Раді Вас бачити!

*****

Морган розплющив очі й одразу відчув, як важке, гаряче повітря виривається з його легенів. Він був увесь мокрий від поту, а тіло тремтіло, наче після тривалої лихоманки. Всередині все ще тлів той самий чорний вогонь, але тепер це був лише відголосок нестерпного болю, що катував його в руїнах.

Першим ділом він глянув на свою руку. Звичайна людська рука. Пазурі зникли, шерсті не було, лише бліда шкіра та ледь помітне тремтіння пальців. Попри це, кожен м’яз і кожна кістка нили так, ніби його тіло вивернули навиворіт і зібрали заново.

Морган болісно застогнав і повільно спустив ноги з ліжка. Кімната тонула в напівтемряві, і лише слабкі відблиски вогню в каміні вихоплювали предмети з мороку. Повітря пахло гіркими травами та м'ятою.

Поруч стояв масивний стіл, заставлений пухирцями з ліками, розтертими коріннями та алхімічним приладдям. Уздовж стін височіли шафи, забиті книгами в потемнілих палітурках. Біля вікна Морган помітив інший стіл, на якому лежала розгорнутий великий фоліант.

Але його погляд затримався на дивній деталі: на підвіконні, серед суворих книг і магічного начиння, самотньо сиділа невелика м’яка іграшка — кумедний самотній дракончик, весело дивився на ліжко де сидів Морган. Ця дрібничка здавалася абсолютно чужою в цьому холодному місці.

Його обладунки та меч охайно лежали на стільці неподалік.

Морган спробував підвестися, але ноги зрадницько підкосилися. Слабкість і гострий біль у м'язах змусили його знову важко осісти на край ліжка. Погляд зупинився на глиняному глечику, що стояв на столі. Морган обережно взяв його, спершу зробивши крихітний ковток, аби переконатися, що всередині звичайна вода. Попри різкий біль у горлі, він почав пити жадібно, спустошивши глечик майже до дна.

Раптом кімната ожила. Одна з погашених свічок на столі спалахнула сама собою, за нею інша, і ще одна. Вогонь у каміні вмить став більшим, кидаючи на стіни довгі, химерні тіні.

— Отямився нарешті, — пролунав крижаний жіночий голос.

Морган здригнувся. Він навіть не почув, як вона увійшла. Перед ним стояла вона — Манара. Цього разу без свого архаїчного посоха, але з тими ж холодними очима на блідому обличчі, позбавленому будь-яких вад. На її чолі виблискувала корона з чорненого срібла у формі гострих шпилів та місячних серпів, а вугільно-чорне волосся спадало на темну сукню, де срібною ниткою були вигаптовані символи місячного циклу.

— Манара... — прошепотів він, і його голос прозвучав як сухий хрип.

Відьма, не звертаючи на нього уваги, підійшла до столу з ліками й почала спокійно змішувати трави в керамічній чаші.

— Як на мене, я б тебе не рятувала, — промовила вона, не обертаючись. — Було б значно цікавіше подивитися, у що ти перетворишся. Впевнена, це був би якийсь огидний звіролюд... мабуть, у вигляді щура. Але давати такий козир Кривотворцю було б помилкою. Тож радій.

Вона взяла невеликий пухирець із густою рідиною, що нагадувала кров, і влила її в чашу.

— Це кров? — запитав Морган, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття.

Манара нарешті подивилася на хлопця.

— Не просто кров. Ельфійська кров. Так сталося, що це єдиний інгредієнт, здатний загасити в тобі темне полум'я Кривотворця. Ти ж відчуваєш, як воно випалює тебе зсередини? Пий! — вона владно простягнула чашу Моргану.

— Це ж не... не Велеслава?! — хлопець невпевнено взяв чашу, дивлячись на темну рідину з жахом.

— А ти знаєш інших ельфів, готових ділитися з тобою кров'ю? — з презирством кинула відьма. — Розкажи мені, якщо знаєш, мені справді цікаво. А я ж казала йому: любов та дружба — це лише слабкість. І ось... маєш результат.

— Це я винен... Я... дурень... — Морган опустив голову, відчуваючи, як сором випікає серце сильніше за магічну отруту.

— Ти не дурень. Ти просто буваєш занадто емоційним, — раптом почув він знайомий, спокійний голос позаду.

Морган обернувся. Позаду біля дверей стояв Велеслав.Перше, що вразило — це очі, їх колір став ще більш виражений, різні полюси його душі: одне око яскраво зелене , наче нагадуючи про колишній ельфійскій ліс, а інше спалахнуло блакитним — як небо, в якому зосередилася магічна потужність. Цей погляд більше не належав звичайному ельфіському хлопцеві — це був погляд того, хто зазирнув у безодню і не відвів очей.

Його обличчя здавалося висіченим з найхолоднішого мармуру. Довге біле волосся, що сяяло чистим сріблом у світлі каміна. Чорний шовковий одяг, був вкритий срібним гаптуванням у формі півмісяців, що наче таврували його як учня місячної відьми.

Проте найбільше серце Моргана стиснулося, коли він побачив кинджал на поясі Велеслава. Срібне руків’я у формі вовчої голови — символ їхньої дружби, символ роду Вульфхартів.

Велеслав виглядав величним, майже божественним. Він більше не був просто ельфом. Він став чимось іншим — прекрасним і небезпечним клинком у руках Колеса Долі.

Велеслав підійшов до Манари, ставши між нею та ліжком Моргана. Проте він навіть не глянув у бік друга. Морган опустив голову, відчуваючи, як тремтять пальці, що міцно стискали чашу.

— Роби, як знаєш, — кинула Манара, прямуючи до виходу. Її сукня шелестіла по підлозі, наче луска велетенської змії. — Але щойно він одужає, нехай іде геть і забирає свою набридливу подружку разом із її друзями.

Двері за відьмою зачинилися, залишивши в кімнаті важку тишу.

«Либідь... Оцелот... Вони тут? Поруч?» — промайнуло в голові Моргана, приносячи хвилю полегшення.

Велеслав почав готувати нову порцію ліків на наступний раз, його рухи були вивіреними та точними.

— Пий, — спокійно наказав він.

Морган слухняно осушив чашу, яка була у руках. З кожним ковтком він відчував, як темне полум'я всередині згасає, поступаючись місцем прохолоді ельфійської магії. Він пильно вдивлявся в обличчя Велеслава, намагаючись вловити бодай іскру колишнього тепла. Невже перед ним лише холодна копія Манари? Невже він назавжди втратив друга, брата ?

— Ти не мав бути тут, Моргане, — так само рівно сказав ельф, продовжуючи перебирати ліки й не піднімаючи очей.

Зібравши всі сили, що залишилися, Морган зціпив зуби й підвівся. Ноги тремтіли, кожен крок віддавав болем у хребті, але він вперто дійшов до столу.

— Ти чого встав? Тобі не можна... — почав було Велеслав, нарешті обернувшись.

Морган зробив крок уперед і, майже падаючи від виснаження, міцно обійняв Велеслава. До хрускоту в ребрах, але він не відчував болю, лише полегшення від того, що друг був поруч. Велеслав завмер на мить.

— Ти чого, Моргане? — здригнувся голос ельфа, коли почув тихий, відчайдушний схлип друга.

Морган не міг говорити. Сльози непомітно збігали по обличчю. Велеслав повільно обійняв його у відповідь, руки впевнено лягли на плечі друга, потилицю.

— Я... я не думав, не знав, що тобі буде так погано… — прошепотів Велеслав.

Морган відчув, як в нього всередині щось відпускає: темрява, біль і страх поступово відступають, залишаючи тільки теплий спокій. Він міцніше притиснувся до друга, ніби боячись, що ще мить і знову залишиться один.

Велеслав затримав обійми, трохи відступив, щоб глянути Моргану в очі. Потім він додав із ледве помітною усмішкою:

— Але мушу визнати: Луна все одно обіймається краще за тебе.

Морган коротко тихо засміявся, ще відчуваючи біль у ребрах і м’язах, але цього разу сміх був полегшенням.

*****

Либідь не просто нервувала — її зсередини випалювала провина. Кожна хвилина тиші, була для неї нагадуванням: якби вона послухала Моргана одразу, якби не вимагала «впевненості» , він би не балансував зараз на межі між життям і смертю. Або, що ще гірше — на межі перетворення у звіролюда.

Вона заплющила очі і знову побачила перед очима ту картину в руїнах. Коли вона нарешті пробилася крізь морок і каміння, то застала Велеслава, який буквально витягував Моргана з чорного туману. Обличчя хлопця було смертельно блідим, на ньому вже проступали хижі, спотворені риси, а з грудей виривалося тихе, моторошне ричання. Його губи були в крові, а з передпліччя Велеслава повільно стікали червоні краплі.

Спершу Либідь здригнулася від жаху, подумавши, що Морган у нападі безумства вкусив друга. Проте рана на руці ельфа була рівною, наче від навмисного порізу. Він сам віддавав свою кров, щоб зупинити трансформацію.

Аспід ніде не було видно — зміюка втекла, але її переслідування в ту мить не мало жодного значення. Головним було врятувати Моргана. Либідь, долаючи заціпеніння, допомогла ельфові посадити непритомного хлопця на свого коня. Вона сіла позаду, міцно притискаючи Моргана до себе, щоб він не впав.

Вони об'єднались з Оцелотом та залишками групи. Вони перемогли, але ціна була страхітливою — стежка була всіяна тілами загиблих. Велеслав не дав їм часу навіть на коротку молитву від Меп. Його голос був сухим і безапеляційним: «Йдіть за мною, мертвих залиште. У Темному Лісі немає часу на поховання».

Кілька годин вони пробивалися крізь непрохідні хащі. Навіть крізь власні обладунки Либідь відчувала, як сильно тремтить Морган. Він марив, щось безладно бурмотів, але вона не могла розібрати жодного слова за шумом листя та хрипким диханням коня.

Нарешті вони зупинилися біля самотнього будинку. Його архітектура була дивною сумішшю ельфійської витонченості та грубої людської кладки. Стіни будівлі вкривали таємничі символи, від яких виходило ледь помітне, пульсуюче сяйво — магічний бар'єр, що тримав ліс на відстані.

Либідь допомогла Велеславу доправити Моргана до кімнати, і на цьому її участь закінчилася. Відтоді минуло два дні. Вона не бачила Моргана, лише зрідка зустрічала Велеслава, коли той передавав Лукасу рідкісні трави, адже запаси цілителя вже давно вичерпалися. Ельф був небалакучим, кинувши лише коротке: «З ним усе буде добре», перш ніж знову зникнути за дверима.

Кілька разів на очі потрапляла сама Відьма. Либідь, зціпивши зуби, намагалася розпитати її про стан Моргана, але Манара лише обдарувала її крижаним поглядом. У тому погляді було стільки зневаги, наче відьма дивилася на таргана, який раптом наважився заговорити людською мовою.

Либідь розплющила очі, виходячи зі стану важкого заціпеніння. Вона спіймала себе на приголомшливій думці: вона не відчувала такого страху та хвилювання навіть тоді, коли на її плечі лягла вага корони. Тоді вона боялася за державу, а зараз — за одну-єдину людину.

Либідь відчула, як величезний тягар спадає з її плечей, коли Морган нарешті з’явився на порозі будинку. Похитуючись, він повільно попрямував до табору, який розвідники розбили під захистом магічних стін. Було боляче бачити, як кожен крок дається йому через силу, як напружуються м’язи.

Він підійшов до неї. На коротку мить Либідь забула про етикет, про свій статус і про свідків — їй нестерпно захотілося обійняти його, але вона вчасно опанувала себе, лише міцно стиснувши пальці в замку.

— Ти як? — запитала вона, і її голос ледь помітно здригнувся.

— Краще, — Морган спробував посміхнутися, хоча це більше нагадувало болісну гримасу. — Аспід?

— Втекла, — відрізала Либідь, і в її очах промайнув спалах гніву на саму себе. — Мені треба було послухати тебе і схопити її одразу. Це моя провина, що ти опинився в такому стані. Я... я не мала права так ризикувати.

— Ні, — тихо, але твердо заперечив Морган. — Це я перестав себе контролювати. Я дозволив гніву вести мене прямо в її пастку.

— О, хлопче! Ну й вигляд у тебе — наче тебе довго жував дракон, а потім виплюнув, бо ти здався йому надто черствим та кістлявим, — пролунав гучний голос Оцелота.

Найманець підійшов до них, по-хазяйськи поклавши руку на ефес свого меча, і звично примружився.

— Поки ти там відсипався в обіймах відьомських подушок, мені довелося підставити своє мужнє плече нашій королеві. Сподіваюся, ти не надто ревнуватимеш?

Морган лише втомлено хмикнув, вдячний Оцелоту за цей недоречний жарт, який нарешті розігнав морок останніх днів.

— Я так розумію, нам дозволять побути тут деякий час, — мовив Морган, втомлено присідаючи на колоду біля багаття. — Принаймні, доки ми не відновимо сили.

— Ти вже говорив із ним? Бачив Велеслава? — швидко запитала Либідь, пильно вдивляючись у обличчя хлопця.

— Так, трохи, — відповів Морган. У його голосі вперше за довгий час зазвучало полегшення, майже тепло. — Він зараз готує вечерю. Не думав, що він такий... господарський.

— Нічого дивного, — хмикнула Либідь, поправивши плащ. — Сумніваюсь, що Відьма турботливо подає йому сніданки в ліжко. Мабуть, тут це для нього звичайна рутина.

У цей момент двері будинку відчинилися, і на поріг вийшов Велеслав. Він спокійно підійшов до них.

— Я ж казав, що з ним усе буде гаразд, — промовив він, звертаючись до Либідь, але погляд його різнобарвних очей на мить затримався на Моргані.

— Дякую за допомогу, — щиро відповіла королева. — Я так і не спитала... як ти нас знайшов у цьому пеклі?

— Важко було не помітити дим від вашого багаття з мандрагор, до того ж цей сморід розійшовся на милі навколо. А коли я підійшов ближче, то побачив тебе, — Велеслав ледь помітно посміхнувся. — І того, хто абсолютно нерозважливо скакав прямо до руїн храму Кривотворця. Мені не треба було багато часу, щоб зрозуміти: цей «хтось» — Морган.

— Ти бачив мене? — Либідь здивовано підняла брови. — Коли? Чому я тебе не помітила?

— Ти ще й мечем намагалася мене дістати, — Велеслав незворушно склав руки на грудях.

Морган переводив приголомшений погляд з ельфа на Либідь, намагаючись скласти шматочки мозаїки докупи.

— Я тебе не... — Либідь раптом замовкла, і її обличчя витягнулося від здогаду. — Зачекай... То той велетенський вовк із білим загривком... це був ти?

Велеслав мовчки кивнув.

— Вовк?.. — очі Моргана розширилися ще дужче. — Ти перетворився на вовка?!

— Моргане, невже ти справді думав, що Манара вчила мене лише блискавками розкидатися? — Велеслав сказав це так буденно, наче йшлося про вміння розпалювати вогонь. — Магія Місяця — це магія форми та змін. Але вечеря вже готова, тож краще іди їсти.

Морган та Велеслав пішли

— Бачиш?! — Оцелот змовницьки штовхнув Либідь ліктем у бік, коли — Приготував вечерю... і то лише йому! А от якби ти, дорога моя королево, була трохи менш крижаною, більш емоційною і вміла готувати щось складніше за похідну кашу, він би зараз вечеряв із тобою. А тепер що ми маємо? Маємо те, що маємо: тепер тобі доведеться терпіти мою компанію за тарілкою.

Либідь лише втомлено закотила очі, хоча кутик її вуст ледь помітно здригнувся.

Морган задумливо возив ложкою по напівпорожній тарілці. Борщ був смачний — наваристий, по-домашньому, — але під важким, вивчаючим поглядом Манари, яка всілася навпроти, навіть шматочок сала не ліз до горла. Відьма сиділа мов статуя, ритмічно стукаючи тонкими пальцями по дубовій стільниці, очі її були крижаними, а холод пробирав Моргана до кісток.

— Я от усе думаю, — нарешті порушила тишу Манара, наче її голос сам по собі міг різати повітря, — які в тебе справжні мотиви, Вульфхарте? Яка вигода? Можливо, сподіваєшся вивідати якусь прадавню ельфійську таємницю, щоб вигідно продати її своїй королеві?

Морган мовчав. Ложка тріскотіла у його пальцях, стиснутих так, що білили кісточки. Кожен ковток повітря здавався важким, немов він тягнув камінь у грудях.

— Не починай знову, — тихо кинув Велеслав, сидячи між ними. Його присутність була мов стіна між двома світами: холодним і загрозливим відьомським та людським і емоційним. Морган зрозумів по його тону: це не перша така розмова між Велеславом та Манарою. Він уже звик до її методів, до її холодної істерики, до цього психологічного натиску.

Манара не зважила на ельфа і продовжила.

— Підступність людей не має меж. Вони не ворухнуть пальцем, якщо не відчувають запаху золота або влади.

Морган підняв голову. Його погляд зустрів крижані очі відьми.

— Так, звісно, — видав він — я надзвичайно підступний. Я «підступно» намагаюся зробити бодай щось, аби мій кращий друг залишився живим. На відміну від тебе.

Манара завмерла, пальці на столі припинили стукати. Морган не зупинився. Він випрямився, стараючись наслідувати її владну інтонацію Ма́нари :

— «Велеславе, ти маєш перемогти Кривотворця і не загинути завчасно… Бо твоя справжня нагорода чекає на тебе після перемоги. Ти просто помреш. І головне, Велеславе, пам’ятай про жахливу підступність Моргана».

Велеслав, подивився на Моргана з сумом, але ледве посміхнувся. Він зрозумів: це була вся гірка правда його долі, озвучена другом.

— Ну і як? — прищурилася Манара, намагаючись знову повернути ініціативу. — Знайшов спосіб врятувати його, герою? Ти взагалі не розумієш, що верзеш

— Поки що не знайшов, — тихо відповів Морган, опустивши голову. Його плечі тремтіли, як під вагою незримих ланцюгів.

— Моргане, — м’яко промовив Велеслав, — Я казав тобі, що не витрачай час на це. Це марно.

— Можливо , — сказав Морган, піднімаючи погляд на відьму, — але їй буде гірше, ніж мені. Не кожна мати здатна власноруч готувати дитину на забій… хоча, якщо чесно, я й про такі випадки нічого не чув.

Манара мовчала. Вперше за весь вечір вона відвела погляд.

Після вечері Морган повернувся до кімнати. Велеслав уже чаклував над наступною порцією ліків. Пухирці з ельфійською кров'ю скінчилися, тому він буденним рухом зробив невеликий надріз на власному передпліччі, терпляче чекаючи, поки в келих накапає достатньо густої червоної рідини.

Морган відвів погляд, знову відчуваючи, як провина важким каменем лягає на серце. Велеслав, не піднімаючи голови, відчув цей настрій.

— Не роби з цього трагедії, — спокійно мовив він. — У рабстві я втрачав від ран значно більше крові за день, ніж за всі ці вечори разом узяті. До того ж, я посилив склад. Хотів переконатися, що подібне більше не повториться.

— Тобто? Ти про те, що сталося в руїнах?

— Саме так. Тепер, при всьому бажанні, Кривотворець не зможе тебе перетворити, — Велеслав нарешті подивився на друга. — Манара має рацію: ти був би надто цінним козирем у його руках. Тепер ця карта бита.

— Краще б він просто намагався мене вбити... — пробурчав Морган.

Ельф простягнув йому келих. Хлопець зробив глибокий видих і випив ліки одним ковтком. Гіркота на язику змішалася з металевим присмаком.

— Знаєш, — почав Велеслав, прибираючи зі столу, — Манара не така вже й крижана, якою хоче здаватися. Відколи я повернувся, вона іноді поводиться... дивно. У мене таке відчуття, ніби вона ревнує. Ти бачив Тімоху?

— Кого? — перепитав Морган, на мить забувши про біль. — Хто це?

Велеслав кивнув на м’яку іграшку — того самого дракончика, що сидів на підвіконні й безтурботно дивився вглиб кімнати ґудзиковими очима.

— Це її подарунок.

Морган недовірливо витріщився на іграшку.

— Це якась підстава. Відьми не дарують плюшевих звірів просто так.

— Я перевірив його вздовж і впоперек, — запевнив Велеслав. — Таємні знаки, приховані руни, магічні підклади всередині... від нього не йде жодних магічних коливань. Це просто іграшка. Але, мушу визнати, він мені подобається.

У кімнаті на мить запала тиша, яку порушувало лише потріскування свічки.

— Моргане, пообіцяй мені дещо, — голос ельфа раптом став серйозним.

— Добре, — не вагаючись, відповів хлопець.

— Коли настане мій час і я зникну з цього циклу Колеса Долі... ти відпустиш мене. Я не хочу, щоб ти знову карав себе, як ці три роки. Не хочу, щоб ти шукав небезпеки, наче спокуту за те, у чому не винен. Просто живи далі. Станеться те, що має статися. І поки я ще тут — не треба мене жаліти. Не дивись на мене, як на ходячого мерця. І ми більше ніколи не повернемося до цієї розмови. Обіцяй.

Морган заціпенів. Слова друга різали без ножа, але не зміг відмовити.

— Обіцяю, друже, — тихо відповів він і схилив голову.

Велеслав усміхнувся.

— От і добре. А тепер розповідай, як там Луна?...