Раді Вас бачити!

Лукас мовчки перев'язував рани бійцям, постраждалим від пазурів мандрагор. Десь у глибині душі він до останнього сподівався, що його медичні навички не знадобляться у цій розвідці, але Темний Ліс швидко розвіяв ці ілюзії.

Либідь була реалісткою. Вона чудово розуміла: похід у серце мороку без втрат неможливий. Але якщо її здогадки вірні, і Кривотворець справді облаштував своє лігво на руїнах Адрайеля — колишньої величної столиці ельфів, — то цей ризик виправданий. З картами Меп вони зможуть повернутися сюди з армією, знаючи кожен безпечний виступ і кожну пастку на шляху. Це був шанс нанести удар на випередження.

Королева перевела погляд на Моргана. Під час битви він бився відчайдушно і сміливо, але зараз сидів пригнічений, втупившись порожнім поглядом у нічну пустку. Либідь тихо підсіла поруч.

— Знаєш, я мало знала Велеслава, — почала вона м'яко, — але впевнена: йому б дуже не сподобалося те, як ти зараз себе картаєш. Ти накручуєш себе через речі, в яких немає твоєї провини.

— Я не накручую, — буркнув Морган, не піднімаючи голови. — Просто втомився. Перепочину і... — він нарешті глянув на Либідь, але під її проникливим поглядом замовк. Її було не обдурити. — Я мав щось зробити. Розумієш? Зупинити його. Допомогти. Я не знаю як, але хоча б спробувати... щось змінити.

— Ти нічого не міг вдіяти, Моргане. Це був його вибір.

— Якби він не використав силу, щоб врятувати мене... Манара б його не знайшла. Він би не пішов до неї.

— ...І тоді у нього був би мертвий найкращий друг, — відрізала Либідь. — І це зламало б його. — Вона замислилася на мить і додала: — Якщо він справді єдиний, на кого не впливає спотворення Кривотворця, то він вчинив правильно. Він пішов, щоб стати сильнішим. На його місці я б зробила так само: пішла б у саме пекло, аби тільки захистити тих, кого люблю.

— Я навіть не попрощався з ним, — глухо мовив Морган, опустивши голову. — Не хотів ... не зміг.

Либідь обережно поклала свою теплу долоню на його руку.

— Знаєш, я чомусь впевнена, що ви ще зустрінетеся. І в той день йому знадобиться надійне плече друга, на яке він зможе спертися, а не тендітна тростина, що ламається від вітру.

Морган уважно подивився на неї. Вперше за довгий час у його очах промайнуло щось схоже на спокій.

— Дякую, — промовив він з ледь помітною усмішкою.

— Я не заважаю вашому любому щебетанню? — до них із хитрою посмішкою підійшов Оцелот, поправляючи перев'язь. — Час рушати. Треба забиратися звідси якнайшвидше, бо хто знає, чи не почнуть ці мандрагори полювання на нас.

Морган звівся на ноги, обтрушуючи одяг.

— Звідки ти так добре знаєш цей ліс, Оцелоте? І куди нам тримати шлях?

— Ну, хлопче, я людина ділова, — хмикнув найманець. — Ще до того, як почалася війна з ельфами, я мав спільні справи і з людьми, і з вухастими. Навіть у їхній столиці бував неодноразово.

— Це була твоя золота жила, — підсумував Морган.

— Повір, ельфи теж вельми цікавилися коштовними брязкальцями зі світу людей, — Оцелот подивився вглиб лісу, туди, де нещодавно кишіло коріння мандрагор. — Ніколи б не подумав, що цілу цивілізацію можна знищити так швидко.

До них нечутно підійшла Аспід. Її обличчя, як завжди, не виражало нічого, крім зосередженості.

— Ми можемо скоротити шлях, — подала вона голос. — Якщо звернемо на іншу стежку і підемо вздовж річки, вийдемо до храму Манари, а далі...

— Не подобається мені ідея відходити від запланованого маршруту, — перебив її Оцелот, підозріло примуржичи очі на слідопитку.

— Погоджуюся з Оцелотом, — додала Либідь. — Зайвий ризик нам ні до чого.

Аспід лише ледь помітно стенула плечима.

— Моя справа — шукати шляхи й доповідати. А якою дорогою ви підете, мене не турбує.

— Стривай. Ти сказала — храм Манари? — перепитав Морган. Його голос ледь здригнувся, і це не сховалося від Либідь.

Аспід коротко кивнула. Морган на мить замислився, а потім повернувся до королеви.

— Можна тебе на хвилинку Поговорити віч-на-віч.

Либідь нахмурилася, але мовчки відійшла з ним у бік. Оцелот, схрестивши руки на грудях, спостерігав за їхньою тихою розмовою. Його вуха ледь не сіпалися від напруги, але почути нічого не вдавалося.

— Точно цей засранець вмовить її змінити маршрут — бубнів Оцелот собі під ніс.

Либідь кинула швидкий погляд на найманця та слідопитку. Вона явно сумнівалася, зважуючи всі «за» і «проти». Проте після ще кількох фразах Моргана, вона нарешті важко зітхнула і кивнула.

— Гадство... — тихо вилаявся Оцелот, зрозумівши все без слів.

— Рушаємо вздовж річки! — гучно оголосила Либідь, повертаючись до загону.

Аспід кинула на Оцелота швидкий переможний погляд, і першою пішла в напрямку нової стежки.

Морган їхав за Аспід, напружений, як струна: його погляд не відривався від спини слідопитки. Позаду, у возі, Меп продовжувала працювати над картою, час від часу тихо лаючись, коли колеса наїжджали на коріння, а чорнило залишало на пергаменті зайві плями.

Лукас, попри небезпеку, примудрявся помічати рідкісні рослини обабіч дороги. Він зіскакував із сідла, щоб зірвати кілька стебел, примовляючи: «Якщо так піде й далі, мені знадобиться значно більше цілющих трав, ніж у мене є».

Оцелот навіть не намагався приховати свого роздратування. Він під’їхав ближче до Аспід, міцно тримаючи повіддя.

— Дивлюся я на тебе і бачу, що ти знаєш ці хащі не гірше за мене, — кинув він.

— Не ти один мав тут справи з ельфами, — неохоче буркнула вона, навіть не повернувши голови.

«Які ще справи могли бути у цієї шмаркачки до ельфів? — недовірливо подумав Оцелот, розглядаючи її профіль. — Під стіл пішки ходила, коли вони ще були в силі. Їй на вигляд і тридцяти немає».

Він притримав коня, щоб зрівнятися з Морганом та Либідь, які їхали трохи позаду.

— Хлопче, ти ведеш нас усіх у величезну купу лайна, — процідив він крізь зуби. — І вигрібати його доведеться всім разом.

— Просто підігруй... — раптом почув Оцелот ледь чутний шепіт Либідь.

Він здивовано зиркнув на королеву, а потім на Моргана. Той сидів у сідлі рівно, одна рука недбало, але міцно лежала на руків’ї меча. Морган не зводив очей з Аспід, і в цьому погляді не було й краплі довіри — лише холодний розрахунок.

— Виконуй свою роботу, старий, — різко й гучно відповів Морган, так, щоб його голос розлетівся лісом. — Тобі платять за охорону, а не за поради.

Оцелот на мить онімів, але помітивши, як напружилася спина Аспід від цих слів, ледь помітно всміхнувся у вуса.

«Ну, принаймні хлопець не втратив глузду.

— Як скажете, пане, але я вас попередив. Будемо виконувати свою роботу. Хлопці, увага! Займаємося справою! — Оцелот різко підняв руку, виставивши три пальці.

Морган одразу зрозумів: це не просто жест невдоволення. Це був умовний знак для «Нічних бігунів». Найманці зреагували миттєво, хоч і майже непомітно для стороннього ока. Стрій загону почав перетворюватися на бойовий порядок: двоє вершників прикрили віз із Меп, ще один прилаштувався поруч із Лукасом, закриваючи лікаря своїм конем. Стрільці з луками розосередилися всередині групи, готові будь-якої миті відкрити вогонь у будь-який бік.

Закінчивши з розпорядженнями, Оцелот із незворушним виглядом дістав флягу та зробив довгий ковток свого «фірмового» напою. Навколо миттєво поширився різкий, важкий запах спиртного.

Морган мимоволі нахмурився, відчувши цей сморід.

— Тобі не дам. Навіть не проси, — буркнув Оцелот, помітивши його погляд.

Він із солодким прицмокуванням закрутив кришку і сховав флягу в кишеню плаща. З боку він виглядав як звичайний найманець, що намагається залити страх випивкою, але Морган бачив, як загострився погляд старого вовка. Оцелот був готовий до бійні.

*****

Аспід продовжувала вести загін, не озираючись. Проте Морган уже помічав рух у гущавині: поміж спотворених стовбурів миготіли гротескні силуети звіролюдів. Тепер у нього не лишилося жодного сумнів, він був певен, що слідопитка одна з них.

Либідь до останнього плекала надію, що підозри Моргана це лише наслідок емоційного потрясіння після мандрагор. Але виявилося, що попри душевний біль, інстинкти Моргана працювали бездоганно. Він пропонував схопити Аспід ще годину тому, але королева вимагала беззаперечних доказів.

Стратегія ворога, яку розгадав Морган, була простою і жорстокою: спершу заманити загін у пастку до мандрагор, щоб виснажити й деморалізувати бійців. Потім «дивом» знайти шлях і використати ім'я Манари як гачок, на який Морган мав клюнути без роздумів. Насправді ж ніякого храму відьми тут не існувало, були лише руїни прадавніх ельфійських божеств, ідеальне місце для останньої засідки.

Чим глибше вони занурювалися в хащі, тим ясніше Либідь усвідомлювала: якщо в політичних інтригах вона не мала рівних, то у військовій справі та чистих інстинктах виживання Морган був на голову вищим.

Ельфійські руїни постали перед ними: посірілі від часу колони, обплетені корінням, що нагадувало змій. Либідь різко натягнула повіддя, змусивши коня зупинитися.

— Гадаю, досить, — її голос пролунав холодно і владно, розрізавши тишу лісу. — Вистава скінчена. Ми всі вже зрозуміли, хто за кого грає.

Аспід повільно зупинилася і, вперше за весь час, обернулася.

— Звісно, знаєте. Інакше ви б не прийшли сюди так слухняно, — Аспід широко всміхнулася. Її щелепа неприродно подалася вперед, а з рота вислизнув довгий роздвоєний зміїний язик, що чутливо затріпотів у повітрі.

— Я думав, він буде довший, — хмикнув Оцелот.

З густих тіней лісу почулося низьке, утробне гарчання. Перший звіролюд ступив на стежку повільно, смакуючи момент. Він нагадував величезного вовка, проте стояв на м’язистих задніх лапах, що мали моторошну подібність до людських. Його передні кінцівки були неймовірно довгими — пазурі ледь не торкалися землі, він вишкірив ікла.

Слідом за ним з’явився інший — масивніший, із чотирма очима, що світилися жовтим фосфором у напівтемряві. За хвилину загін опинився у щільному кільці з десятка потвор. Всі вони мали вовчі риси, наче колись справді були звичайною зграєю, доки Кривотворець не переплавив їхню плоть у щось жахливе.

Найгіршим було не їхнє каліцтво, а їхній спокій. Вони не кидалися в сліпій люті, як мандрагори. Вони завмерли, чекаючи на знак Аспід. Організовані звіролюди, здатні виконувати накази та діяти злагоджено, були вдесятеро небезпечнішими.

Либідь залишалася вбивчо спокійною. Навіть у колі потвор вона не втратила королівської величі.

— Її бажано взяти живою, — холодно кинула вона, кивнувши на слідопитку. — Звіролюд із таким довгим язиком багато чого розповість катам у столиці. А якщо не вдасться... що ж, тоді грець із нею.

— Вбити їх усіх! — з посмішкою, що буквально розтягнулася до вух, ви верескнула Аспід. — А Вульфхарта лишіть мені. Можете відгризти йому ноги, щоб не втік, але серце має битися!

З цими словами Аспід одним неймовірним стрибком подолала відстань до загону. Її короткі мечі блиснули в повітрі, і перш ніж найближчий найманець встиг підняти щит, вона прошила його легені крицею.

Величезний вовкоподібний звір ринувся на Моргана, але хлопець різко осадив коня. Передні копита тварини з глухим ударом врізалися в морду потвори. Удар був настільки сильний, що звіролюд на мить заціпенів, ковтаючи власні зуби. Цієї секунди Моргану вистачило: його меч із хрускотом пробив товсту, вкриту жорсткою шерстю шию.

За повітря розтяли болти арбалетів «Нічних бігунів», поваливши ще двох потвор. Почалася кривава різанина. Мечі людей рубали плоть, а пазурі та ікла звіролюдів вгризалися в тіла, намагаючись роздерти найманців на шматки. У повітрі миттєво завис важкий, нудотний запах свіжої крові та звіриного поту.

Либідь стала спиною до Моргана, утворюючи з ним живий бастіон. Вона майстерно приймала удари пазурів на щит і одразу жалила мечем у відповідь, діючи з точністю годинникового механізму.

Морган же був іншим. Він виливав усю лють, що копилася в ньому ці три роки. Він бився не просто за життя — він винищував ворога. Навіть коли черговий звіролюд падав мертвим, Морган із ненавистю завдавав ще кілька ударів, наче намагаючись вбити саму пам'ять про ці створіння. Руки його тремтіли від втоми та люті.

Аспід стояла посеред трупів найманців, що намагалися її дістати. Вона широко посміхалася, дивлячись прямо на Моргана, і знову дратувала його своїм зміїним язиком. Раптом, вона зробила кілька кроків назад, наче збиралася тікати.

— Я за нею! — вигукнув важко дихаючи Морган, коротко зиркнувши на Либідь. — Їй не можна дати піти!

— Морган! Стій! Не смій переслідувати її один! — вигукнула Либідь, але її голос потонув у брязкоті металу та рику потвор.

Морган вже не слухав. Бачучи, як Аспід вислизає крізь колони, він кинувся до коня. Гнів застилав йому очі, витісняючи будь-який натяк на обережність. Аспід, хоч і зберігала людську подобу, рухалася з приголомшливою швидкістю. Вона відштовхувалася від стовбурів дерев, перелітала через масивні валуни, демонструючи спритність, недоступну звичайній людині. Морган не міг наблизитися, але й не давав їй зникнути з очей, вганяючи шпори в боки коня.

— Їдь за ним! Пропаде хлопець! — прохрипів Оцелот, зносячи голову звіролюду, що намагався дістати його за чобіт.

Либідь не вагалася. Вона злетіла в сідло і ринулася вслід за Морганом, який вже встиг заглибитися в руїни. Зміюка тікала навпростець крізь хащі, що робило переслідування для вершників справжнім випробуванням.

Раптом Либідь відчула холодок на потилиці — її теж переслідували. Вона обернулася на скаку. Позаду, вимахуючи масивними лапами, нісся велетенський звіролюд із густою чорною шерстю та яскраво-білим загривком. На відміну від інших потвор, цей зберіг вовчу подобу, але був значно більшим і швидшим за будь-якого вовка. Він був ідеально створений для однієї мети... наздоганяти вершників і вбити.

Часу на бій не було, але вовк уже дихав у спину. Либідь міцно стиснула руків’я меча, готуючись нанести удар у момент зближення, проте ворог виявився хитрішим. Замість того, щоб стрибнути на вершницю, він з розгону врізався у бік коня. Либідь ледь втримала рівновагу, відчуваючи, як тварина під нею збивається з ритму. Їй довелося зупинитися, щоб не дати коню впасти.

Вовк не став атакувати знову — він просто побіг далі, зникнувши в тумані, наче виконав своє завдання. І саме в цей момент Либідь пройняв жахливий здогад. Морган мав рацію щодо пастки Аспід, але він помилився в головному: це не була пастка для королеви чи загону розвідки.

Ця пастка була розставлена виключно для Моргана Вульфхарта. Його виманювали з-під захисту Либідь та найманців, щоб залишити віч-на-віч із чимось набагато страшнішим за Аспід.

Морган зупинився і повільно зліз із коня. Тварина тремтіла, відчуваючи те, що людина намагалася ігнорувати. Це були не залишки храму Манари, це було святилище якогось забутого ельфійського божества. Судячи з ледь помітних контурів на величній фресці, що розкололася в самому центрі руїн, колись тут вшановували бога з розлогими рогами, охоронця лісових таємниць.

Але зараз камінь був чорним, наче обпаленим потойбічним вогнем. По ньому розповзалися червоні бур’яни, що нагадували вени, наповнені пульсуючою кров’ю. Весь простір окутав густий туман, крізь який пробивався ледь чутний шепіт. Здавалося, самі камені намагалися попередити хлопця про небезпеку, але він не міг розібрати слів за шумом власного серця.

Міцно стиснувши руків’я меча, Морган просувався вглиб. Він відчував присутність Аспід кожною клітиною. Раптом зверху, з високої понівеченої колони, безшумно опустився тонкий хвіст. Гостре жало, наче розпечена голка, мазнуло по шиї Моргана.

Хлопець різко відскочив, притиснувши руку до рани. З подряпини потекла густа крапля крові. У вогкій напівтемряві, під знущальний шурхіт луски, постала Аспід — втілення прадавнього жаху, що зберіг дівочу подобу лише як знущальну маску.

Її обличчя тепер було понівечене золотавою лускою, яка проростала крізь шкіру, мов жива броня. Вона вкривала чоло та щоки, стікаючи вниз до горла сегментованими пластинами рептилії. Але найстрашнішими були очі — два розплавлених бурштини з вертикальними зіницями, що бачили теплокровну здобич навіть крізь найтемнішу ніч. Коли вона розімкнула губи, роздвоєний язик вислизнув назовні, пробуючи повітря на смак його страху.

Велетенське, вкрите кістяними шипами тіло змії, що замінило їй ноги, повільно згорталося кільцями за її спиною. Воно займало весь прохід, готове будь-якої миті нанести нищівний удар. Голову вінчали нарости, схожі на зміїні голови, що надавали її силуету демонічної величності. Бліді пальці з гострими кігтями завмерли в хижому жесті, а татуювання на зап'ястях здавалися магічними печатками, що стримували звіра всередині... або навпаки, випускали його на волю.

Вона вже не була жінкою. Вона була прадавнім гнівом, що одягнув людську плоть лише для того, щоб краще чути благання своїх жертв.

Морган відчув, як зрадницький холодок розливається по тілу. Спершу заніміла рука, потім ноги стали важкими, наче налитими свинцем. Це була не втома — отрута Аспід діяла блискавично. Він торкнувся невеликої рани на шиї, пальці затремтіли, і меч із дзвоном випав на каміння. Морган безсило впав на коліна.

Аспід плавно, по-зміїному наблизилася до нього. Її обличчя опинилося зовсім поруч, і вона прошепотіла йому прямо у вухо:

— Ми втратили Бейна... але ти його заміниш.

Вона зробила паузу, смакуючи кожне слово, а потім додала з огидною насолодою:

— Уяви, як зрадіє твій ельф, коли його найкращий друг розриватиме його на шматки власними пазурями.

Очі Моргана розширилися від жаху.

— Ні... — прохрипів він, намагаючись поворухнутися, але тіло його не слухалося.

Раптом велична фреска із зображенням рогатого божества здригнулася. З тріщин почала витікати густа чорна енергія, яка з кожною секундою ставала щільнішою, заповнюючи руїни мороком. Дихати ставало дедалі важче, серце калатало в ребра, наче загнаний звір. Аспід, яка щойно торжествувала, раптом схилилася — у її погляді змішалися повага та первісний страх перед темрявою, що окутувала Моргана.

Хлопець відчув, як усередині все спалахнуло живим вогнем. Здавалося, кістки почали ламатися і зростатися знову, м'язи роздувалися від болю, а голова розривалася від тиску. Світ навколо поплив, перетворюючись на розмиті плями.

«Покажи мені своє звірине єство...» — пролунав у його свідомості голос, що йшов із самої безодні.

Хрип Моргана перейшов у низьке, утробне ричання. Але саме в цей момент пролунав глухий, потужний удар. Фреска розкололася і чорна темрява почала відступати.

Морган майже нічого не бачив. Крізь пелену в очах він чув розлючене шипіння Аспід та чиєсь люте ричання — чи то звіролюда, чи то своє власне. Всередині нього все ще вирувало чорне полум'я. Хтось міцно схопив його за руку і почав витягати геть із проклятих руїн.

Останнє, що він побачив перед тим, як остаточно провалитися в темряву, — це власна рука, на пальцях якої виросли гострі темні пазурі. Десь далеко пролунав голос Либідь, с повнений відчаю та тривоги, але Морган не міг розібрати слів. Для нього це була вже чужа, невідома мова...