Раді Вас бачити!

Темний Ліс… колись він мав іншу назву — ельфійською мовою, мелодійну й складну, яку людський язик просто не міг вимовити. Тепер ніхто вже не пам’ятає її правильно. Колись там стояли цілі ельфійські міста — величні, живі, з вежами зі світлого каменю та садами, що цвіли цілий рік. У самому серці лісу височіла столиця — Адрайель, перлина ельфійського світу. Тепер від неї лишилися лише руїни: зламані арки, порослі чорним мохом, ельфійські кладовища, де мармурові статуї вкриті лишайником, та зруйновані храми, з яких досі сочиться слабке, холодне сяйво. Дерева були в рази вищими й товстішими за старий дуб Вульфхартів — їхні чорні стовбури нагадували колони забутих палаців. Ліс населяли звіролюди — ті, кого, сам Кривотворець створив як своїх вартових та воїнів. Інші жахливі істоти теж бродили між деревами: деякі шепотіли в темряві, інші видавали звуки, схожі на плач дітей. Мандрівники, що насмілювалися заходити сюди в пошуках ельфійських скарбів, клялися: у лісі водяться примари. Древні статуї начебто оживають, простягають мармурові руки, щоб схопити того, хто наблизиться надто близько. Навіть у сонячний день здавалося, що світло не досягає землі — воно розчиняється в кронах, залишаючи лише сірий морок.

Недалеко від краю лісу, на безпечній відстані, притулилося маленьке поселення — Тихолісся. Саме там зупинилася команда розвідки.

Морган стояв на краю села, дивився в бік лісу — і той здавався ще похмурішим, ніж він уявляв. Густий, непроникний, живий. Нічого дивного, що Велеслав, який виріс саме в такому місці, до зустрічі з Морганом був замкненим, майже не розмовляв, нікому не довіряв, завжди тримав у полі зору шляхи відступу. І зараз Морган зрозумів ще дещо, від чого всередині все стиснулося.

У нього тут є Луна. Є Кассандра, що завжди стоїть за спиною. Є старий Крон, який п’є чай під дубом і мовчки підтримує. Навіть Либідь — далека, але все одно союзниця. Він може говорити з людьми. Ділитися. Сміятися. А в Велеслава там нікого не було. Тільки Ма́нара. Тільки відьма, що створила його як зброю.

«А що, якщо він змінився? — подумав Морган, і від цієї думки стало холодно в грудях. — Став таким самим, як Ма́нара й цей ліс? Ніяких емоцій — тільки байдужість, тільки мета, яку треба виконати? Байдужість до нашої дружби? До Луни? Може, він уже взагалі не вважає нас друзями?»

Він не помітив, як поруч з’явився Оцелот — той підійшов безшумно, як завжди.

— Ого, хлопче. Про що ти так задумався? Ти аж зблід.

Морган здригнувся, повернув голову.

— Ні про що.

Оцелот хмикнув, зробив ковток вина з пляшки, що завжди була при ньому.

— Хех. Моторошне місце, — сказав він тихо, дивлячись у той самий бік. — А я пам’ятаю його ще зовсім іншим. До війни. До того, як люди й звіролюди знищили всіх ельфів. Гарне було місце… І як швидко воно змінилося.

Морган мовчав. Він дивився на Темний Ліс — і відчував, наче той дивиться у відповідь.

— Отже, хлопчики та дівчатка, слухаємо мене дуже уважно! — голос Оцелота прокотився табором, змусивши всіх відволіктися від справ. — Ніякого героїзму. Тримаємося купи, ніхто не відходить від загону навіть на крок. Якщо ви пішли в кущі «за справою», і раптом на вас вистрибує щось ікласте й пазуристе — ви тікаєте й щосили кличете на допомогу. Ви не несетеся в атаку з мечем напереваги, як це робить наш любий Морган.

Морган, який саме перевіряв кінську збрую, різко випрямився.

— Якщо вас огортає туман, — продовжував Оцелот, не збавляючи обертів, — і ви чуєте голоси рідних, друзів чи якихось ельфів із різнокольоровими очима, ви даєте драла в протилежний бік. Ви не біжите в саму гущу мороку, намагаючись розібратися, хто там вас кличе... знову ж таки, як Морган.

— Гей! — нарешті вклинився Морган, зводячи брови.

— Ну, я ж мушу ставити когось у приклад, — Оцелот безневинно знизав плечима, навіть не пригальмувавши.

— То став у приклад себе, — буркнув Морган, повертаючись до коня.

— Домовилися! — легко погодився контрабандист. — Будьте розважливими, як я, і ніколи не робіть того, на що б я не наважився.

Аспід, яка до цього сиділа нерухомо, демонстративно й довго позіхнула. Здавалося, тут, на порозі Темного Лісу, слідопитка почувалася значно затишніше, ніж у гамірному місті серед людей. Її руни ледь помітно мерехтіли, реагуючи на близькість дерев.

— Дякуємо за інструктаж, пане Оцелоте, — Либідь стримано посміхнулася, поправляючи плащ. — Ми обіцяємо не робити нічого, що зробив би... Морган.

— Ха-ха, неймовірно смішно, — знову пробурчав Морган, хоча в кутиках його вуст промайнула ледь помітна тінь усмішки.

Майже одразу, як тільки загін перетнув невидиму межу лісу, повітря згустилося, ставши вологим і крижаним. Старі, покручені дерева простягали до них свої сухі гілки-пальці, наче намагалися вхопити за плащі й навіки залишити тут, серед мертвої тиші.

Меп сиділа у возі, зосереджено схилившись над пергаментами. Вона раз у раз звірялася з компасом, який поводився дедалі дивніше, і робила швидкі позначки на пожовклих картах. Поруч із нею Лукас здригався від кожного шереху; будь-який тріск гілки здавався йому кроком потвори, що чатує в тінях. Аспід же, навпаки, вдивлялася в хащі з хижим спокоєм. Її погляд пронизував морок, вишукуючи ознаки звіролюдів. Хоча після смерті Ватажка вони більше не збиралися у великі зграї, зустріч із парою-трійкою розрізнених потвор була лише питанням часу.

Морган розумів: зараз — найкращий момент для розвідки. Поки ворог дезорієнтований, вони мають вирвати в лісу його таємниці.

— Я знаю, чому ти насправді поїхала з нами, — тихо заговорив Морган, до Либідь

— Невже? І яка ж твоя версія? — Либідь вирівняла спину, тримаючи поводи впевненою рукою.

— Ти просто хотіла втекти. Хоча б на короткий час скинути з плечей цей нестерпний тягар корони.

Королева на мить замовкла, і здавалося, що вона зараз почне заперечувати, захищаючись холодною ввічливістю. Але замість цього вона втомлено зітхнула.

— Це виявилося важче, ніж я могла уявити, — зізналася вона. — Економіка, інтриги лордів, нескінченні звіти, військові справи... Якби не загроза звіролюдів, можливо, я б мала час на нормальний сон. А так — я лише гашу пожежі, які спалахують щодня.

Морган мовчки кивнув.

— Моргане, — раптом покликала вона, уважно дивлячись на нього. — Що б ти відповів, якби я запропонувала тобі посаду верховного командувача війська? Ти пройшов крізь пекло Хорта, ти бився Ватажком в Кірімі. Для багатьох ти — герой. Солдати підуть за тобою у бій без вагань.

Морган замислився.

— У мене є незавершена справа, — відповів він — І доки я не поставлю в ній крапку, вона буде моїм єдиним пріоритетом.

— А коли ти її закінчиш... що тоді?

— Тоді, — Морган ледь помітно посміхнувся, — я обов'язково над цим подумаю.

*****

Морган першим відчув на собі погляд звіролюда. У густих хащах, де світло ледве просочувалося крізь крони, спотворений силует потвори здавався лише ще однією химерною тінню. Звіролюд вичікував, сподіваючись на втому мандрівників, готові в будь-яку мить встромити пазурі в того, хто відстане від загону.

Аспід не стала чекати нападу. Її терпіння увірвалося швидше, ніж ворог наважився на стрибок.

— Він мені вже набрид, — коротко кинула вона.

Слідопитка блискавично вихопила два коротких мечі. Її рухи були настільки стрімкими, що загін побачив лише розмиту тінь, яка розчистила відстань до потвори за лічені секунди. З темряви донеслося коротке, жалібне скавучання, яке миттєво обірвалося важкою тишею. Коли Аспід повернулася, її леза блищали від свіжої темної крові, а на обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Оцелот зупинив коня і невдоволено нахмурився, дивлячись на закривавлену сталь.

— Мабуть, ти пропустила мій інструктаж, — процідив він, натякаючи на зайвий ризик.

Аспід витираючи мечі об мох, вказала вбік:

— Там є стара дорога. Вона вщент заросла бур’яном та чагарником, але веде далі, до якихось руїн.

Либідь обережно під'їхала ближче, вдивляючись у напрямку, куди вказала слідопитка.

— Гадаєш, там може бути щось варте уваги? — запитала вона, відчуваючи, як морок руїн вабить і відштовхує водночас.

Морган поправив руків’я свого меча, його погляд став зосередженим.

— Не знаю. Але ми тут саме як розвідка, — відповів він, дивлячись на королеву. — От і розвідаємо.

Прорубуючи собі шлях крізь колючі зарості та переплетені бур’яни, вони нарешті вийшли до залишків ельфійських споруд. Але увагу прикували не руїни стін, а те, що стояло між ними.

По всьому периметру височіли дерев'яні постаті ельфів, вирізьблені з такою майстерністю, що здавалися живими. Жодна фігура не повторювала іншу. Кожна завмерла у власній неповторній позі: одні лежали на землі, у відчаї прикриваючи голову руками, ніби захищаючись від удару з неба; інші витягнули руки, вказуючи кудись углиб дороги. Серед дорослих стояли й маленькі фігури ельфійських дітей, чиї обличчя назавжди застигли у німому крику.

— Якось моторошно... — ледь чутно прошепотіла Либідь, мимоволі стискаючи руків'я меча. — Таке враження, ніби вони колись справді дихали, але якась жахлива сила миттєво перетворила їх на мертву деревину.

Морган підійшов ближче до однієї з фігур. Текстура дерева ідеально повторювала складки тканини та навіть дрібні зморшки біля очей.

— Це не робота різьбяра, — глухо мовив він, не наважуючись торкнутися «статуї». — Це надто правдоподібно для мистецтва. Це місце... пам’ятник катастрофі.

— Це могила цілої цивілізації — прошепотів Лукас.

— Треба забиратися звідси, негайно! — голос Либіді тремтів від напруги.

Раптом тишу руїн прорізав тонкий дитячий плач. Слабке, безнадійне благання полетіло над камінним корінням:

— Допоможіть... прошу, допоможіть...

— Стійте, це не... — Оцелот нахмурився, його рука міцніше стиснула руків'я шаблі.

— Братику, чому ти кинув мене тут? — Голос Луни врізався Моргану в саме серце. Він перестав дихати. Жалібний, захлинаючись від сліз, голос сестри звучав так реально, ніби вона була за найближчою статуєю. Невже вона справді потайки пішла за ними в це пекло?

— Він тебе не врятує. Він взагалі нікого не здатен врятувати, — почулося з іншого боку. Це був голос Велеслава — холодний, повний презирства.

— Вона кинула нас... тепер ми просто харч для звірів, — прохрипів ще один голос, у якому Либідь впізнала свого батька.

Королева зблідла як полотно. Шепіт наростав, голоси лунали з усіх боків: вони благали, звинувачували, проклинали.

— Це кляті мандрагори! Не слухайте їх! — вигукнув Оцелот, але було пізно.

Одна зі статуй у густій тіні ворухнулася. Її силует був потворним, витягнутим. Крик жаху розірвав повітря і один із найманців зник у темряві руїн, затягнутий чимось неймовірно швидким.

— Богиня Айна, захисти мене... світла Айно, захисти... — наче заклинання, шепотіла Меп, забившись у кут воза.

Наступної миті мандрагора вистрибнула з тіні, вгризаючись у горло чергового воїна. Тепер вони могли її розгледіти. Потвора була півтора метра заввишки — худа, видовжена, схожа на покручене дерево. Шкіра, сіро-коричнева й потріскана як стара кора, була пронизана тонким корінням. Білі порожні очі без зіниць дивилися в нікуди, а рот, повний гострих нерівних зубів, був роззявлений у вічному крику. Замість волосся — сухі корені, що звивалися наче змії.

Істота видала пронизливий вереск, від якого заклало вуха, а кров застигла в жилах. Свист сталі — і шабля Оцелота знесла голову чудовиську, обриваючи цей жах.

Інша мандрагора кинулася на Моргана згори. Хлопець зреагував миттєво, виставивши меч. Лезо пройшло крізь тіло потвори наскрізь, але Морган відчув не опір м'язів, а сухий хрускіт трухлявої деревини. Істота навіть не помітила рани, продовжуючи тягнути свої вузлуваті пальці-корінці до його обличчя.

— Та хай тобі грець! — Моргана осяяла здогадка.

Утримуючи мечем тварюку на відстані, він іншою рукою вихопив смолоскип у наляканого воїна поруч. Як тільки вогонь торкнувся тіла мандрагори, вона спалахнула мов сухе сіно. Яскраве багряне полум'я освітило руїни, а монстр перетворився на живий факел, нарешті затихаючи в попелі.

— Паліть їх! Або рубайте потворам голови! — перекрикуючи хаос, вигукнув Морган.

Либідь діяла чітко й холоднокровно. Вона щитом прийняла удар чергової мандрагори, збивши її з ніг важким поштовхом. Поки тварюка намагалася підвестися, королева притиснула її тіло до землі чоботом і одним коротким, влучним ударом пробила голову чудовиська наскрізь. Сталь із хрускотом увійшла в трухляву деревину.

Але криків ставало все більше. Здавалося, на допомогу першим нападникам із темряви руїн суне ціла армія. Кілька дерев’яних фігур ельфів уже палали, кидаючи довгі, танцюючі тіні на облуплені стіни.

— Паліть усе! — скомандував Морган, вказуючи на сухі чагарники. — Кущі, статуї, мох! Усе, що здатне горіти!

Воїни, підхоплені наказом, почали розмахувати смолоскипами. За лічені хвилини суха рослинність спалахнула, і між загоном та мандрагорами виросла хитка, але яскрава стіна вогню. Тріск полум’я та запах гару заповнили повітря.

— Ти не здатний дотримати слова... Я загинув через тебе! — Голос Велеслава пролунав прямо з полум’я.

Морган завмер. Меч у його руці здригнувся.

— Я не... Ні! — вихопилося в нього.

Либідь, помітивши його заціпеніння, різко схопила Моргана за металевий наруч і силоміць смикнула назад.

— Відходимо! Всім відступати! — владно скомандувала вона загону.

Морган лише механічно переставляв ноги, доки вони проривалися крізь підлісок. Крики мандрагор поступово затихали вдалині, поглинуті ніччю та відстанню. Коли загін нарешті зупинився, щоб перевести подих, Оцелот підійшов до хлопця й важко поклав руку йому на плече.

— Усе, що вони плели — брехня. Це просто отрута в твоїх вухах, хлопче. Не зважай, — сказав він, пильно дивлячись Моргану в очі.

Морган коротко кивнув, але не відповів. Він дивився у темряву лісу, а в голові, наче настирливий дзвін, продовжували лунати слова, які не давали дихати: «Я загинув через тебе».