Раді Вас бачити!

Адрайель зустрів їх мертвою тишею. Колись величне місто ельфів тепер нагадувало гігантський цвинтар, де замість надгробків височіли руїни, обплетені блідим плющем. Чим глибше загін просувався вузькими вуличками, тим частіше вони зустрічали «статуї». Такі самі, які розвідка бачила перед зустріччю з мандрагорами.

Це були ельфи, вирізьблені з дерева, але настільки деталізовані, що ставало не по собі. Жінки, що пригортали до себе дітей, старці, які застигли в молитовних позах, юнаки, що намагалися кудись бігти. Їхні обличчя зберігали вираз невимовного жаху.

— Це ж не просто статуї, правда? — приглушено запитав Морган, намагаючись не дивитися в порожні очі дерев'яної фігури дитини.

— Ти правий. Не просто, — голос Велеслава звучав сухо, — Більшість ельфів-чоловіків загинули в боях: від рук людей таких як Бейн. А тих, що залишилися тут, випалила якась невідома сила. Можливо, це був Кривотворець, можливо — інший Вищий. А можливо, мій народ сам обрав такий фінал, вчинивши масове самогубство, щоб не дістатися ворогу. Або ж вони пробудили щось, що зрештою їх і поглинуло. Важко сказати точно. Але кожна ця статуя колись дихала й мала ім’я.

— Це жахливо... — прошепотіла Либідь. Вона говорила так тихо, наче боялася, що звук її голосу змусить дерев'яні фігури поворухнутися.

Навколо них розкинулися ельфійські сади. Дерева й квіти все ще стояли зеленими, але ця зелень здавалася штучною, мертвою. У повітрі не було жодного аромату, ні вогкості землі, ні пахощів листя. Лише гнітючий, липкий туман, що виповзав із-за руїн.

— Велика Айно, захисти нас... — безперестанку шепотіла Меп, стискаючи свій записник. Велеслав кинув на неї косий погляд, але промовчав.

— Тут і зупинимося, — раптом різко оголосив ельф.

— Що? Чому саме тут? — здивовано запитала Либідь, озираючись на похмурі руїни.

— Бо тут закінчується безпечна зона, — Велеслав легко зіскочив з воза на каміння бруківки. — Далі туман стає отруйним, а простір — нестабільним. Чим ближче ми підійдемо до центру міста, тим більша ймовірність натрапити на засідку Аспід.Треба розробити план зараз, поки ми ще бачимо власні руки в цьому мареві.

Либідь помітила, що навіть коні відчували небезпеку: вони здригалися від кожного шереху, а в глиб туману взагалі відмовлялися ступати, тривожно іржачи.

— Якщо тут справді відносно безпечно, то краще залишити коней та віз із припасами під наглядом невеликої охорони, — мовила Либідь. — У тумані вони нас лише сповільнюватимуть. А якщо доведеться швидко відступати, запряжений віз стане нашою пасткою.

Велеслав мовчки кивнув, погоджуючись, і перевів погляд на Лукаса.

— Цілитель теж нехай залишається тут. Але тримай ліки напоготові.

Лукас полегшено видихнув. Йому зовсім не кортіло лізти в саму гущу цього білого марева, що пахло смертю.

— Я мушу скласти мапу міста, — Меп спритно зіскочила з воза, міцно стискаючи свій записник. Було очевидно, що її цікавить не стільки картографія, скільки можливість на власні очі побачити бодай залишки культури ельфів.

— Аспід точно чекає у центрі міста, — знову заговорив Велеслав. — Там, де сходяться всі дороги. Вона впевнена, що ми прийдемо саме туди.— Тому ти триматимешся біля мене.

— Не хвилюйся, я не побіжу за нею стрімголов, як минулого разу, — пообіцяв Морган перевіряючи свій меч.

— Річ не в тому, — спокійно відповів ельф. — Вона не знає, що з тобою сталося насправді, і гадає що ти вже звіролюд, і вже точно не знає, що я з вами. Тому ні мене, ні тебе вона не бачитиме, хоча ми будемо поруч з іншими. Я накину на нас двох покров.

— О, мої улюблені герої знову разом! — Оцелот зіскочив з коня, хруснувши суглобами. — Плечем до плеча. Спина до спини. Дупа до дупи. Жоден підступний ворог не підкрадеться з тилу.

— Це буде фактор неочікуваності, — Морган згадав, як три роки тому в Кірімі Велеслав провів їх повз цілу орду звіролюдів абсолютно непоміченими.

Велеслав повернувся до Либідь:

— Якщо побачиш Аспід або відчуєш її погляд — грай свою роль до кінця. Роби вигляд, що Морган таки став звіролюдом.Нехай вона повірить у свою перемогу... до останньої секунди.

Загін занурився у туман, і світ остаточно втратив звуки. Навіть бруківка під чоботами не відлунювала, марево поглинало кроки, залишаючи лише важке сопіння та биття власних сердець. Уздовж вулиць височіли витончені будинки, чиї стіни здавалися витканими з самого лісу, але тепер вони нагадували скелети. Моторошні дерев’яні статуї ельфів стояли на кожному кроці; здавалося, їхні порожні очниці повертаються слідом за гостями.

Морган ковзав поглядом по вивісках крамничок: «Книги», «Тканини», «Іграшки»... Колись тут вирувало життя, пахло смолою та квітами, а тепер панував лише холод.

Либідь міцніше стиснула руків’я меча. Їй згадалися казки про «підступних та жадібних ельфів», якими її лякали в дитинстві, і раптом їй стало нестерпно соромно. Її батько, лорд Аргон, пройшов ту війну, але ніколи не хвалився перемогами. Тепер вона зрозуміла, чому він дбайливо збирав ельфійські артефакти: він не збирав трофеї, він намагався врятувати пам’ять про цивілізацію, яку вони власноруч допомагали нищити.

Раптом загін завмер. З дверей дитячої крамнички вихопилося майже прозоре сяюче марево — маленька ельфійська дівчинка. Вона весело сміялася, стрибаючи по дорозі, наче наздоганяючи невидимого метелика. Але в одну мить її сміх змінився на пронизливий крик жаху. Вона втупилася в щось невидиме перед собою і розчинилася в тумані.

Морган здригнувся, помітивши, що статуї навколо них почали змінюватися. Їхні дерев'яні руки повільно витягнулися, вказуючи пальцями на групу. Морган шкірою відчував їхній докір, німий крик ненависті, що просочувався крізь кору.

Зі стіни найближчого будинку випливло інше марево — ельфійський хлопчик. Він не бігав і не грався. Він зупинився прямо перед Велеславом, і його очі, хоч і примарні, палали справжнім болем.

— Чому ти допомагаєш їм? — прошелестіло марево, і цей звук віддався болем у вухах Велеслава. — Вони всі вбивці... Тобі зовсім не жаль нас?

Хлопчик зробив крок ближче, його голос став жалібною, але владною вимогою:

— Вбий їх... Вбий їх усіх... Помстися за наш попіл... Вбий їх...

— Помстися за нас... — голоси нашаровувалися один на одного, перетворюючись на нестерпний гул.

Нові й нові марева випливали з туману, звужуючи кільце навколо загону. Їхні напівпрозорі обличчя спотворювалися від люті, а порожні очниці вимагали крові. Одне з марев — жінка з розпатланим волоссям — потягнуло кістляві руки до горла Моргана. Прямо на його очах її прекрасне ельфійське обличчя почало обсипатися попелом, оголюючи вищирений череп.

Морган напружився, рука на руків’ї меча змокріла від поту. Ельф лише зневажливо відмахнувся.

— Помститися? — голос Велеслава пролунав дивно гучно в цій мертвій тиші. У ньому не було ні краплі співчуття. — Та я навіть не знаю, хто ви. Ви лише відлуння чужого болю, порожні оболонки, якими керує хтось інший.

Він повільно підняв руку і зробив різкий, короткий жест, наче відганяв набридливу муху.

— Досить цієї жалюгідної вистави.

У ту ж мить повітря здригнулося. Марева не просто зникли — вони розсипалися на іскри, наче лопнуло перетягнуте полотно ілюзії.

— Як мені пощастило, що ти мій друг, — прошепотів Морган, ковзаючи поглядом по місцю, де щойно розчинилися примари. — А то тебе було б навіть страшно розізлити. Перетворив би ти мене на якусь жабу на приклад за те, що мало цукру в чай кинув...

Велеслав навіть не повернув голови.

— Я б цього ніколи не зробив, Моргане.

— Ну, хоч це тішить, — видохнув воїн.

— Жаби... вони надто слизькі та неприємні, — впевнено додав ельф. — А от цуценя чи кошеня — то зовсім інша справа.

Морган на секунду завмер, намагаючись усвідомити почуте. Він придивився і помітив, як навіть у густому тумані весело та хитро заблищали очі Велеслава.

— Дуже смішно, — пробурмотів Морган, хоча всередині йому теж захотілося посміхнутися.

— Та чого ти, Моргане? — жартівливо підхопила Либідь, яка йшла трохи попереду. — Я б тебе навіть за вушком почесала, якби ти став котиком. Тобі б пасувало.

— Оцелот зі своїми жартами на вас погано впливає, — пробубнів Морган, — Всі ви занадто розслабилися в цьому клятому місті.

Насправді ця коротка перепалка зробила те, чого не змогла б зробити жодна магія та молитва: вона розігнала гнітюче відчуття безвиході. Вони знову відчули себе не просто загоном на місії, а друзями, які мають заради чого повертатися з цього мертвого міста.

Туман ставав дедалі щільнішим, а повітря навколо налилося таким холодом, наче в саме серце ельфійської столиці раптово увірвалася люта зима. Вони зупинилися перед величною будівлею, що своїми розмірами могла посперечатися з королівським палацом у Кірімі. Навіть у руїнах вона зберігала горду поставу.

— Судячи з написів, це бібліотека чи головний архів, — мовив Морган. Побачивши здивовано підняту брову Велеслава, він ледь помітно всміхнувся: — Я вдосконалив свої знання ельфійської за ці три роки. Не все ж тобі мене дивувати.

— А ми не могли б туди зазирнути? — невпевнено запитала Меп. Її очі лихоманково блищали. — Може, ми знайдемо там якісь втрачені знання? Щось, що пояснить, що тут сталося?

— Ні, — відрізав Велеслав. Його погляд був прикутий до темних прорізів вікон. — Там нічого немає. Якби там залишилося щось, здатне нам допомогти, ми б зараз гуляли квітучим містом, а не цим велетенським цвинтарем.

— Взагалі-то, це непогана ідея, — неочікувано втрутився Оцелот. — Трохи перепочинемо, перечекаємо холод... і, може, дійсно знайдемо щось коштовне. Тобто, я хтів сказати — корисну інформацію.

— Ти навіть у такому місці шукаєш вигоду! — спалахнула Либідь. — Ти можеш думати про щось інше, окрім грошей?

— Звісно можу! Наприклад, про те, щоб ваші дупи не зжерло якесь страховисько! — відповів Оцелот, нахмурившись. — Бо хто мені тоді заплатить обіцяне?

Либідь закотила очі, але суперечка не вщухала. Позаду почувся брязкіт сталі: двоє найманців із «Нічних Бігунів» уже схопилися за мечі, з’ясовуючи, хто кому винен кілька монет. Атмосфера розжарювалася на рівному місці.

— Агов! Що на вас усіх найшло? — вигукнув Морган, намагаючись втихомирити воїнів.

— Схоже на масове запаморочення... місто грає з нами, — Велеслав різко ляснув у долоні.

Морган був готовий присягнутися, що побачив, як від долонь ельфа розійшлася прозора акустична хвиля, наче камінь кинули у воду. Тієї ж миті на площі запала абсолютна тиша. Найманці роззявляли роти, намагаючись кричати, Либідь сердито ворушила губами, але не пролітало жодного звуку.

— Нарешті тиша, — пролунав голос Оцелота. Він єдиний, здавалося, не втратив дару мови.

— Чому на тебе це не подіяло? — здивувався Велеслав. — Мали говорити лише Морган та я.

— Що не подіяло? — Оцелот озирнувся на мовчазну королеву та воїнів, що оніміли. — Ти чаклував, хлопче? Хех. А ти думав, я ці персні для прикраси ношу?

Він демонстративно підняв руки: на кожному пальці красувався перстень із викарбуваними рунами, що ледь помітно мерехтіли. Ельф коротко кивнув, наче це пояснення його задовольнило.

— Стривайте... А де Меп? — Морган тривожно озирнувся навколо.

Велеслав повільно повернув голову в бік бібліотеки. Він не хотів туди йти не лише через брак часу. Він відчував, що там, у глибині тисяч запилених сувоїв, причаїлося щось древнє, темне та зле. Воно чекало на свою жертву, як павук у центрі павутини.

Велеслав відчув вібрацію повітря ще до того, як побачив ціль. У густому мареві майнула довга, гнучка тінь. Аспід. Вона не просто чекала на площі — вона вистежувала їх, як хижак, і тепер відчула запах здобичі, що сама пішла до неї в руки.

Ельф міцно стиснув плече Моргана, передаючи йому сигнал: «Замри. Починаємо». Завдяки магії Велеслава, вони стали частиною туману саме в ту мить, коли зміїна подоба Аспід проковзнула повз них, прямуючи до центрального входу бібліотеки.

Либідь, побачивши, що друзі «зникли», миттєво зорієнтувалася. Вона відчула, як закляття німоти спало.

— Йдемо до бібліотеки! — вигукнула вона, вихоплюючи меч. Її голос лунав викликом для туману.

Тим часом усередині бібліотеки Меп охопив крижаний жах. Щойно важкі дубові двері зачинилися за її спиною, шепіт у голові зник, залишивши по собі лише гіркий присмак усвідомлення власної дурості. Пилюка віків здійнялася в повітря, забиваючи легені.

— Ой, мамо... — прошепотіла вона, дивлячись на нескінченні ряди полиць, що йшли вгору, у темряву.

Дівчина не встигла зробити й кроку назад до виходу. Зі стелі, мов чорна смола, опустилося щось багаторуке й кістляве. Меп встигла лише коротко скрикнути, перш ніж холодна, вкрита липкою плівкою кін

цівка затиснула їй рота і потягла вгору, між стелажі з давніми фоліантами.

*****

Коли вони наблизилися до масивної будівлі бібліотеки, повітря розірвали звуки запеклої битви: сухий тріск ударів, розлючене зміїне шипіння та нелюдський стогін, у якому злилися десятки примарних голосів.

Либідь нахмурилася, міцніше стиснувши руків’я меча. Усе йшло шкереберть.

— Я сумніваюся, що наша картографка настільки войовнича, — процідив Оцелот. — Там є хтось інший, і це не просто божевільна зміюка.

— Здається, плани змінилися не лише у нас, а й у Аспід, — похмуро додав Морган.

Велеслав зробив ледь помітний жест, скидаючи магічний покров із себе та друга. Приховувати присутність більше не мало сенсу.

— Ти відчуваєш, що там? — Морган тривожно глянув на ельфа.

— Це творіння Кривотворця, — відповів той, і в його голосі проковзнув холод. — Але це не звіролюд. Щось інше. Щось, чого ми досі не зустрічали.

Вони обережно переступили поріг. Бібліотека зустріла їх хаосом: безцінні стародавні сувої були розкидані під ногами, масивні дубові стелажі розтрощені, а пил стояв у повітрі щільною завісою, наче після урагану.

Морган вказав на підлогу. Свіжа бура смуга крові тягнулася вглиб зали. Світло, що ледь пробивалося крізь брудні вікна, не дозволяло розгледіти постать у тіні, але важке, хрипке дихання лунало дедалі чіткіше.

Аспід у своїй людській подобі напівлежала біля підніжжя високої колони. Колишня королева шпигунів виглядала жахливо: обличчя перетворене на криваву маску, одна очниця зяяла пустотою, нога неприродно вигнута під вагою відкритого перелому, а на шиї чорнів глибокий слід від укусу.

— Яка... зустріч, — вона підняла єдине око на Моргана та Велеслава.

— Щось ти зблідла, красуне. Недоїдаєш? — Оцелот дозволив собі жовчну посмішку.

Аспід спробувала вишкіритися у відповідь, але замість хижої грації на її обличчі з’явилася лише гримаса агонії. Морган миттєво опинився поруч, притиснувши лезо меча до її горла.

— Я можу припинити твої страждання. Кажи, де Кривотворець!

— Я ще... трохи постраждаю... — прохрипіла вона, плюючи кров’ю.

— Знаєш, Моргане — добрий хлопець. — спокійно промовив Велеслав, дивлячись на неї — А от я не такий милосердний. Я можу посилити твій біль у сотні разів. Ти знаєш мою мету, Аспід. Моє сумління мовчить.

Зміюка вдивлялася в обличчя ельфа, шукаючи ознаки блефу, але знайшла лише непохитну рішучість.

— Кривотворця... немає в Темному Лісі, — видавила вона. — Лише генерал Навир знає де він.

— Навир?

— Навир Кривородний. Найсильніше з його створінь.

— Він тут? У бібліотеці?

— Як давно ви бачили орди звіролюдів у лісах? — Аспід видала звук, схожий на хрипкий сміх. — Навир уже веде їх до людей. Його мета — Хачбей.

Морган зблід. Хачбей... Недалеко й

Його дім. Його Луна.

— Що тут за потвора і чому вона напала на тебе? — запитала Либідь. — Ви ж на одному боці!

— Кривотворець... не вибачає помилок, — тихо прошепотіла Аспід.

— А твоя головна помилка — це я, — сухо кинув Морган.—Ти провалила завдання.

— Я сподівалася, що голови його ворогів повернуть мені ласку... — вона здригнулася від чергового нападу болю. — Але він уже випустив по ваші душі інше створіння.

У ту ж мить з верхніх ярусів бібліотеки пролунав відчайдушний крик Меп.

*****

Меп бігла що є сили, задихаючись. Їй дивом вдалося вирватися з лап істоти, яку вона подумки охрестила «Голодом». Битва між ним та Аспід, яка спалахнула так раптово, була настільки жорстокою, що дівчина не стала чекати переможця. Вона лише бачила, як сплетіння мандрагор, що рухалося, мов павук, переміщувалося по стінах і стелі з неймовірною швидкістю.

Меп забігла до величезної зали, що здавалася нескінченною, і, хитаючись, сховалася за високими шафами з книгами. Її серце калатало, як навіжене, а в грудях пекло від паніки.

— Допоможи... нам... — пролунало десятки дитячих голосів одночасно. Голод зупинився неподалік від її схованки, поволі втягуючи повітря. Десятки очей, що хаотично мерехтіли на його тілі, дивилися в її бік, шукаючи здобич. — Голод... неймовірний голод. Нагодуй нас.

Чудовисько повільно наближалося. З його численних пащею клубочився густий туман, який повільно, але невпинно заповнював величезний зал, приховуючи стелажі та книги.

Раптом з туману виринув рідний голос, такий знайомий і ніжний, що Меп на мить забула, де вона.

— Донечко, іди до мами. Я тебе обійму... — прямо перед нею з'явилася фігура її матері. Жінка простягала руки, її очі були сповнені любові, якої Меп так давно не бачила.

«Це марево. Це запаморочення. Це не може бути вона. Це туман,» — відчайдушно шепотіла Меп собі, намагаючись вчепитися в реальність. Вона знала, що мати померла багато років тому. Але образ був настільки яскравим, настільки реальним...

Довга, схожа на корінь, рука Голоду прорвала туман і схопила Меп. Дівчина скрикнула що є сили — цей крик був сповнений жаху і розпачу.

— Допоможіть! — вигукнула вона.

— Допоможіть! — синхронно, наче глузливе відлуння, закричали усі голови Голоду, підтягуючи Меп до себе.

*****

Вони увірвалися до великої зали, коли останнє відлуння крику Меп ще тремтіло під високим склепінням. Туман тут був настільки густим і липким, що здавався живим. Він обволікав стелажі, наче саван.

Посеред зали, у блідому промені світла, що пробивався крізь дірявий дах, стояла Меп. Вона була до них спиною, нерухома, наче замислена над якимось стародавнім текстом.

— Меп?.. — голос Либідь здригнувся від невпевненості та надії.

Дівчина не ворухнулася. Либідь зробила крок вперед, і тиша бібліотеки стала нестерпною. Коли королева обійшла постать, її серце ніби провалилося в безодню.

Перед нею не було живої дівчини. На неї дивилося обличчя, майстерно вирізьблене з темного, вузлуватого дерева. Меп застигла у вічному сумі; на її щоках назавжди замерзли дерев’яні сльози. Процес ще не завершився — поділ її сукні на очах перетворювався на грубу кору, а кінчики пальців ставали тонкими гілками. Вона стала частиною того самого «лісу мертвих», який вони бачили на вулицях.

— Ми запізнилися... — видихнув Морган, відчуваючи, як гнів витісняє жах.

— Я не наївся... — раптом пролунав синхронний дитячий голос, що розлетівся відлунням від тисяч книжкових палітурок.

— Ми не наїлися! — загарчало Створіння вже зовсім поруч.

З тіні стелажів почав виходити Голод. Це було огидне сплетіння коріння мандрагор, з якого виростали більше десятка голодних голів. Потвора пересувалася на довгих, суглобистих лапах, які залишали глибокі борозни на дерев'яній підлозі.

*****

Найманці з «Нічних Бігунів» переглянулися, в їхніх очах застиг тваринний страх. Не змовляючись, вони розвернулися і кинулися навтіки. Виметнулася довга, вузлувата лапа Голоду і, наче петля, затягнулася на шиї останнього з тих, хто втікав. Потвора піднесла його вгору. Паща розкрилася, висмоктуючи з чоловіка саму іскру життя, а потім байдуже кинула зів’яле тіло в роззявлену безодню своєї найбільшої утроби.

— Не встиг... Ти знову не встиг, — раптом пролунав голос Луни. Він був такий чистий і такий гіркий, що Моргану перехопило дихання. — Нащо ти пішов? Нащо залишив мене одну? Іди до мене, братику, я тебе обійму...

— Я на це не поведуся, — вицідив він крізь зуби, хоча голос зрадницьки здригнувся.

— Чого ми з ним взагалі розмовляємо?! — вигукнув Оцелот.

Голод видав глузливе клекотання, випустив із пащ порцію густого туману і миттєво розчинився в ньому. Величезна зала бібліотеки перетворилася на пастку без кордонів.

— Він не зник. Він усе ще тут, чекає нашої слабкості, — тихо мовив Велеслав. Намагаючись поглядом побачити крізь магічну завісу.

— Ти знаєш, як його вбити? — коротко запитала Либідь, стаючи спиною до Моргана.

— Теоретично... — Велеслав був зосереджений. Він помітив кілька мертвих голів у потвори. Які імовірно були знищенні у битви з Аспід— Треба ігнорувати його слова і відсікти всі його голови. Якщо хоч одна вціліє — він житиме.

— Думаєш, ти найрозумніший? — раптом розітнув тишу голос Ма́нари. У ньому було стільки отрути, що повітря навколо Велеслава, здавалося, замерзло. — Я тебе ненавиджу.Я з насолодою забиратиму твоє життя... по одній секунді за раз.

Велеслав завмер. Він навіть не помітив, як із туману, немов блискавка, виринула довга задерев’яніла рука, тягнучись розчепіреними пазурами до його горла.

Але Морган помітив. Випередивши удар, він зробив різкий випад. Сталь меча з гулом розсікла повітря і з глухим тріском врізалася в потворну кінцівку. Відрубана дерев’яна рука важко впала на підлогу, сіпаючись, наче жива змія.

Потвора продовжувала кружляти в тумані, залишаючись невловимою тінню. Кожен шерех відбивався від стін, дезорієнтуючи загін.

— Як Аспід вдалося знищити кілька голів? — Морган теж помітив втрату голів повтори та тримав меч напоготові, вдивляючись у білу пелену. — Цю тварюку взагалі не видно!

— Треба було розпитати ту зміюку докладніше, перш ніж бігти сюди стрімголов, — процідив Оцелот.

Він швидко зняв із пояса невеликий флакон із мерехтливою рідиною. Відкоркувавши його, він обережно провів змоченою тканиною по лезу свого меча. Тієї ж миті сталь охопило бліде, але гаряче полум’я. Оцелот кинув флакон Моргану: — Тримай! Не дай цьому вогню згаснути.

— Ти повний сюрпризів, Оцелоте. Не знав, що ти ще й алхімік, — Морган швидко змастив свій меч і передав флакон Либідь, яка повторила процедуру. Тепер у темряві зали палали три вогняні клинки.

— Зміюка, кажеш... — Велеслав на мить замислився, ігноруючи метушню навколо. — Вона ніколи не покладалася лише на зір. Вона відчувала тепло і рух повітря.

Велеслав зробив крок назад, його погляд став відчуженим. Раптом його тіло почало втрачати чіткі обриси, розчиняючись у диму. Але це не був чорно-фіолетовий морок, який супроводжував Ма́нару. Це був чистий білий туман, усередині якого спалахували ледь помітні сріблясті блискавки. Дим стрімко змінював форму: витягнулися лапи, випнулася грудна клітка, з’явився міцний хвіст та масивна вовча голова.

За кілька секунд перед Либідь та Морганом стояв той самий велетенський чорний вовк із білим загривком — той самий звір, якого королева бачила під час своєї відчайдушної погоні біля руїн.

Вовк низько загарчав, принюхуючись до повітря. Його нюх був гострішим за будь-яку магію. Зібравшись у пружину, звір рвонув уперед, у саму гущу туману. Через мить почувся хрускіт і пронизливий крик люті: Голод втратив маскування, коли ікла вовка мертвою хваткою вчепилися в одну з його дитячих голів.

— Уперед! — вигукнув Морган, бачачи, як у тумані з’явилася велетенська багаторука туша монстра.

Перший удар Моргана прийшовся по павучій кінцівці Голода. Відчуття було таке, наче він рубав старе сухе дерево, але замість трісок на обладунки бризнула густа чорна смола, що тхнула гниттям. Потвора похитнулася, видавши хрипкий стогін.

Либідь миттєво скористалася моментом: її вогняний клинок розсік повітря і точно вцілив у одну з жахливих голів. Оцелот теж не гаяв часу — ще одна голова, охоплена полум’ям, з глухим звуком покотилася по підлозі. Рани чудовиська палали, алхімічний вогонь заважав смолі затягувати порізи, але Голод наче не відчував болю. Він лише розлючено махав своїми незліченними руками.

Одна з важких лап врізалася в щит Либідь. Удар був такої сили, що королеву відкинуло на кілька метрів. Вона впала, втративши рівновагу, і на мить світ перед її очима поплив. Потвора миттєво відчула вразливість і потягнулася до неї пазуристою рукою, але шлях їй перегородив Морган. Його меч знову розсік дерев’яну плоть, і кінцівка Голода впала поруч із попередньою.

— Швидше, піднімайся! — крикнув Морган, простягаючи Либідь руку.

У цей час чорний вовк — Велеслав — був справжнім вихором люті. Він вгризся в опорну кінцівку Голода і з хрускотом перегриз її. Тварюка, втративши рівновагу, важко завалилася набік, здіймаючи хмари вікового пилу.

Незважаючи на свій жахливий вигляд і розміри, Голод виявився таким само крихким, як і мандрагори, з яких Кривотворець зшив це чудовисько. Вони всі розуміли, що якщо Голод вирветься з оточення і знову розчиниться в тумані — вони можуть стати декораціями в цій залі.

— Доню... що ти робиш? — раптом пролунав голос лорда Аргона. Він був такий спокійний і розчарований, що Либідь на мить завагалася.

— Братику... мені боляче... зупинись, будь ласка! — Голод переключився на голос Луни, наповнюючи його сльозами й благанням.

— Це не вони! Це лише гнилі коріння! — закричав Оцелот, — Рубайте їх усі!

Ухиляючись від хаотичних атак пазуристих рук, що виринали з туману, вони методично, голову за головою, нищили саму сутність Голода.

Коли останнє лезо пробило череп Голода, потвора здригнулася в конвульсіях. Дерев’яна оболонка тріснула з оглушливим хрускотом, і з розлому ринув такий густий туман, що світ навколо миттєво розчинився.

Морган моргнув — і замість руїн та попелу побачив сонячне проміння, що грало на бруківці ринку в Хачбеї. Запахи свіжого хліба та спецій вдарили в ніс, а в долоні він відчув теплу руку сестри.

— Братику, дивись! — усміхнена Луна потягнула його до прилавка з іграшками. Її сміх був найсолодшою музикою, яку він коли-небудь чув.

Але вмить небо потемніло. З тіней, наче згусток самої ночі, виринула постать у чорних обладунках. Червоні очі хижо зблиснули, і кістлява рука схопила Луну. Дівчина закричала, і цей крик розірвав серце Моргана.

— НІ! — заревів він.

Морган вихопив меч. Кожен рух був наповнений люттю. Демон намагався відступити, але Морган був швидшим. Він зробив потужний випад, відчуваючи, як сталь розсікає обладунок і входить у плоть ворога.

— Що ти робиш? — раптом пролунав голос «демона». Він не був страшним. Він був знайомим.

Світ навколо затріщав, як розбите дзеркало. Ринок Хачбея обсипався попелом. Морган знову стояв у напівтемряві бібліотеки. Перед ним, на підлозі, розпласталася мертва туша Голода, з якої витікала чорна смола.

Поруч Оцелот міцно тримав за плечі Либідь. Королева важко дихала, озираючись навколо з диким поглядом, наче теж щойно повернулася з іншого світу.

Але найгірше було попереду. Морган глянув на свій меч, на якому все ще жевріли залишки алхімічного вогню, і повільно перевів погляд на Велеслава. Ельф, який уже повернув собі людську подобу. Він притискав рану від меча, краї якої були обпалені полум’ям.

Морган відчув, як кров відливає від обличчя. Холодний піт прокотився спиною.

— Я... я...не хотів — слова застрягли в горлі. — Велеславе, пробач...

Морган стояв блідий, як полотно, не в змозі відвести погляду від закривавленого плеча друга. Його губи тремтіли.

— Пробач... — знову повторив він, і цей голос був сповнений такого відчаю, що Велеслав лише важко зітхнув.

— Так. От тільки не починай зараз себе звинувачувати, — нахмурився ельф, затискаючи рану.

Морган мовчав, опустивши очі в підлогу. Провина тиснула на нього сильніше за будь-який туман. Велеслав подивився на нього кілька секунд, а потім, наче прийнявши рішення, різко підійшов впритул.

— Ну добре. Я цього не хотів, але ти не залишаєш мені вибору.

Велеслав розмахнувся і коротко та вдарив Моргана прямо в щелепу. Хлопець аж похитнувся, ледь втримавшись на ногах, і здивовано втупився в друга.

— Ну що, легше? — запитав Велеслав, розминаючи кулак. — Чи ще раз врізати, щоб ти відчув, що ми розрахувалися, і твоє безглузде відчуття провини нарешті зникло?

Морган потер щелепу, прислухаючись до відчуттів. Біль у обличчі дивним чином протверезив його.

— Та ні... Гадаю, цього досить, — пробурмотів Морган. Потім він глянув на ельфа і слабко всміхнувся: — Чуєш... а в тебе непоганий удар.

Либідь, яка вже повністю оговталася, підійшла до них. Вона дивилася на тіло Голода — воно догорало синім алхімічним полум’ям, перетворюючись на смердючу купу вугілля та смоли. Потвора більше не ворушилася.

— Забираймося звідси, — коротко кинула вона. — Тут більше немає чого робити. Меп нема... ми нічого не можемо для неї зробити.

Спустившись на перший ярус, вони з подивом виявили, що Аспід все ще жива. Вона лежала в калюжі власної крові, її груди ледь помітно підіймалися, а вціліле око болісно здригалося при кожному подиху. Вона виглядала як розбита іграшка, яку викинули за непотрібністю.

— Що з нею робитимемо? — запитала Либідь, дивлячись на понівечену зміюку з сумішшю огиди та жалю.

— Гадаю, це Моргану вирішувати, — спокійно відповів Велеслав, спираючись на колону. — У нього на це більше прав, ніж у будь-кого з нас.

Морган підійшов до Аспід. Він тримав меч, і на мить здалося, що лезо зараз опуститься, ставлячи крапку в її історії. Хлопець глибоко видихнув.

— Ми збиралися спіймати її, — нарешті вимовив Морган, вкладаючи меч у піхви. — Виконаємо завдання. Хто знає, можливо, в неї ще залишилася якась корисна інформація. Живою вона нам цінніша, ніж як ще один мертвий звіролюд.

— Прагматично, — схвалив Оцелот. — Хоча тягти її доведеться на собі. Хто перший?

Туман Адрайеля неохоче відступав, немов розчарований хижак, що втратив свою здобич. Вулиці вже не здавалися такими тиснучими, але тиша все одно била по вухах.

Морган ішов, зціпивши зуби. Тягар на його спині — знівечена Аспід — був не лише фізичним. Він ніс її на собі і це викликало в нього дивну суміш огиди та полегшення.

— Я б допоміг, друже, але старість... Спина вже не та, сам розумієш, — кинув Оцелот, крокуючи поруч із легкістю молодого козлика. — Знаєш, Моргане, у тебе рідкісний дар оточувати себе дивними особистостями. Ельфи-перевертні, королеви-воїтельки, змієлюди... З усіх твоїх знайомих лише я — нормальна, пересічна людина.

— До речі, — перебила його Либідь, не звертаючи уваги на самозамилування найманця. — Як тобі вдалося не потрапити під вплив марення Голода? Ми всі бачили привидів, а ти — ніби крізь скло на це дивився.

— Досвід, дорогенька. І кілька корисних брязкальців, — Оцелот хитро підмигнув, покрутивши один із перснів на пальці. — Коли все життя проводиш серед тих, хто хоче пошити тебе в дурні, вчишся відрізняти ілюзію від гаманця.

Велеслав ішов позаду, замикаючи стрій. Його погляд був прикутий до потилиці Аспід. Він не довіряв цій тиші. Навіть поранена і напівпритомна, звіролюдка залишалася смертельно небезпечною, і ельф був готовий придушити будь-яку спробу нападу ще до того, як вона встигне розплющити своє єдине око.

Нарешті вони дісталися воза. Видовище було похмурим: біля коней Лукаса лежали тіла тих найманців, що втекли з бібліотеки. Судячи з усього, вони намагалися підняти бунт і втекти з рештою загону, але вірні «Нічні Бігуни» швидко поставили крапку в цій суперечці.

— Вірних людей зараз важко знайти, — філософськи зауважив Оцелот, дивлячись на мерців. — Але ті, що залишаються, варті своєї ваги в золоті.

Морган обережно переклав Аспід на воза. Лукас, побачивши закривавлену істоту, здригнувся.

— Допоможи їй чим можеш, — скомандував Морган, витираючи піт із чола. — Але будь обережним. Якщо вона спробує напасти , вбий її без вагань.

Либідь у цей час розбирала речі Меп. Вона тримала в руках шкіряну сумку картографки, де лежали акуратно згорнуті мапи та блокнот із замальовками. Королева з жалем провела пальцями по обкладинці. Меп більше не зможе нанести на карту жодного міста.

Велеслав сів на край воза, дозволяючи Моргану перев’язати свою рану. Опік від алхімічного вогню пік, але ельф навіть не здригнувся. Морган працював мовчки, стараючись не дивитися другові в очі. Удар по щелепі допоміг, але осад провини все одно отруював думки.

— Що ж, — Либідь підняла погляд на горизонт, де небо почало наливатися тривожним загравом. — Повертаємось додому.