Спочатку:
На сторінку книги
*****
Аргон задумливо провів пальцем по нерівній поверхні кам’яної таблички. Камінь був холодним, майже крижаним, і здавалося, що він поглинає світло свічок, що стояли на столі.
— Дійсно, це треба негайно показати архімагу, — нарешті промовив він, відкладаючи артефакт. — Символи стародавні, і мені вони зовсім не подобаються.
Він підвів погляд на Луну. Дівчина стояла нерухомо, її плечі опустилися, а в очах застигла тривога. Весь її запал зник, щойно вона почула про Темний Ліс. Аргон зітхнув: він бачив таке обличчя сотні разів у людей, чиї рідні йшли на війну.
— Послухай, дитино, — голос лорда пом’якшав, став батьківським. — Якби я не був впевнений на сто відсотків, що вони повернуться живими, я б ніколи не відпустив свою доньку в те прокляте місце. Ніхто в королівстві не впорається з цим завданням краще, ніж Либідь та твій брат. Вони найкращі з тих, хто в нас є.
Аргон підвівся з-за столу і підійшов до вікна, за яким уже густішали сутінки Хачбея.
— Зараз наше завдання — тримати тил і розібратися з цією чортівнею, яку ви знайшли під храмом. Тому зробіть ось що: сьогодні відпочиньте, змийте з себе сажу та підкріпіться. А завтра на світанку ми разом вирушаємо до Архімага.
— Ми теж їдемо? — очі Луни зблиснули, і в них знову з’явилася іскорка життя.
— Так, звісно. Це ваша знахідка — Аргон намагався говорити буденно, хоча насправді мав іншу мету.
Він добре знав характер Луни: якщо залишити її тут без діла, вона вже до вечора викраде коня і помчить у бік Темного Лісу. Їй потрібна була мета, яка б утримала її від нерозважливих вчинків.
Кассандра коротко кивнула. Вона одразу розкусила план лорда, але повністю його підтримувала. Моргану було б значно спокійніше знати, що його сестра під наглядом Аргона, а не блукає хащами в пошуках пригод та смерті.
Вони вийшли з кабінету Аргона, коли вже ніч опустилася на Хачбей, приховуючи під своїм крилом і обгорілий підвал храму, і тривоги вчорашнього дня. Прислуга лорда Аргона подбала про дівчат: гаряча вода, м’які рушники та тиша резиденції допомогли трохи вгамувати тремтіння рук.
Кассандра, затримавшись у дверях, уважно вдивлялася в обличчя Луни, наче намагалася прочитати її таємні наміри. Луна відчула цей погляд і лише втомлено всміхнулася.
— Не хвилюйся, я не кинуся за братом у Темний Ліс посеред ніч, — заспокоїла вона воїтельку. — Я не дурна і розумію, що вони вже занадто далеко. Наздогнати їх неможливо, а загинути в хащах це безглуздо. Але обіцяю тобі: коли Морган повернеться, він отримає від мене на горіхи так, як ще ніколи в житті!
— Домовилися, — кивнула Кассандра з полегшенням. — У такому разі я не буду його захищати.
Коли двері зачинилися, Луна нарешті залишилася наодинці. Вона змила сажу, яка в’їлася в шкіру, і з’їла трохи овочевого рагу, хоча смаку майже не відчувала. Взявши свою вірну лютню, вона підійшла до вікна. Звідти відкривався вид на новий храм Айни, чиї шпилі холодно виблискували в місячному сяйві. Тепер усе це золото здавалося їй лише тонким шаром фарби, що прикриває гниль. Фрески, які вона бачила вдень, набули нового, зловісного змісту.
Луна торкнулася струн. Мелодія була різкою, неслухняною, наче сам інструмент протестував проти святості, яку оспівували жерці. Її голос, тихий, але впевнений, зазвучав у нічній тиші:
Айна при владі — вогонь і метал,
Кожне слово її — для смертних фінал.
«Я — правда і вічність!» — гординя кипить,
Хто не вклонився — у безвість летить.
Та голос зухвалий розрізав цей чад:
Анаксагор не поверне назад.
«Твоє світло — це пута! Я волю смертним подам!» —
Він кинув виклик незрячим богам...
Вразлива природа ворога тремтить
Його розум — лезо, що все розітне в мить
Анаксагор — Великий Гравець
Бог у вигнанні, що зламав свій вінець
Замах на богів — його крик
Його злість !.....
Коли остання нота завмерла, Луна замислено провела пальцями по деці лютні. Уявивши обличчя настоятеля, якби він почув цю "єресь", вона мимоволі всміхнулася. Але думка пішла далі. З розповідей Велеслава та Моргана вона знала страшну правду: Вищі — це не боги в людському розумінні, а могутні істоти, для яких люди є лише пішаки.
"Якщо Айна — реальна істота, то й Анаксагор має існувати," — промайнуло в її голові. — "Бог у вигнанні, що зламав свій вінець. Можливо, він десь тут, серед нас? Можливо, він теж шукає шлях протистояти цій грі Вищіх?". І можливо знайти можна знайти підказку у архвах Архімага , де прихована інформація про таємниці світу. Морган колись намагався потрапити туди і зазнав невдачі. Але то Морган . А Луна... Луна знала, як зачаровувати, відвертати увагу і знаходити те, що надійно сховане. Її очі хитро заблищали. Завтрашня поїздка до Архімага перестала бути лише перевіркою артефакту, вона перетворилася на шанс знайти відповіді.
*****
У дитинстві Луна малювала у своїй уяві затишну хатинку посеред лісу, де Архімаг Дейхан живе в оточенні дивовижних звірів та магічних вогників. Реальність виявилася куди монументальнішою. Школа магів — замок, захований далеко за межами Хачбея, була справжньою фортецею знань.
Добрий маг цінувався королями на вагу золота, проте цей дар не можна було здобути лише наполегливістю. Магія була привілеєм тих, хто мав вроджений зв'язок із первісними силами. Але навіть для обдарованих двері замку часто залишалися зачиненими відбір був нещадним.
Ізоляція школи була вимушеним заходом. Прості люди рідко любили тих, кого не розуміли. Маги ставали зручною мішенню для звинувачень у всьому: від засухи та неврожаю до раптового мору худоби. Тому замок, оточений елітними воїнами королівства, став державою в державі — місцем, де панували свої закони, і куди навіть монархам забороняли вхід до певних залів.
Луна спостерігала за Аргоном, який про щось напружено розмовляв із вартою. Один із воїнів коротко кивнув і зник за масивною брамою, а за кілька хвилин повернувся вже не один.
Поруч із ним ішов Дейхан. Це був чоловік зрілого віку з вольовим обличчям, що випромінювало непохитну впевненість. Суворі риси підкреслювала доглянута сивіюча борода та стильна зачіска, темне волосся з виголеними скронями додавало його вигляду сучасної гостроти. Архімаг носив важку багряну мантію, розшиту золотими магічними орнаментами, а широкий пояс із масивною пряжкою нагадував частину військового обладунку, натякаючи, що цей маг знає ціну не лише закляттям, а й мечу.
Аргон озирнувся і зробив Луні та Кассандрі знак іти за ним. Дівчина міцніше притиснула до себе чорну кам’яну табличку, загорнуту в тканину.
Ідучи нескінченними коридорами замку, Луна миттєво відчула солодкуватий, ледь терпкий аромат старого пергаменту та сухої шкіри. Цей запах був їй рідним у Вульфхартів була велика бібліотека, і вона ні з чим не сплутала б цей дух накопичених віками знань. Охорона лишилася зовні, пильнуючи масивні входи, і головною проблемою здавалося саме те, як виманити Дейхана з архівів.
Яким же було її полегшення, коли Архімаг сам вказав на прочинені дубові двері.
— Сюди. Якщо нам доведеться розшифровувати, як ви кажете, «невідоме наріччя», знадобляться першоджерела.
Луна ледь стримала переможну усмішку. Везіння було на її боці.
Архів виявився грандіозним. Високі стелажі губилися десь у напівтемряві під самою стелею, а столи були завалені стосами сувоїв. Посеред цього паперового хаосу вони побачили дівчину. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Її золотаве волосся розсипалося по плечах, нагадуючи відблиск свічки на старій позолоті книжкових палітурок. Хоч її обличчя ще зберігало юнацьку тендітність, у погляді читалася холодна зосередженість людини, яка змалку звикла зазирати у безодню заборонених знань.
Вона була одягнена не в традиційну мантію, а в щільний білий жилет, гаптований химерними червоними візерунками — чи то орнаментом, чи то зашифрованим закляттям захисту. Темно-вишнева сукня та високі шкіряні чоботи робили її схожою на юну вершницю, готову будь-якої миті змінити затишок бібліотеки на небезпечний шлях у невідоме.
Дівчина міцно притискала до грудей кілька товстих фоліантів і з явним здивуванням розглядала неочікуваних гостей.
— Злато, хіба я не давав тобі сьогодні вихідний? — голос Дейхана пролунав сухо, але в ньому відчувалася прихована гордість за свою підопічну.
— Так, вчителю. Але я вирішила, що краще провести цей час за книгами. Потрібно заповнити прогалини в знаннях, — дівчина відповіла впевнено, проте її погляд залишався прикутим до гостей, немов вона намагалася просканувати їхні наміри.
«Зубрилка», — подумки хмикнула Луна, злегка примруживши очі. Вона завжди недолюблювала тих, хто ставив правила вище за життя, але зараз ця «правильність» Злати могла стати проблемою.
— Це Злата, моя найперспективніша учениця, — представив її Архімаг. — Вона опанувала те, на що в інших ідуть десятиліття. Ми навіть готуємо її до навчання за кордоном. Але... зараз не про це. Показуйте.
Луна повільно розгорнула тканину. Коли на світ з'явилася чорна кам'яна табличка, у великому архіві, здавалося, стало на кілька градусів холодніше.
— Дійсно, це не українська і не ельфійська, — Дейхан схилився над артефактом, розглядаючи викарбувані знаки. — Але наріччя здається мені до болю знайомим.
Архімаг обережно, ледь кінчиками пальців, торкнувся холодної поверхні каменю. Тієї ж миті напис спалахнув тривожним, пульсуючим червоним світлом, що відкинуло криваві тіні на полиці з книгами. Дейхан миттєво відсмикнув руку, очі його розширилися.
— Реагує на магію, — констатував він, уже не помічаючи нічого навколо. — Злато, неси «Кодекс Першомов» і третій том «Забутих Наріч».
— Я допоможу їй! — вигукнула Луна, намагаючись надати голосу щирого ентузіазму. — Хочу бути корисною.
Дейхан та Аргон навіть не повернули голів, магічне сяйво таблички повністю поглинуло їхню увагу. Лише Кассандра ледь помітно підняла брову, проводжаючи Луну довгим поглядом, але залишилася мовчазною.
Луна пішла за Златою вглиб лабіринту стелажів. Запах старого паперу тут був настільки густим, що здавався відчутним на дотик.
— Багато ж у вас тут книжок, — заговорила Луна, намагаючись розрядити атмосферу.
Злата мовчки вклала їй у руки важкий товстенний фоліант, від ваги якого Луна ледь не охнула.
— Я пам'ятаю вас, — раптом тихо сказала магеса.
— Пам'ятаєш? — Луна зупинилася, напружено перебираючи в пам'яті обличчя, але дівчина перед нею здавалася абсолютно незнайомою.
— На кораблі Хорта... З вами тоді був хлопець і той симпатичний ельф. До речі, він із вами?
Луна все ще розгублено мовчала. Злата зупинилася й пильно подивилася їй в очі:
— Ти справді не пам'ятаєш? Я була в клітці разом із матір'ю. Нас тримав той работорговець та його посіпаки.
— Згадала! — осяяло Луну. — Ви тоді врятувалися... Вони ж перебили один одного, і вас випустили...
— Так... «вбили один одного», — повторила Злата, і в її голосі прозвучали дивні нотки. Вона надто добре пам'тала, що насправді сталося. — То ельф тут?
— Його звуть Велеслав, — сумно відповіла Луна. — І ні, зараз його немає. Він на небезпечному завданні.
Злата кивнула, наче цього й очікувала, і вклала Луні в руки ще одну книгу.
— Тепер зрозуміло, чому твій погляд так гарячково бігає по полицях. Щось шукаєш?
Луна завагалася. Довіритися цій практично незнайомій дівчині було ризиковано — одна помилка, і Дейхан виставить її за двері. Але розуміючи, що в цьому морі сувоїв вона просто потоне, Луна зважилася:
— Мені потрібно щось про богів. Про Вищих. Особливо про... Анаксагора.
Злата здивувалася, почувши це ім'я. Вона кинула швидкий погляд у бік вчителя, а потім видохнуши, повела Луну до найвіддаленішого кутка архіву. Там, де пил лежав особливо товстим шаром, вона дістала старий, пожовклий сувій.
— Це тобі. Сховай негайно, — прошепотіла вона. — Якщо його побачать у тебе — у нас обох будуть величезні проблеми.
— Дякую... — Луна швидко запхнула сувій у сумку під плащем.
— Краще подякуєш за мене Велеславу. Коли побачиш його — скажи... Хоча. Він зрозуміє за що.
Коли дівчата повернулися до столу, вони виглядали як зразкові помічниці, навантажені знаннями, хоча серце Луни тепер калатало від ваги забороненої таємниці в її сумці.
Після довгих годин перекладу, які здалися Луні вічністю в запиленому затишку архівів, Дейхан нарешті відклав перо. Його обличчя в світлі магічних ламп здавалося ще суворішим.
— Має бути ще три такі таблички, — промовив він, не зводячи очей із чорного каменю. — Згідно з текстом, це частини одного ключа до великого сховища. Чого саме — не зрозуміло, але якщо до цього тягнуть пазурі звіролюди, навряд чи там лежить щось добре.
— Ще три... — Аргон важко зітхнув і заплющив очі, потираючи скроні. — Отже, маємо знайти їх раніше за ворога. Але де шукати — боги знають...
— Проте, якщо у них немає хоча б однієї частини, вони не зможуть відчинити сховище, щоб там не було. Я правильно розумію? — запитала Кассандра, схрестивши руки на грудях.
— Саме так, — кивнув Дейхан. — Тому я вважаю, що цій табличці буде найбезпечніше тут, під захистом стін замку.
Кассандра та Аргон миттєво перевели погляди на Луну. Вони очікували бурі, супротиву, палких промов про те, що табличка належить Вульфхартам, але дівчина лише спокійно знизала плечима.
— Добре, — несподівано для всіх відповіла вона.
Луна ледь стримувала нетерпіння. Їй до сверблячки в пальцях кортіло повернутися додому, зачинитися в кімнаті й нарешті розгорнути таємний сувій Злати про Вищих. Книги в архіві дали їй підказку, але справжні відповіді були зараз сховано під її плащем.
— Ми зробили все, що від нас залежало, — додала Луна, поправляючи сумку. — Повертаємося додому, Касс.
Аргон полегшено видихнув, наче з його плечей зняли гору. І лише Кассандра, яка знала Луну занадто добре, запідозрила недобре. Така нетипова поступливість дівчини означала лише одне: вона або вже знайшла нову пригоду, або пригода сама знайшла її.
