Раді Вас бачити!

Велеслав сидів на траві, прихилившись до стовбура старого дуба Вульфхартів. Над ним, на розлогих гілках, хлопці будували свою «неприступну фортецю», сміялися, сперечалися, падали й знову піднімалися. Їхні голоси звучали живо, нестерпно живо.

Він знав, що це... лише спогад.

Перед його очима розгорталися найщасливіші миті, яскраві, теплі, болісно прекрасні, наче останні відблиски сонця перед довгою ніччю. Він не просто дивився... він прощався.

Велеслав знав, що помирає.

Він пам’ятав удар Кривотворця. Розпечений кинджал, що увійшов у груди. Запах металу й крові. Перелякані очі Моргана. Той вираз очей друга ... з жахом перед незворотним.

І ось тепер він у полоні власної пам’яті. Перед ним знову розігрувалася безглузда вистава під гучною назвою «Велика братерська помста». Морган тоді був таким упевненим, таким серйозним у своїй дрібній змові… А Луна — о, Луна — розгромила їх обох з тією спритною усмішкою. Це вигадане «одруження» ще довго було предметом жартів Луни.

«А може, й не жартів…» — майнула тиха, запізніла думка.

Спогад розчинився, мов дим.

Тепер він разом Морганом робили свої перші татуювання — нерівні, болючі, але горді. Чотирнадцятирічна Луна стояла поруч, простягала їм солодощі й сміялася з їхніх перекошених від болю облич і попереджала про гнів Кассандри. То було вісімнадцятиріччя Моргана — день, коли світ здавався безмежним.

Велеслав опустив погляд на власну долоню. Вона ставала прозорою.

Крізь неї пробивалася зелень трави. Його пальці розчинялися в повітрі, наче дим після згаслого вогню. Він відчув дивну, глибоку тугу.

Образи змінювалися швидше.

Морган червоніє перед Либідь, так щиро й безпорадно... це завжди викликало сміх. Напівтемрява бібліотеки та книга з трояндою на обкладинці...

«Чия ж вона була?... Так в не дізнався»

Його життя — це Морган та Луна... Їхні дурниці, сміх, мовчання Всі найтепліші та найсвітліши спогади були пов'язані лише з ними. Але іноді крізь ці спогади прослизав інший образ — Манара з іграшковим драконом у руках. Її тихий голос, що співає ельфійською колискову маленькій дитині.

«Дивно. Невже вона насправді співала мені ельфійскі колискові, коли я був немовлям?»

І раптом усе обірвалося.

Лишився лише холод небуття. Спогади почали рватися, як старе полотно. Кольори згасали, а звуки віддалялися.

Із розірваної темряви виступила постать. Вона не йшла — вона з’явилася, наче її вирізали з самої порожнечі. Обличчя приховувала велична золота маска, що нагадувала дзьоб хижого птаха — водночас витончена й страхітлива. Карбування на ній мерехтіло тьмяним світлом, ніби в масці жили власні зорі.

Важкий оксамитовий каптур кольору нічного неба спадав на плечі, облямований золотим шиттям. Під плащем блищала вигадлива нагрудна броня гідна судді душ. Рукавички завершувалися довгими золотими кігтями. У цих кігтях він тримав карту. Вона світилася фіолетовим полум’ям, яке не давало тепла.

«Не так я уявляв собі Смерть…» — подумав ельф.

Постать нахилила голову. І хоч обличчя було сховане під маскою, Велеслав відчув усмішку — не злу, не милосердну. Незнайомець мовчки простягнув карту.

Повітря навколо застигло.

Велеслав відчув, як останні нитки, що зв’язували його зі спогадами, натягуються й ось-ось урвуться. Він більше не чув сміху та не бачив спогадів. Лише холод і цей образ Смерті з картою перед собою.

Він простягнув напівпрозору руку.

Його пальці торкнулися фіолетового сяйва.

І Велеслав узяв карту.

На мить темрява поглинула Велеслава повністю, але раптом повернувся біль. Пекучий, нестерпний вогонь у грудях і пульсуючий розлам у зламаній руці змусили його свідомість здригнутися. Він чув, як шалено калатає власне серце, і відчував чужий, крижаний дотик на грудях. А потім... біль і темрява почали відступати, лишаючи по собі лише дивне оніміння.

— Мамо?.. — прошепотів Велеслав, ледь розплющивши очі.

Манара, яка тримала руку прямо над його розтерзаною раною, на мить здригнулася від цього слова. Він ніколи її так не називав. Проте вона не прибрала руки, доки останні іскри магії не всоталися в його шкіру.

— Шрам залишиться, — нарешті вимовила вона, важко опускаючи руки. Її голос звучав так, ніби вона щойно винесла на плечах гору.

Зір хлопця прояснився. Лише тепер він помітив Моргана, який сидів у кріслі за метр від ліжка. Обличчя друга було блідим і змученим, але в погляді світилася така щира радість, що його друг живий , яку неможливо було приховати. Велеслав здригнувся , коли побачив у кімнаті ще одну постать. Того самого незнайомця в золотій масці зі своїх передсмертних видінь.

— Як же тобі пощастило, хлопче, з другом — незнайомець ледь помітно посміхнувся.— Мабуть ніхто у світі не погодився на таку домовленість.

— Оцелот? — ельф впізнав цей насмішкуватий голос.

— Анаксагор, якщо бути точним, — тихо пояснив Морган.

Анаксагор тим часом повільно одягав на пальці свої персні, що лежали на столі. Щойно останній камінь торкнувся його шкіри, магічна ілюзія здригнулася, і перед ними знову постав звичайний найманець Оцелот. Велеслав зрозумів: ці прикраси були не для захисту від магії, а для маскування від пильних очей Вищих.

— Що сталося? Що ви зробили? — нарешті запитав ельф

- Ну ...ми - Морган не знав , як правильно пояснити.

Оцелот зробив це за нього:

— У нас договір із твоїм другом. Хоча, як на мене, у вашому випадку це задарма. Твій «якір», те, що триматиме тебе в цьому циклі Колеса Долі,... тепер він, — Оцелот кивнув на Моргана. — Манара повернула свою частку магії, яка тримала тебе всі ці роки у цьому циклу Колеса Долі. І зцілила твоє тіло.

Поки Оцелот говорив, Манара повільно обходила кімнату. Її погляд затримався на м'якій іграшці, на дракончику Тімохє, що самотньо сидів на краю шафи. Це була єдина річ, яку Велеслав колись забрав зі своєї домівки у Темному Лісі.

— Ніщо не дається даром, — промовив Велеслав, дивлячись Моргану в очі.

— Так. Все має свою ціну, — погодився Оцелот. —Морган не Вищий, тому... Помре Морган — помреш і ти. Помреш ти — помре і Морган. Одне життя і одна смерть на двох

Очі ельфа розширилися.

— Не треба було... Моргане, нащо?

— Ти зробив би те саме на моєму місці, — просто відповів той, схрестивши руки на грудях.

— Та годі вам драматизувати! — перебив Оцелот, — Це вигідний договір. Ви й так були готові померти один за одного, а втрата одного все одно руйнує іншого. Тепер це просто офіційно завірено.

— Але після битви з Кривотворцем я все одно маю... — почав був ельф, але Манара перебила його.

— Ти не зникнеш, мій любий хлопчику. Якщо ти пропустив, то тебе вже інший якір — це Вульфхарт, а не моя магія. Зараз ваша єдина турбота , це як перемогти і не загинути від рук Кривотворця. І це буде значно важче, ніж я гадала. Наразі усі ваші сподівання лише на те, що Либідь втримає оборону Хорта, щоб Навир не добрався до Вогня Вищих.

Манара ще раз кинула короткий погляд на Велеслава, остаточно переконуючись, що його стан стабільний. Потім її очі на мить затрималися на Морганові у цьому погляді промайнуло щось, чого хлопець не зміг розшифрувати.

— Що ж. Мені час, — холодно, як і завжди, кинула вона. — Треба дещо завершити.

Коли Відьма безшумно вийшла з кімнати, Оцелот відклав карти й серйозно подивився на друзів. Його маска безтурботності дала тріщину.

— Ви ж розумієте, що Вищим це не сподобається? За їхнім задумом, Велеслав мав загинути за будь-яких обставин. Смертні, здатні кинути виклик істинним силам цього світу і знищити їх, — це загроза, яку вони не звикли терпіти.

— Не дуже мені й вдалося «знищити» навіть одного... — гірко хмикнув Велеслав, опустивши голову й розглядаючи свою сцілину бліду руку, яка була зламана.

— Кривотворець сильніший і набагато хитріший, ніж гадають Вищі, — сухо відрізав Оцелот. — А його союз із кимось із Вищих — це катастрофа, наслідки якої ми лише починаємо бачити.

— Він згадував інших, — згадав Морган, морщачись від спогадів про бій у храмі. — Хто ще намагався його вбити?

— Були сміливці. Здебільшого вони помирали, але інколи встигали завдати Кривотворцю таких ран, що той зникав на десятиріччя. Але тепер... тепер його здатність до регенерації зросла в рази. Вогонь Вищих змінив правила гри.

— Ти знаєш, хто саме з Вищих йому допомагає? — прямо запитав Морган.

Оцелот на мить замислився, крутячи на пальці один із перснів.

— Маю здогадки. Але поки що це лише тіні думок, — він раптом підвівся й повернув на обличчя свою звичну хитру посмішку. — Що ж, залишу вас у горі й радості, доки смерть не розлучить вас... А мені конче треба випити та завершити ще одну справу.

Найманець вийшов, залишивши по собі шлейф запаху старої магії та дорогого тютюну.

— Здається, у Оцелота з'явилася тема для жартів над нами, на кілька десятиліть уперед, — порушив тишу Морган.

У кімнаті запанував спокій, якого вони не знали вже давно. Велеслав, спираючись на подушки, про щось довго думав, а потім тихо почав:

— Моргане, я...

— Ой, тільки не треба, — одразу перебив його друг, виставивши долоню. — Досить із мене того, що Либідь доводить мене до червоних щік. Не вистачало ще, щоб ти постійно розсипався у вдячності.

Велеслав ледь помітно кивнув, кусаючи губу.

— Це все дивно. Але, чесно кажучи... мені зовсім не хотілося помирати.

Морган раптом підвівся, став посеред кімнати й різко викинув руку вперед, напруживши кожен м'яз. Почекав секунду, нахмурився і махнув нею знову.

— Що ти робиш? — щиро здивувався ельф.

— Ну, знаєш... а раптом я тепер теж блискавки кидати вмію? — Морган зосередився на важкій вазі, що стояла в кутку, набрав у легені повітря і командним голосом вигукнув: — Блискавка!

У кімнаті нічого не сталося. Тільки віконна рама ледь чутно здригнулася від протягу.

— Моргане, воно так не працює, — зітхнув Велеслав, хоча в кутиках його очей з'явилися іскри справжнього сміху.

— Я просто мусив спробувати.

— Як тобі вдалося вмовити Оцелота... тобто Анаксагора? — запитав Велеслав. — І як ти взагалі здогадався, що він — Вищий?

— Він сам зізнався. Одразу після того, як Крон сказав, що ти помираєш, — обличчя Моргана затьмарилося від болісної згадки. — Спершу я подумав, що він просто напився. Але потім він зняв свої персні... і запропонував угоду. Якщо це взагалі можна назвати «угодою». Я досі не збагну, яка йому з того користь.

— Ми — це додаткові вороги для Айни. А ворог мого ворога — мій друг, — відповів Велеслав. — Тут він правий: багатьом Вищим не сподобається те що ти зробив. Особливо Верховній богині.

Ельф подивився на свою долоню. По пальцях пробіг слабкий, ледь помітний розряд блискавки. Після битви з Кривотворцем знадобиться чимало часу, щоб повністю відновити сили. Але вони не могли дозволити собі розкіш відпочинку. Навіть брудний одяг, що досі просякнув смородом попелу Хачбея, потом і кров’ю, не було коли змінити.

Ельф важко підвівся з ліжка.

— Ми маємо їхати до Хорта.

— Може, тобі варто ще перепочити? — невпевнено запропонував Морган. — Я міг би сам...

— Там Либідь. І... Луна.

Морган лише мовчки кивнув, сперечатися з ельфом було марною справою. Вони вийшли з маєтку до стайні. Морган вправно скочив у сідло, а Велеслав зупинився поруч, ніяково дивлячись на друга.

— Знаєш... я, мабуть, поки не витрачатиму сили на перетворення у вовка. Тож не міг би ти...

Морган згадав, що Велеслав так і не опанував верхову їзду. Він мовчки простягнув руку, допомагаючи другові сісти на коня позаду себе. Вони вирушили в бік Хорта

*****

Це був момент, коли тиша говорить гучніше за будь-які слова. Морган і Велеслав їхали крізь Хорт, і з кожним кроком вага перемоги тиснула на плечі дедалі сильніше. Вулиці були вмиті кров’ю, а замість тріумфальних вигуків місто наповнював низький, нескінченний гул людського горя.

Капітан варти вказав напрямок: центр площі. Там, де зазвичай вирували ярмарки, тепер горіли погребальні вогнища. Повітря було густим, але не від диму, а від розпачу, що висів у ньому невидимим маревом.

Коли Морган побачив сестру, його серце на мить завмерло. Луна навіть не помітила їх одразу

— Луно... — тихо покликав Морган.

Дівчина різко розвернулася. Її обличчя було вологим від сліз, а в руках вона мертвою хваткою стискала меч Кассандри. Погляд Моргана впав на зброю, потім на погребальне вогнище поруч, і він зблід, відчуваючи, як земля хитається під ногами.

— Я вже думала, що і вас втратила... — ридаючи, видихнула Луна. Вона кинулася до брата, задихаючись від слів. — Кассандра... Аргон... вони... їх більше немає!

Морган мовчки, із силою притиснув сестру до грудей, ховаючи обличчя в її волоссі. Його руки тремтіли. Велеслав же стояв осторонь, не зводячи очей із вогню. Його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки пальців. Він пам’ятав Кассандру, її сміх, її сталеву волю... тепер усе це ставало попелом.

Либідь сиділа неподалік, прихилившись до шорсткої кам’яної стіни. Її погляд був порожнім, відсутнім. Вона повільно крутила в пальцях перстень батька — єдину річ, що лишилася від людини, яка була серцем цього міста.

— Мені прикро... співчуваю, — хрипко промовив Морган, підійшовши ближче.

Либідь лише ледь помітно кивнула.

— Це зробив Навир, — сказала вона, і в її тремтячому голосі прорізалася крижана лють. — Я вб'ю його за це.

Ельф на кілька хвилин зайшов до храму Айни. Коли він вийшов, його обличчя було ще похмурішим, ніж раніше.— сказав він

— Вогонь Вищих зник. Він зібрав усі частини.

Либідь з важким зусиллям підвелася, обтрушуючи пил з одягу.

— Відійдемо. Розкажіть мені все.

Вони знайшли затишний кут у тіні напівзруйнованої вежі, подалі від зайвих вух. Морган розповів про все: про кривавий фінал у Хачбеї, про нелюдську силу Кривотворця, про власне безсилля і про те, як Велеслав переступив поріг смерті й повернувся назад завдяки темному договору. Він промовчав лише про те, ким насправді був Оцелот .

Коли Морган згадав про "смерть" Велеслава, Луна мимоволі міцно вхопила ельфа за руку притискаючись до неї.

— І що далі? — втомлено спитала Либідь, дивлячись на заграву вогнищ. — Я не знаю, що робити.

— Єдине, що ми можемо — це готуватися до його останнього кроку, — відповів Велеслав, дивлячись у бік моря. — Ціль Кривотворця — не наші міста. Йому потрібна влада над усім. Він хоче скинути самих Вищих. Він готує війну богів, а ми тепер опинилися між двома вогнями.

Приготування до від’їзду розтягнулися на кілька днів. Хорт поступово омивався від крові осінніми дощами, але шрами на стінах і в душах залишалися свіжими. Либідь, зціпивши зуби, розв'язувала тисячі дрібних вузлів: постачання харчів, укріплення зруйнованих бастіонів та призначення нових командирів замість тих, кого забрала ніч штурму.

Нарешті, коли тимчасовий намісник отримав інструкції, Либідь зібрала друзів на виїзді з міста.

— Мені треба повертатись у Кірім, — сказала вона, дивлячись на далеку лінію горизонту, де небо зливалося з морем. — Справ накопичилось надто багато, а наступна битва не чекатиме. Треба продумати кожен крок, знайти кожну крихту сили, що лишилася в королівстві.

Морган стояв поруч, переминаючись із ноги на ногу. Він кілька разів глибоко зітхав, відкривав вуста, ніби збирався вимовити щось надзвичайно важливе, але щоразу його погляд натрапляв на суворий профіль Либідь, і сміливість зникала. Він лише поправляв свої обладунки і знову замовкав.

Луна, яка за ці дні стала тихішою, ніж зазвичай, не випускала рук то брата, то Велеслава. Вона наче боялась, що якщо відпустить , то вони зникнуть.

— Не можна лишати її одну. Їй боляче. Вона просто не каже цього і все тримає в собі, — прошепотіла вона Велеславу, кивнувши в бік Либідь та брата.

Ельф простежив за її поглядом, помітивши чергову невдалу спробу Моргана заговорити з королевою. «Деякі речі неможливо змінити», — з гіркою усмішкою подумав Велеслав. Навіть перед лицем кінця світу Морган залишався Морганом.

— Отже, вирушаємо до столиці, — голос ельфа пролунав чітко, виводячи Моргана зі заціпеніння.

— Так. Так, звісно! — швидко підхопив той, вдячно глянувши на друга. — Нам краще обдумувати наступні кроки разом.

Либідь кивнула, на її обличчі на мить промайнула тінь вдячності.

— Добре. Завжди хотіла пожити у королівському палаці, — раптом втрутилася Луна, намагаючись додати в атмосферу бодай краплю звичного запалу.

— У палаці? — Либідь здивовано підняла брову.

— Ти ж не хочеш, щоб ми ночували на вулиці? — спитала Луна і міцніше притиснулася до плеча ельфа. — Велеслав зовсім не виносить протягів, він у нас тендітна натура.

Ельф лише закотив очі, але заперечувати не став. Либідь вперше за довгий час ледь помітно всміхнулася кутиками вуст.

— Звісно ні. Будьте як вдома, — відповіла Либідь, дивлячись на Луну , вже розуміла, що ця дівчина точно почуватиме себе як вдома.