Раді Вас бачити!

Оборона Хорта завмерла на позиціях. Стрункі ряди лучників вишикувалися на зубцях стін, балісти та важкі катапульти стояли в повній готовності, наче хижаки перед стрибком. Хорт був захищений значно краще за Хачбей: до його воріт вела лише одна широка дорога, а саме місто ховалося в глибині півострова, обійняте з трьох боків підступними водами Моря Шепоту. За останні три роки тут виросла велична кам’яна стіна з вигадливою системою укріплень. Архітектори впевнено заявляли: «Це місто неможливо захопити».

Але Либідь не поділяла їхнього самовпевненого спокою. Вона розуміла: їхній ворог не просто сильний, він винахідливий, і в його рукаві точно захований козир, про який ніхто не здогадується. Королева годинами вивчала карти, намагаючись прорахувати кожен можливий крок Кривотворця.

«Цікаво, як там Морган та Велеслав? — думка пекла її сильніше за тривогу про битву. — Сподіваюсь, з ними все гаразд. А якщо ні? Я навіть не встигла сказати Моргану, що...»

Либідь різко хитнула головою, наче відганяючи настирливий морок поганих передчуттів. Зараз вона не мала права на слабкість.

Її батько та Луна залишалися в самому серці міста, як остання лінія оборони на випадок, якщо ворог таки прорветься за мури. Кассандра зі своїм загоном тримала другу лінію, а на хвилях Моря Шепоту, мов грізні вартові, погойдувалися військові кораблі. Сама ж Либідь очолила авангард. Вона не могла дозволити собі ховатися за спинами солдатів у безпечних покоях замку. Її місце було тут.

Над Морем Шепоту прокотився нудотний тріск ламаного дерева, перекриваючи крики команд на патрульних кораблях. Серед відчайдушних закликів про допомогу дедалі чіткіше проступало звіряче рикання та брязкіт сталі. Либідь все зрозуміла. Удар прийшов з глибин, які вважалися неприступними.

Із темної води почали виринати звіролюди, але вони мало нагадували тих, з якими стикалися раніше. Це були слизькі, деформовані почвари — амфібії з багатьма кінцівками, пристосованими для повзання по вертикальних поверхнях. Ігноруючи єдину дорогу, вони, наче велетенські комахи, вкрили прибережні скелі й почали дертися вгору, до серця Хорта.

— Вони лізуть зі скель! — відчайдушний крик зі східного флангу прорізав повітря.

Либідь вихопила меч. Вона бачила, як перші потвори вже перемахують через зубці стін, попри зливу стріл, що впивалися в їхню драглисту плоть. В центрі міста вдарили дзвони на сполох. Битва почалася там, де її найменше чекали.

Але це було лише початком жаху. Небо над містом здригнулося від лопотіння шкірястих крил. Одразу ж запрацювали балісти, намагаючись збити літаючих тварюк, що затьмарили сонце. Це був найгірший сценарій атаки для міста: одночасний удар з моря, зі скель та з повітря.

Один із звіролюдів впав за кілька метрів від Либідь, наскрізь пришпилений до бруківки важким списом із балісти. Поки королева відбивала напад , на другій лінії, зав’язався свій бій. Крилата потвора каменем упала з неба, вихопивши вояка прямо поруч із Кассандрою. Інша тварюка, вищиривши пащу, кинулася на саму Кассандру, намагаючись схопити її пазурами.

Жінка блискавично пірнула під атаку, ухилившись від смертоносних лап, і одним точним помахом меча розтяла перетинчасте крило потвори. Звір з вереском повалився на каміння, і Кассандра, не даючи йому шансу оговтатися, коротким, професійним ударом пробила йому груди.

Натовпи звіролюдів, гнані первісним голодом та чужим волевиявленням, проривалися до площі перед храмом Айни. Сотні городян забарикадувалися за масивними дубовими дверима святині, наївно вірячи, що святі стіни стануть їм надійним щитом.

Луна, притиснувшись до холодної колони , бачила, як Аргон, в один замах розсікає навпіл огидну морську потвору, вкриту слизом, гострими шипами та щупальцями. Повітря було просякнуте смородом морської гнилі та заліза.

«Все, Луно, зберися! — подумки наказала вона собі, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Якщо я буду лише ховатися, мені до кінця життя буде соромно дивитися Моргану в очі».

Тремтячими пальцями дівчина звела тугу тятиву арбалета. Вона підняла зброю, затамувала подих і, прицілившись у розлючену потвору, що якраз стрибала на пораненого стражника, натиснула на гачок. Стріла зі свистом розрізала повітря і вцілила звіролюду в грудну клітку. Потвора лише здригнулася — рана в ребрах тільки розлютила її. Обернувши свою потворну риб'ячу голову до Луни, звір видав хрипкий клекіт і, відштовхнувшись лапами, кинувся прямо на неї.

Час ніби сповільнився. Луна бачила кожен шип на шкірі потвори і роззявлену пащу, повну дрібних, як голки, зубів. Перемагаючи заціпеніння, вона блискавично зарядила новий болт. Клацання механізму і другий постріл пролунав якраз у той момент, коли звір був у метрі від неї.

Стріла ввійшла глибоко в роззявлену пащу, пробиваючи піднебіння. Звіролюд захлинувся власним риком, заборсався в повітрі й важко звалився до ніг дівчини, здригаючись у передсмертних судомах.

— Так! — вигукнула Луна. Її голос зривався, а руки невпинно тремтіли.

Це був не просто черговий звіролюд. Коли небо над Хортом здригнулося від громового реву.

У розрізах хмар з’явився антропоморфний жах — хижак із головою вугільно-чорного лева та масивними, довгими чорними рогами. Його велетенські перетинчасті крила, подібні до кажанячих, розсікали повітря, лишаючи за собою шлейфи живої тіні. Крізь густу темну вовну проступали сталеві м'язи та довгий змієподібний хвіст із китицею .

Потвора видала гортанний вигук своєю мовою, і навколишні звіролюди миттєво змінили тактику, стаючи злагодженою вбивчою машиною.

— Навир... — здогадалась Либідь.

Монстр склав крила і каменем кинувся вниз, приземляючись із нищівною силою на площі біля храму Айни. Саме там, де зараз були Луна та виснажений Аргон.

— Тримайте оборону, капітане! — скомандувала Либідь — Я в центр міста. Час відрубати голову цій зміюці!

******

Навир приземлився в самому центрі площі перед храмом Айни. Завдяки чорній силі Кривотворця він миттєво набув своєї людиноподібної форми — високий, м'язистий, із очима хижака, що світилися первісним голодом.

Двоє воїнів Хорта кинулися йому назустріч, але Навир вихопив із піхов свій зазубрений меч і двома блискавичними помахами обірвав їхні життя. Аргон побачив це і на мить завмер, усвідомлюючи, що перед ним — сама смерть.

— Луно, тікай! Скажи Либідь, що... — Аргон не встиг договорити.

Він ледь встиг перехопити перший нищівний удар Навира. Метал заскреготів, викрешуючи іскри. Аргон спробував контратакувати, але генерал звіролюдів лише легко змістився вбік. Лезо Аргона розрізало порожнечу, а наступної миті важкий кулак Навира влучив йому в ребра. Старого воїна відкинуло назад, але він втримався. Коли Навир знову пішов у наступ, Аргон зустрів його блок за блоком, відчуваючи, як руки німіють від нелюдської сили ворога.

— Непогано, — процідив Навир. Наступний удар його меча з розвороту розсік плече Аргона. Старий воїн похитнувся.

— Вибач, доню... — встиг лише видихнути він, перш ніж зазубрене лезо Навира пробило йому серце.

— Ні! — відчайдушний крик Луни розірвав повітря площі.

У цей момент на неї кинувся черговий морський звіролюд, вищиривши пащу. Луна, не дивлячись, розвернула арбалет і вистрілила впритул. Останній болт увійшов почварі прямо в око, пробиваючи череп. Звіролюд звалився замертво, але Луні було байдуже — вона бачила лише Аргона, що осідав на бруківку.

Заряджати арбалет більше не було чим. Дівчина відкинула його вбік і миттєво вихопила з поясу два метальні ножі. Вона кинула їх у Навира з усією своєю люттю. Проте зі спини генерала раптово вирвалося чорне шкірясте крило, яке одним різким помахом відбило сталь, наче настирливих комах.

Навир почав повільно наближатися до неї. Луна кидала ніж за ніжком, але генерал легко ухилявся, майже не сповільнюючи кроку. Він уже був у метрі від неї, занісши свою пазуристу руку, коли між ним і дівчиною спалахнула смуга чистої сталі.

Це був удар такої сили та швидкості, що Навир не встиг повністю відсахнутися. Лезо меча розітнуло йому брову та щоку, пройшовши в лічених міліметрах від ока.

Кассандра виросла перед ним, затуляючи Луну своїм тілом. Навир завмер. Він повільно підняв руку до обличчя, торкнувся глибокої рани і подивився на темну кров, що залишилася на пальцях. На його губах з’явилася хижа, божевільна посмішка. Він впивався цим болем, дивлячись на Кассандру

— Луно, тікай звідси! — різко кинула Кассандра, не зводячи очей із Навира. Кожен м'яз її тіла був напружений, наче зведена пружина.

— Я допоможу! — вигукнула Луна, відчайдушно шукаючи поглядом бодай якусь зброю на закривавленій бруківці.

— Не зараз і не сьогодні, — голос Кассандри був холодним і впевненим — Поклич інших. Скажи, що Навир тут. Біжи!

Генерал звіролюдів завмер, наче оцінюючи нову супротивницю. Його срібні очі, що дивно поєднувалися з людським обличчям, перемістилися на Луну. Раптом він зробив неочікуваний жест — крок назад, вказуючи рукою вбік, ніби звільняючи дівчині шлях.

— Ти ще встигнеш померти, мала, — прохрипів він, і в його голосі почулася дивна, викривлена шляхетність. — У мене немає бажання вбивати дітей.

— Хутчіш!! — знову наказала Кассандра, відчуваючи, що ця пауза не триватиме довго.

— Я сказала, що я не...! — Луна хотіла заперечити, кинутися в бій, але події розгорнулися миттєво.

Навир, блискавично оминувши спробу Кассандри перехопити його, одним потужним рухом схопив Луну за комір і відкинув її вбік, наче ганчір’яну ляльку. Дівчина пролетіла кілька метрів і зі глухим ударом врізалася в кам’яну стіну храму. Її голова безсило схилилася, і вона миттєво знепритомніла.

— Житиме, — байдуже кинув Навир, витираючи тильною стороною долоні кров із розрізаної щоки. Він підняв свій зазубрений меч, вказуючи вістрям прямо в обличчя Кассандрі. — У мене мало часу на вашу балаканину.

— Добре, — коротко відповіла Кассандра, міцніше стиснувши руків’я меча.

Удар Навира був настільки швидким, що повітря навколо леза засвистало. Якби не інстинкти Кассандри, відточені десятиліттями битв, цей бій закінчився б у першу ж секунду. Вона розуміла: намагатися заблокувати такий удар — це самогубство, її кістки просто не витримали таки атаки. Тому вона діяла м’яко. У момент зіткнення Кассандра не зустріла силу силою, а лише злегка ковзнула своїм лезом по зазубреній сталі Навира, відхиляючи його траєкторію вбік.

Вона крутнулася на п’яті, використовуючи інерцію ворога, і миттєво випала вперед. Її меч прокреслив сріблясту дугу, цілячи в горло генерала. Навир змістився лише на пів кроку назад — рівно на стільки, щоб сталь Кассандри лише розрізала повітря, ледь не торкнувшись його шкіри.

Не даючи жінці оговтатися, Навир перехопив меч обома руками та наніс потужний горизонтальний удар на рівні шиї. Кассандра миттєво впала на коліно, відчуваючи над головою холодний вітер від важкого леза. Перебуваючи в низькій стійці, вона різко рубанула по коліну Навира. Сталь глибоко вгризлася в плоть, але генерал навіть не здригнувся — наче біль був для нього лише паливом.

Поки Кассандра намагалася розірвати дистанцію, Навир коротким і жорстким рухом вгатив їй ліктем межи лопатки. Кассандра почула тріск власних обладунків. Вона похитнулася, легені здавило від нестачі кисню, але вона не впала.

Вихопивши кинджал лівою рукою, вона пішла на відчайдушний зближення. Поки Навир заносив меч для наступного замаху, вона встромила кинджал йому під лопатку, намагаючись знайти щілину в броні. Метал увійшов неглибоко, зустрівши опір щільних м’язів.

Навир заричав. Його розворот був подібний до вибуху. Зазубрене лезо його меча пройшлося по правій руці Кассандри, розрізаючи м'язи до самої кістки. Пальці миттєво розтиснулися, і її меч полетів на бруківку. Здавалося, це кінець, але Кассандра в неймовірному стрибку перехопила зброю лівою рукою ще до того, як та торкнулася землі.

Вона зробила останній, відчайдушний випад. Їхні клинки зустрілися зі скреготом. Навир хижо посміхнувся. Його зазубрене лезо, спеціально виковане для того, щоб ламати чужу зброю, наче зубами вчепилося в меч Кассандри. Одним різким, ривковим рухом він потягнув противницю на себе.

Кассандра, чиє тіло вже не слухалося від болю та шоку, на долю секунди втратила рівновагу. Її груди відкрилися. Це була та сама мить, яку чекав генерал.

Навир зробив короткий, точний випад. Зазубрена сталь пройшла крізь обладунок, плоть і серце, виходячи зі спини Кассандри кривавим вістрям. Жінка завмерла, її очі широко розплющилися, дивлячись на похмуре небо Хорта, а потім світ для неї почав згасати.

Генерал повільно витягнув меч. Тіло Кассандри важко впало на закривавлений камінь площі.

— Це був гарний бій. Моя повага, — спокійно промовив Навир, дивлячись, як з її погляду йде світло.

Навколо панувала тиша, яку порушував лише тріск пожеж та віддалені крики на стінах. Навир озирнувся: площа перед храмом перетворилася на цвинтар. Охорона була знищена, а тіла захисників нерухомо завмерли на бруківці.

Один із летючих звіролюдів, огидна істота з мордою кажана та вкритою попелястою лускою, безшумно опустився поруч із непритомною Луною. Він витягнув пазуристу лапу, клацаючи зубами в очікуванні легкої здобичі.

— У тебе немає інших справ? — громовим голосом гримнув Навир. Його погляд, важкий і небезпечний, прикував почвару до місця.

Звіролюд здригнувся, перелякано схилив голову перед генералом і, не наважившись видати жодного звуку, змахнув крилами, розчиняючись у димному небі.

Навир підійшов до масивних дверей храму. Важкий удар обкованого залізом чобота і стулки з гуркотом розчинилися, впускаючи всередину запах смерті та гару. У напівтемряві святині тулилися одне до одного жінки, діти та люди похилого віку. Жодного гідного супротивника. Жодної сталі, здатної зупинити його. Налякані люди з криками розбігалися по кутках, намагаючись сховатися за величними мармуровими колонами.

Раптом шлях генералу перегородила маленька постать. Хлопчик років восьми, блідий від жаху, але з рішуче стиснутими щелепами, виставив уперед дерев'яний іграшковий меч. Він тремтів, проте не відступав, наче справді збирався битися з цим монстром у людській подобі.

Навир зупинився в метрі від дитини. Його зазубрене лезо ще стікало кров'ю Кассандри, але він не підняв зброї. Секундна пауза затягнулася, поки налякана жінка не вибігла з тіні, схопила малого під пахви та відтягнула убік, затуляючи його власним тілом.

Генерал навіть не повів оком. Його мета була іншою.

Він підійшов до величної статуї богині Айни, що височіла в центрі залу. Навир дістав невеликий камінь-амулет, який на тонкому ланцюжку висів у нього на шиї. Щойно він простягнув його до підніжжя статуї, камінь почав пульсувати зловісним фіолетовим світлом.

Повітря в храмі завібрувало. З білого мармуру богині почали вириватися золотаві нитки чистої енергії. Божественне полум'я, сховане тут століттями, повільно, наче неохоче, витягувалося зі свого вмістилища і зникало в маленькому чорному камені. Навир відчував, як сила Кривотворця через амулет розширюється, поглинаючи світло Айни, перетворюючи надію Хорта на паливо для майбутньої темряви.

*****

Либідь разом із запеклим загоном воїнів проривалася до центральної площі, прокладаючи шлях крізь ряди почвар. Кожен помах її меча був точним, кожен крок впевненим. З полегшенням вона бачила, що захисники міста оговталися: звіролюдів відтісняли до скель, гарнізон тримав стіни. Перемога була близько, хоча ціна її жахала. Вулиці Хорта були встелені тілами хоробрих воїнів, що лежали впереміш із понівеченими трупами ворогів.

Раптом над містом прокотився громовий рев Навира. Він здійнявся в небо над храмом, розправивши свої велетенські тінисті крила. Наче за наказом, йому відповіли сотні голосів інших потвор.

— Вони відступають! Дивіться, вони тікають! — радісно закричали солдати, опускаючи закривавлену зброю.

Але серце Либідь стиснув крижаний кулак. Це не була втеча переможених. Це був відхід тих, хто вже забрав те, за чим прийшов.

Коли вона вибігла на площу перед храмом, повітря раптом зникло з її легень. Тихий, хрипкий стогін розірвав тишу, і Либідь не одразу збагнула, що це її власний крик розпачу вирвався з грудей. Там, посеред забризканої кров'ю бруківки, у неприродній позі лежав Аргон.

Королева впала на коліна біля батька. Її пальці торкнулися його холодного обличчя, заплямованого бойовою кіптявою.

— Тато... — ледь чутно видихнула вона, миттєво затуливши рот рукою, щоб заглушити ридання, які рвали її зсередини. Світ навколо перестав існувати, залишилася лише ця нестерпна тиша і нерухомий погляд людини, яка була її опорою все життя.

— Касс?! — раптом пролунав слабкий, тремтячий голос Луни десь праворуч. — Касс! Касс, прокидайся!

Либідь підвела голову. Луна стояла навколішках перед нерухомим тілом Кассандри. Дівчина ридала, її плечі здригалися, а руки відчайдушно, з дитячою надією штовхали воїтельку в плече, наче намагаючись розбудити її від страшного сну. Кров Кассандри вже встигла запектися на камені, малюючи страшний візерунок.

Над площею зависло важке марево поразки. Ворог пішов, залишивши по собі пустку, яку неможливо було заповнити жодними переможними кличами.

Це була перемога, що на смак не відрізнялася від поразки. Над Хортом завис важкий, солодкувато-залізний запах крові, змішаний із сіллю Моря Шепоту. Либідь повільно підвелася з колін. Її обличчя перетворилося на застиглу маску з білого мармуру, де єдиним живим доказом горя були червоні від стриманих сліз очі.

Сил говорити не було — слова здавалися занадто дрібними для такого болю. Королева лише мовчки вказала воїнам на площу, встелену тілами. Її жест був владним і водночас безмежно втомленим.

— Зберемо полеглих героїв, — тихо промовив один із десятників, притискаючи кулак до грудей.

Дивлячись, як солдати обережно піднімають загиблих, Либідь гостро усвідомила: кожен, хто сьогодні не дихає, був чиїмось сином, батьком чи коханим. Її власне горе було лише краплею в океані сліз, що невпинно затоплював місто. Раптом у пам'яті виринув голос Аргона — суворий, але теплий, як старе вино: «Ридати будемо потім, у темряві, коли помстимося. А поки тримай спину рівно, доню».

Вона здригнулася від спогаду і, зробивши глибокий вдих, підійшла до Луни. Дівчина все ще сиділа на бруківці, важко дихаючи. Її погляд був прикутий до порожнього місця, де щойно лежала Кассандра.

Либідь поклала руку їй на плече. Пальці відчули, як дівчину б’є дрібний озноб.

— Вона була чудовою подругою. І великим воїном, — голос королеви ледь тремтів, але не зламався.

— Найкращою... — ледь чутно видихнула Луна. Вона міцно стискала в руках меч Кассандри — єдине, що залишилося від жінки, яка закрила її собою від смерті.

Місто оживало жахливою, спотвореною радістю. Хтось вигукував імена рідних, кидаючись в обійми вцілілих, а хтось падав на землю, захлинаючись криком розпачу. Але справжній морок накрив площу через кілька годин, коли до пристані причалив корабель із Хачбея.

Луна першою побігла до порту, штовхаючи людей, з надією вдивляючись у кожне обличчя на палубі. Але серед поранених і виснажених вояків не було ні Моргана ні Велеслава. Коли останній солдат зійшов на берег, а капітан лише похитав головою, Луна відчула, як земля йде з-під ніг.

Світ навколо закрутився. Либідь встигла підхопити Луну якраз у ту мить, коли у дівчини запаморочилася голова. Луна припала до її плеча, і новий приплив ридань — тепер уже за всіма втратами одразу — прорвав останню греблю захисту від сліз.