очікував від себе такої рішучості під час поцілунку. У Морґана вже з’явився цілий список підколів та жартів на адресу друга й сестри, проте він вирішив приберегти їх на потім. Було помітно, як Велеслав часом нервує, не знаючи, як насправді реагує на це Морґан.

Насправді Морґана більше хвилювали власні стосунки з Либіддю. Він чудово розумів, до чого все йде, і на це вже натякала сама дівчина. Їй було вкрай важко самотужки займатися внутрішньою та зовнішньою політикою, військовими справами, обороною та відбудовою. Тим паче після загибелі батьків — їхньої головної опори. «Ти — єдиний, хто в мене є. І єдиний, кому я вірю», — якось сказала вона йому.

— Усе відбувається так швидко. Можливо, занадто, — мовив Морґан, звертаючись до друга. — Навіть не знаю, що робити, Велеславе.

— Я б не сказав, що у вас усе так швидко. Як на мене, ви досить довго до цього йшли. Інша справа... — було зрозуміло, що Велеслав знову задумався про Луну. — Гадаєш, у нас із нею...

— Гадаю, що так, — відповів Морґан. — Якби на твоєму місці був хтось інший, я б не був таким впевненим. А вона... якби Луна не відчувала до тебе справжніх почуттів, вона б не цілувала тебе першою. Вона б нізащо не наважилася образити тебе чи завдати болю. Ну а ти... що скажеш?

— Дивне відчуття. Незнайоме, — ельф коротко посміхнувся. — Так. Я кохаю її.

Раптом до кабінету, де розмовляли друзі, увійшли Либідь та Оцелот. Поява останнього означала лише одне: він щось «рознюхав».

— Привіт, хлопці! Як ваш медовий місяць? — з веселою усмішкою запитав він.

Морґан показово закотив очі під тихий сміх Либіді.

— Ти казав, що маєш важливу інформацію, — нагадала вона.

Луна, не звертаючи уваги на напруженість, вмостилася поруч із Велеславом на дивані. Її швидкий поцілунок у щоку ельфа змусив Оцелота пирхнути.

— Обережно, мала, Морган може бути ревнивим! — регочучи, кинув контрабандист, але за мить став серйозним — Манара повернулася з Золотого Палацу. Новини кепські: у Вищих почалася війна. Усі, хто проти Айни або становить для неї хоч якусь загрозу, мають бути стерті з лиця землі.

— І багато таких... «ворогів»? — Либідь випрямилася, відчуваючи, як холод пробігає по спині.

— Манара, Сайрен, звісно, Велеслав та Морган... ну і я, — перерахував Оцелот.- Це ті хто відомі точно.

— Якось забагато уваги до простого контрабандиста, — Либідь примружила очі, відчуваючи недомовку.

Оцелот зиркнув на Моргана, чиє обличчя залишалося кам'яною маскою.

— Ти їм не казав, хлопче?

— Гадаю, секрети мають розкривати самі власники, — сухо відповів Морган.

— Що ж... — Оцелот розправив плечі. — Серед Старших Вищих я відомий як Анаксагор.

У кабінеті запала мертва тиша. Луна вражено розширила очі.

— Нічого собі... Це ж треба вміти так маскуватися!

— Це віковий досвід, мала. Але зараз не про мої таланти, — Оцелот нахилився над столом. — Є ще одна невідома. Новий Вищий.

Велеслав напружився.

— Новий Вищий?

— Ти ж знаєш, Велеславе, — Оцелот поглянув на ельфа. — Вищі — не боги. Вони могутні, деякі живуть тисячоліттями, але всі народжуються і вмирають, як усі.

— Вони наче аномалія серед своїх, — підхопив Велеслав. — Народжуються від смертних, але наділені неймовірною силою, регенерацією, деякі живуть століттями.

— Саме так, — кивнув Оцелот. — Наразі відомо, що новий Вищий зараз у Тайо. Чому він чи вона досі не зайняв своє місце в Палаці — загадка. Я вже відправив туди свою людину. Якщо нам вдасться вмовити його стати на наш бік... це змінить усе.

— А Кривотворець? Де він? — запитав Велеслав.

— Зник. Отримав те, що хотів, став сильнішим і вичікує.

Морган підійшов до вікна, дивлячись на дахи Кіріма.

— Він чекає, поки ми знесилимо одне одного у війні з Айною. Або йому бракує останнього елемента для його задуму. — Він різко розвернувся, і його погляд зупинився на Либідь. — Нам потрібні союзники: маги, союзні держави ,усі сили, які тільки можна зібрати. Будь-якими методами. Доведеться посилити вплив корони... І для цього нам доведеться зіграти весілля. На благо країни, звісно. Так, Либідь?

Королева на мить затамувала подих, а потім її обличчя осяяла ледь помітна, але посмішка.

— Так, Морган. На благо країни, звісно.

— Ох, братику, як же ти хитро все загорнув! — Луна не приховувала задоволеної посмішки. — Нарешті ти хоч чомусь навчився у мене.

— Екхм... Не розумію, про що ти, Луно, — буркнув Морган, хоча зрадливий рум'янець і надто серйозний вигляд видавали його з головою.

— Ага, звісно, не розумієш... — Луна раптом осіклася.

Вона завмерла на пів слові, наче в її голові щойно народилася божевільна, але геніальна ідея. Дівчина повільно розвернулася до Велеслава. Ельф, передчуваючи неминуче, мимоволі втиснувся глибше в оксамит дивана.

— Знаєш, нам справді доведеться економити, — промовила вона тоном суворого королівського казначея. — Війна на порозі, кожен золотий на рахунку. Так, Велеславе?

— Так, звісно... Кожен золотий зараз на вагу... — видихнув він з легкою усмішкою. Він чітко зрозумів, що його вільне холостяцьке життя офіційно завершується.

— Ось і я про те ж! — Луна переможно сяяла. — Щоб не розкидатися грошима, зіграємо два весілля одночасно. Я дівчина не горда, що не зробиш заради добробуту країни.

З цими словами вона міцно обхопила свого нареченого за шию і поцілувала своє кохання у вуста.

Коли кроки Оцелота та Моргана затихли в коридорі, у кабінеті запала незвична тиша. Велеслав стояв біля столу, задумливо перебираючи край скатертини, а потім нарешті підняв погляд на Луну.

— Все ж хочу запитати... — тихо почав він. — Ти впевнена? Просто все це якось...

— ...Дуже швидко, — закінчила за нього Луна.

Її тон раптом втратив усю ранкову легкість. Вона підійшла ближче, і в її очах відбилося полум'я каміна.

— Я розумію твої сумніви, Велеславе. Тож скажу прямо. Коли загинула Кассандра... І коли Морган прийшов і сказав, що ти ледь не помер у тому бою... — її голос на мить здригнувся. — Я зрозуміла, що ми марнували час. Я ховалася за жартами й підколами, бо так було простіше, але я так могла не встигнути сказати тобі головного. Я кохаю тебе. І я бачу, що ти відчуваєш те саме. То навіщо нам чекати? Наразі ... взагалі невідомо, скільки в нас залишилося часу.

Велеслав дивився на неї, і в його погляді більше не було вагань — лише розуміння того, що ця дівчина щойно озвучила його власний прихований страх. Він зробив крок назустріч і взяв її за руки.

— Це... розумно, — врешті кивнув він, намагаючись повернути собі звичну стриманість, хоча пальці ледь помітно тремтіли.

Луна сумно, але ніжно посміхнулася.

— Ти в усьому шукаєш логіку, Велеславе. Навіть тоді, коли треба просто відчувати.

Подвійне весілля зіграли за два тижні. Це була стримана церемонія: жодної розкоші чи гучних гулянь. На тлі недавніх смертей та жаху, що прокотився Крайною, будь-які пишноти виглядали б недоречно, майже блюзнірськи. Проте народ із щирим сподіванням вітав нового короля — Морган Вульфхарт уже встиг довести свою відданість країні на полі бою.

Для Луни ж справжнім іспитом стала не коронація, а знайомство зі «свекрухою». Манара «випадково» вирішила відвідати Велеслава саме в день весілля. Відьма не зводила з невістки оцінюючого погляду, наче намагалася розгледіти саму її душу. Луні хотілося буквально сховатися за спиною Велеслава, але вона трималася гідно, особливо коли помічала єхидну посмішку Моргана. Брат явно вже вигадував сотні дотепних жартів про «Луну та Ма́нару».

На урочистості прибули лорди, посли сусідніх держав і делегація магів на чолі з Архімагом Дейханом. Коли Луна поцікавилася, чи приїде Злата, старий маг лише сумно відповів, що його найкраща учениця зараз перебуває на навчанні за кордоном.

— Я так розумію, Ваша Величносте, ви плануєте залучити магів до оборони кордонів? — прямо запитав Дейхан, звертаючись до Моргана.

— Так. Нам знадобляться всі сили, які ми маємо, — відповів Морган, який ще не зовсім звик до важкої корони на голові.

Дейхан важко зітхнув, і в його очах відбилася втома цілих поколінь.

— Я згоден. І готовий особисто взяти участь у захисті. Але... ці маги мені як діти. Я не зможу холоднокровно відправляти їх на забій, знаючи, що багато хто не повернеться. Тут потрібен лідер із крижаним розумом. Тому, Ваша Величносте, ви маєте призначити нового Архімага. Тим паче, у вас під рукою ідеальний кандидат.

Дейхан перевів погляд на Велеслава, який стояв неподалік, тримаючи Луну за руку. Морган мовчки кивнув — він чудово розумів старого мага.

У кутку зали тітка Еліс спостерігала за молодятами, поки Крон підливав їй вина.

— Хто б міг подумати, що доля так розпорядиться життям цього ельфа, — спокійно мовила вона.

— Життя непередбачуване, — відгукнувся Крон. — Але подивись на них: вони доповнюють одне одного, як світло і тінь.

— Кассандра б ними пишалася та раділа за них, — тихо додала Еліс, і на мить обоє замовкли, згадуючи ту, кого з ними не було.

— Насолоджуйся затишшям, поки є можливість, — почувся за спиною Моргана голос Оцелота. — Воно не триватиме довго.

— Підбадьорив, нічого не скажеш, — іронічно відповів король, підходячи разом із Либідь до Велеслава та Луни.

— До речі, ти згадував про свою людину в землях Тайо, — втрутилася Либідь. — Вона справді впорається з пошуком нового Вищого?

Оцелот загадково всміхнувся.

— Кращої кандидатури не знайти. Вона знає ті краї як свої п'ять пальців. У нас із нею міцна домовленість.

— І що ж ти їй пообіцяв? Золото? Коштовності? — зацікавилася Луна.

— О ні, мала. Всього-на-всього — свободу.

Велеслав нахмурився, відчуваючи дивну тривогу.

— Як, ти кажеш, її звати?

— Ну, як і раніше... Аспід, — весело відповів Оцелот.

— Що?! — одночасно вигукнули Морган та Велеслав.