Раді Вас бачити!

*****

Морган та Либідь вже залишили межі Хачбея, виїхавши на пустий шлях, що вів до в’язниці Даркайленд. Дивлячись на похмурі обриси веж попереду, Морган мимоволі згадав тітку Еліс: колись вона каралася тут за брехливими звинуваченнями Бейна у державній зраді.

Майже всю дорогу вони їхали мовчки. В голові Моргана, наче настирлива муха, дзижчали вчорашні слова Велеслава про те, як Либідь дивиться на нього, а він — на неї.

«Та нормально я дивлюся! Як я ще маю на неї дивитися?» — роздратовано думав Морган, міцніше стискаючи повіддя. — «Велеслав з Оцелотом самі собі щось вигадали, нафантазували, а мені тепер мучся».

Він обережно, наче перевіряючи власну теорію, скосив очі на Либідь.

«Ну і що? Ну, дивлюся. І зовсім у мене не викликає ніяких емоцій її чорне волосся, що пахне вітром, залізом і тими ледь відчутними квітами. І це пасмо, що так ідеально падає на щоку... теж звичайне собі пасмо. А обличчя? Ну, бліде... ну, наче виточене з найдорожчої кістки. Тонкі дівочі риси, незламний королівський спокій... Нічого особливого. А погляд? Ну, очі кольору молодого листя... По них же одразу видно — вона знову думає про оборону країни. Про що завгодно, тільки не про мене».

Либідь, наче відчувши цей важкий, аналітичний погляд, раптово повернула голову. Їхні очі зустрілися. Морган миттєво відвернувся, втупившись у найближче дерево з таким виглядом, наче побачив там щонайменше рідкісного дракона.

— З тобою все гаразд? — запитала Либідь, притримуючи коня. — Бо ти вже з дороги зійшов.

Морган здригнувся і озирнувся. Дійсно, його кінь уже спокійно брів через кущі, осторонь від битого шляху.

«Дідько. Велеслав таки мав рацію», — приречено подумав хлопець, відчуваючи, як зрадницький жар заливає вуха.

Височенні старі стіни, вкриті слизьким мохом, здіймалися над ними, наче кам’яні велетні, а навколо в’язниці частоколом стирчали іржаві списи. Похмура головна вежа Даркайленду дивилася на світ вузькими віконцями-бійницями, у яких ледь мерехтіло слабке, хворобливе світло. Вже за десятки метрів до брами ніздрі забивав важкий сморід: суміш застарілої крові, заліза та вологої цвілі.

Вартові, впізнавши королеву Либідь, мовчки розступилися, пропускаючи вершників без жодного запитання. Коли вони ступили всередину, важке повітря в’язниці, здавалося, лягло на плечі. Либідь одразу звернулася до головного тюремника:

— Нам потрібно поговорити з ув’язненою, яку привезли сюди вчора.

— Так, Ваша Величносте, — ввічливо відповів той, схиливши голову в глибокому поклоні.

У Моргана знову прокинулися нав’язливі думки. Він раптом усвідомив, що сам ніколи не звертався до неї так: «Ваша Величносте» чи «моя королево». Хоча мав би — згідно з усіма правилами та суворими законами етикету. Дивно, що вона жодного разу не зробила йому зауваження за це фамільярне «ти».

«Наступного разу звернуся офіційно. Моя королева... так буде правильно», — твердо вирішив він про себе.

Вони йшли за тюремником довгим вогким коридором повз камери, звідки долинав стогін та брязкання ланцюгів.

— З нею буде важко. Вона намагатиметься обдурити нас і маніпулювати, — серйозно почав Морган. — Моя... Либідь.

Слова вилетіли раніше, ніж він встиг їх зупинити. Морган завмер, його очі розширилися від жаху. «Та що ж це коїться? Як я міг так обмовитися?» Замість «моя королево» він назвав її просто «моя Либідь».

Либідь зупинилася як укопана. Вона повільно повернулася до нього і, нахмурившись, приклала холодну долоню до його чола.

— Ти якийсь дивний сьогодні, Моргане, — тихо мовила вона, уважно зазираючи йому в обличчя. — Жару наче немає...

— Не виспався, мабуть, — видавив він із себе криву усмішку, намагаючись не дивитися їй в очі, хоча від її дотику серце готове було вискочити з грудей. — Кошмари мучили.

— Ми тут, — перервав їх голос тюремника, зупиняючись біля масивних залізних дверей, з-за яких не долинало жодного звуку. — Вона там.

Вони переступили поріг напівтемної, вогкої камери. Повітря тут було настільки важким від запаху гнилі та ліків, що здавалося, його можна було різати ножем. Аспід напівлежала на соломі. Морган опустив погляд на її ногу: Лукас зробив усе, що міг. На місці відкритого перелому білів альбуміновий панцир — липка суміш із білків та крейди стягувала понівечену шкіру, наче застигаючий гріх. Поверх йшли лляні стрічки, які вже встигли закам’яніти. Лише невелика «кватирка» в цій білій броні відкривала рвану червону рану, що чекала на припікання.

На старому, напівзгнилому столі в кутку виблискували пухирці з оцтом та алкоголем, поруч стояли банки з маззю. Замість лівого ока в Аспід тепер була темна пов’язка, просочена чимось бурим.

— Ти диви, ще жива, — крізь зуби вицідив Морган.

Він знав, що вона виживе — регенерація звіролюдів була значно вищою за людську, але бачити цю живучість на власні очі було неприємно. Аспід зиркнула на нього єдиним цілим оком, і на її обличчі проступила єхидна, ледь помітна посмішка.

— Ви прийшли... — прошипіла вона, висунувши роздвоєний язик, щоб облизати пересохлі вуста. — Отже, вам знову щось треба.

— Давай полегшимо одне одному справу, — холодно почала Либідь, роблячи крок уперед. — Бо в Моргана вже руки сверблять, так йому кортить випробувати на тобі свої методи катування.

Морган тим часом підійшов до столу. Він мовчки взяв один із пухирців для припікання й почав роздивлятися його на світло, наче шукаючи в рідині відповіді. Аспід спостерігала за ним, ніби оцінюючи, на що здатен цей хлопець.

— Морган і катування? — вона видала короткий хрипкий смішок. — Ти сама собі віриш, королево?

Замість відповіді Морган відкоркував пухирець, від якого різко пахнуло спиртом, і одним рухом вилив усе на відкриту рану на нозі Аспід. Значно більше, ніж вимагала процедура.

Камеру пронизав нелюдський крик. Аспід вигнулася, вчепившись пальцями в солому.

— Чого ти? Це ж лише ліки, — голос Моргана був убивчо спокійним, він навіть не здригнувся. — Уяви, що буде, коли ми почнемо справжні катування, зміюко. Ти не розумієш одного: через тебе загинуло багато людей. Ти намагалася перетворити мене на потвору і дістатися до мого друга. У мене немає до тебе жодної краплі жалю. Єдина причина, чому ти досі дихаєш — це інформація. Якщо користі не буде... сама знаєш, що станеться.

Він дивився їй прямо в око, не відводячи погляду, доки вона не притихла, важко дихаючи.

— Полегши життя і собі, і нам, — підхопила Либідь. — Де ще три чорні таблички?

— Поняття не маю! — відрізала Аспід, але помітивши, як рука Моргана тягнеться до наступного флакона, швидко додала: — Я справді не знаю! Я не Навир, а він не ділиться планами з підлеглими. Хоча...

— Що «хоча»? Кажи! — натиснула королева.

— Якщо ви питаєте про «ще три», то одну вже знайшли, — звіролюдка знову перейшла на шипіння. — Ключі мають бути на однаковій відстані один від одного, щоб утворювати замкнений квадрат. Візьміть мапу міста й вирахуйте точки, знаючи, де знайшли першу. Це мають бути занедбані місця, де немає натовпу. Схованки прямо під вашими ногами.

— Логічно, — замислилася Либідь. — Якщо знайдемо хоча б другу, то третю й четверту обчислити буде справою кількох годин.

— Навир усе одно знищить це місто, — прохрипіла бранка. — Ви просто розтягуєте свої страждання.

— Ти часто згадуєш цього Навира, — помітив Морган, ставлячи порожній пухирець на стіл. — Розкажи нам про нього детальніше. Що це за звіролюд?

— Я ж казала: Навир — найдосконаліше створіння Кривотворця, — пояснювала Аспід, і в її єдиному оці промайнув страх, змішаний із повагою. — Якщо звичайні звіролюди це лише спотворені люди чи тварини, то Навир... він був створений. Жорстокий, неймовірно сильний і хитрий. Він не просто полководець, він стратег. Навіть якщо ви знайдете всі таблички, будьте певні: у нього є запасний план.

— Створений? — нахмурився Морган.

— Так. Майже так само як і твій друг-ельф. Тільки от творці у них різні, — кинула звіролюдка.

— Що ж, наразі ми дізналися достатньо, — холодно обірвала розмову Либідь і вийшла з камери. Морган рушив слідом.

— Якщо плануєте тримати мене тут і далі, то дайте хоч води та поїсти! — крикнула їм услід Аспід.

Морган на мить затримався, дивлячись на неї так, ніби хотів щось додати, але Либідь випередила його, кивнувши тюремнику:

— Дайте їй води та їжі.

Повертаючись до маєтку, вони заїхали на околиці Хачбея. Місто готувалося до оборони: під стінами вже вишикувалося не менше трьох сотень воїнів, надісланих Аргоном. Либідь швидко відшукала капітана й розклала перед ним мапу.

— Перевірте кожну покинуту хатину, кожне підозріле місце в цих секторах, — вона чітко вказала на можливі точки розташування табличок. — Навіть якщо Луна та Велеслав повернуть один ключ, ми не можемо залишати інші Навиру. Хто знає, можливо, йому й не потрібен повний набір, щоб відімкнути те... сховище.

— Згода, — коротко підтримав її Морган — Не варто ризикувати.

— Доповідати у вашу резиденцію, Ваша Величносте? — запитав капітан, вирівнявшись.

— Ні, у маєток Вульфхартів, — спокійно відповіла Либідь. — Доповідайте мені або лорду Моргану Вульфхарту

Капітан здивовано підкинув брови, глянувши на Моргана, але сперечатися не наважився. Коли вони відійшли на достатню відстань, Морган запитав:

— Ми не залишимося допомагати їм у пошуках?

— Гадаю, з обшуком вони впораються і без нас, — відповіла Либідь.

Морган кивнув, але одне питання не давало йому спокою:

— Ем... то в тебе тут є власна резиденція?

— Так. Але в тебе зручніше, — вона відповіла так просто, ніби це було очевидно. Помітивши шоковане обличчя хлопця, вона ледь схилила голову: — Якщо тобі некомфортно, я, звісно, можу переїхати туди.

— Ні-ні! — поспіхом вигукнув Морган, відчуваючи, як знову починає червоніти. — Все чудово. Я радий, що ти... тобто ви... зупинилися в мене... у нас.

— От і добре, — Либідь щиро посміхнулася, і ця посмішка на мить засліпила Моргана сильніше за ранкове сонце. — Повертаймося додому.

Морган гучно ковтнув повітря, дивлячись їй у спину. «Чого це вона посміхнулася? І чекайте... вона сказала "додому"? Вона справді відчуває, що мій дім — це і її дім теж?»

— Моргане, ти їдеш? — Либідь уже сиділа в сідлі, чекаючи на нього.

— Так! Звісно! — він струснув головою, намагаючись відігнати солодке запаморочення, і швидко скочив на коня.

Коли Морган та Либідь повернулися до маєтку, їх ще біля порогу зустріла Луна. Вона з натхненням розписувала власну геніальність, завдяки якій — ну, і за «крихітної допомоги» Велеслава — вони таки вирвали табличку з пазурів Архімага.

Стомлений Морган піднявся до себе. Зняв важкі обладунки, які за день стали наче налитими свинцем, перевдягнувся в домашнє і раптом завмер. У голову прийшла думка — рятівна й логічна. Не гаючи ні хвилини, він вийшов із кімнати й після короткого стуку заглянув до Велеслава. Ельф спокійно читав книгу, наче й не він сьогодні розніс на тріски магічні двері.

— Я знаю, у чому проблема, — випалив Морган з порогу. — Це наслідки атаки мандрагор.

— Ти про що? — Велеслав здивовано відірвався від читання.

— Про мене та Либідь, — почав пояснювати Морган так впевнено, наче йшлося про військову стратегію. — Це точно магічний вплив. Ті крики мандрагор щось пошкодили в моєму сприйнятті. Тобі треба мене почистити.

— Почистити?

— Ну так! Як ви, маги, це робите: знімаєте вроки, прокляття чи чужорідний вплив. Давай, я готовий, — Морган рішуче всівся на стілець.

Велеслав навіть не ворухнувся.

— Моргане, нічого подібного у тебе немає. Ніякого магічного впливу. Я б таке відчув одразу.

— Подивися уважніше! — наполягав хлопець.

Велеслав тяжко зітхнув, відклав книгу і підійшов ближче. Він зробив вигляд, що ретельно вивчає ауру друга. Раптом його обличчя перекосилося від жаху.

— О ні! Ти був правий! — заговорив він пошепки. — Яка підступна магія змогла здолати такого могутнього воїна?

— Я знав! Знав, що щось не так! — Морган навіть трохи зблід.

— Це закляття зветься... — Велеслав нахилився до самого вуха Моргана, — Кохання.

Морган спалахнув так густо, що ледь не звалився зі стільця.

— Допоміг, називається... — буркнув він, відводячи очі.

— Серйозно, Моргане, не будь дитиною, — Велеслав усміхнувся — Ти з вчорашнього вечора сам не свій.

— Ти ще не бачив мене сьогодні вдень, — зітхнув той. — Я кілька разів готовий був крізь землю провалитися.

— Спробуй просто поговорити з нею. Повір, більше, ніж зазвичай, ти вже не осоромишся.

Морган замислився, але розмову перервав скрип дверей.

— А що це ви тут обговорюєте? — зацікавлено запитала Луна, прослизаючи всередину.

— Двері були зачинені, Луно... — зауважив Велеслав.

— Ай, неважливо!

— Ми обговорюємо справи, — спробував повернути собі гідність Морган.

— Твої сердечні справи? — Луна хитро примружилася. — Тут тобі ніхто не допоможе. От як що у вас , як у нас із Велеславом усе щиро, то й у вас буде добре.

— Що? — Велеслав на мить застиг, наче в нього влучило закляття заціпеніння.

— Ти, до речі, не забув? — дівчина різко схопила ельфа за руку. — Я ж обіцяла тоді, три роки тому: як тільки-но підросту...

— То був жарт Моргана! То все несерйозно! — голос Велеслава раптом став на октаву вищим і якимось невпевненим.

— Я сприймаю все серйозно, — відрізала Луна з виглядом хитрої розбійниці. — І мені скоро вісімнадцять, Велеславчику.

Хмикнувши, вона вилетіла з кімнати, залишивши по собі тишу.

Морган уважно подивився на друга і раптом діловито промовив:

— Тепер я знаю твій секрет. Ти не червонієш, ні. У тебе просто надто широко відкриваються очі змінюється тон, ти починаєш говорити невпевнено і в тебе порушується координація руху.

— Що? Нічого подібного! — вигукнув Велеслав, намагаючись повернути собі незворушний вигляд. — Я просто аналізую ситуацію!

— Ага. Аналізуєш, — Морган прищурився і повторив - Я знаю твій секретик. Ми однакові.

Морган вийшов з кімнати Велеслава. Ельф глянув у вікно, через яке було видно сад Вульфхартів з великим старим дубом.

— Ми не однакові. Ти можеш дозволити собі будувати плани...на майбутнє.

*****

Наступного ранку, ледь закінчивши зі сніданком, Луна та Морган пішли до бібліотеки. Розгорнутий на великому дубовому столі сувій дихав давниною; його пергамент був крихким, а чорнило місцями вицвіло до рудого. Дещо про Вищих Морган уже знав із розповідей Велеслава: вони не були богами в класичному розумінні, лише неймовірно могутніми істотами зі своїми слабкостями, і, що найважливіше — їх можна було вбити.

Сувій підтверджував ці слова, але додавав цікаву деталь: Вищі були рабами власних законів. Найсуворішим із них був обов’язок дотримуватися укладених угод. Подобається їм це чи ні, але слово Вищого було непорушним каркасом реальності.

«Отже, просто вмовити Ма́нару не забирати у Велеслава частку її магії — марна справа», — розсудливо міркував Морган. — «Ця магія — єдиний якір, що тримає його в цьому циклі Колеса Долі. Без неї він просто розчиниться в небутті».

Луна ж не полишала ідеї знайти Анаксагора. Інформація про нього в сувої разюче відрізнялася від храмових повчань. Жреці малювали його підступним руйнівником, але древній текст казав про інше. Якщо Айна уособлювала жорсткий контроль і порядок, де все мало підкорятися її волі, то Анаксагор був адептом свободи. Він вважав, що кожен має право сам обирати свою долю, якими б катастрофічними не були наслідки.

— Ти міг би хоча б трохи допомогти! — нарешті вибухнула Луна, звертаючись до Велеслава.

Ельф уже пів години сидів поруч, але замість того, щоб вчитуватися в стародавні шифри, він спокійно гортав збірку віршів.

— Я не хочу витрачати свій час марно. Я вже це казав і вам не раджу, — не відриваючись від книги, відповів він.

— Ти такий песиміст... — дорікнула дівчина, згорнувши губи.

Велеслав нарешті закрив книгу й уважно подивився на них.

— Я просто розуміюся на цьому трохи більше за вас. Визнаю, мені приємно, що ви так завзято намагаєтеся врятувати мою голову, — він ледь помітно посміхнувся, але очі залишалися холодними. — Але зрозумійте: Вищі не приймають у дарунок золото. Вони вимагають найдорожче. Уявіть те, що для вас є ціннішим за життя, помножте це на два — ось такою буде ціна за їхнє «милосердя».

— Тут написано приблизно те саме, — тихо підтвердив Морган, вказуючи на рядок у сувої.

Луна помітно знітилася.

— Велеславе... а що б вони вимагали від тебе? Яку ціну вони призначили б за твоє життя?

Ельф затримав погляд на Луні, і в цьому погляді промайнула тінь щирого смутку.

— Мою душу. Або, у гіршому випадку — вас обох. Вищі не роблять знижок і не знають жалю.

— Дійсно... — пробурмотів Морган, розглядаючи вицвіле зображення Анаксагора. На малюнку той виглядав, як втомленим мандрівник у масці.

— Отже, я марно старалася? — голос Луни здригнувся від розчарування.

— Зовсім ні, Луно, — Морган поклав руку їй на плече. — Це безцінна інформація. І я маю відчуття, що одного дня ці знання стануть нам у пригоді.

Луна тяжко зітхнула, згортаючи свій край сувою.

— Піду чаю собі зроблю. Треба хоч якось нерви заспокоїти.

— І мені прихопи, — попросив Морган, потерши втомлені очі.

— Якщо не важко, будь ласка, — додав Велеслав, на мить відірвавшись від своєї збірки.

Трохи засмучена невтішними новинами про Вищих, Луна тихим кроком вийшла з бібліотеки. Морган ще кілька хвилин безцільно розглядав древній пергамент, а потім відсунув його вбік.

— Я гадав, тобі подобаються лише серйозні речі: енциклопедії, магічні хроніки чи атласи, — сказав він, кивнувши на збірку віршів у руках друга.

— Мені багато чого подобається, Моргане. У Ма́нари в бібліотеці не було місця для поезії, — Велеслав ледь помітно посміхнувся.

— А це що за фоліант? — Морган вказав на невелику книжку, що самотньо лежала на самому краєчку столу.

— Не знаю, — Велеслав відклав вірші й узяв загадкову книгу. — Вона тут із самого ранку. Мабуть, хтось читав і забув повернути на полицю.

На палітурці не було жодної назви — лише вишукане тиснення у формі троянди. Ельф навмання відкрив сторінку посередині.

— Хм... яка дивна книга, — промовив він, вчитуючись. — Я не зовсім розумію... це казка чи що? Таке просто неможливо з точки зору анатомії!!

— А що там? — зацікавився Морган, нахиляючись ближче.

Велеслав не відповів. Він перегорнув ще кілька сторінок, і його очі раптом розширилися від непідробного здивування.

— Та що ж там таке?! — не витримав Морган.

Ельф мовчки простягнув йому книгу, вказавши пальцем на абзац.

— «Вона відчула, як він міцно схопив її за стегна і...» Ох! — Морган різко відсахнувся, а його обличчя миттєво набуло кольору стиглого томата. — Та це ж... Не може бути! Він що, там... слона ховав у штанях?! Це взагалі фізично неможливо...

— Там ще і картинки є... Гадаю, краще покласти це на місце, — хрипким, дещо збентеженим голосом промовив Велеслав.

Морган швидко закрив їі, і наче торкаючись отруйної змії, обережно поклав книгу на стіл.

— Ти ж... не думаєш, що це Либідь читала? — нервово запитав він, намагаючись опанувати дихання.

— Якщо так, то в тебе великі проблеми, Моргане, — невпевнено відповів ельф, уникаючи погляду друга. — Бо в неї, судячи з тексту, надзвичайно великі очікування.

— Може, це Луна? — висунув нову теорію Морган. — Ну, знаєш... цікавість у такому віці...

— Ні! — різко відрізав Велеслав, а потім додав значно тихіше, ледь чутно: — Сподіваюся, що ні.

Луна повернулася з тацею, на якій парували три чашки ароматного чаю. Поставивши її на стіл, вона одразу втупилася в брата.

— Моргане, ти чого такий червоний? — підозріло запитала вона, примруживши очі. — Знову про Либідь розмовляли?

— Так, — миттєво відгукнувся Велеслав, рятуючи друга від пояснень. — Саме про це. Дуже... емоційна була дискусія.

Морган лише інтенсивно закивав, не наважуючись відкрити рота, щоб не сказати зайвого. Луна сіла на стілець прямо навпроти тієї самої книги з трояндою. Коли дівчина раптово простягнула обидві руки в бік книги, чашка чаю в руках Велеслава завмерла на півшляху до вуст. Очі ельфа розширилися. Але Луна лише солодко потягнулася, розминаючи затеклу спину, і голосно позіхнула.

Велеслав гучно видихнув. Помітивши, що Луна здивовано на нього зиркнула, він почав посилено дмухати на чай, хоча той уже давно перестав парувати.

— Гарячий... неймовірно гарячий чай, — пробурмотів він, роблячи вигляд, що боїться обпектися.

— До речі, я зустріла Либідь, — згадала Луна, відпиваючи зі своєї чашки. — Вона сказала, що зараз заскочить до бібліотеки, бо щось тут забула.

Морган зробив великий ковток і тут же зайшовся кашлем, ледь не захлинувшись.

— Не такий він уже й гарячий, — спокійно зауважила Луна, дивлячись на брата, який намагався віддихатися.

Саме в цей момент двері відчинилися, і до бібліотеки впевненим кроком зайшла Либідь. Привітавшись з усіма, вона почала наближатися до столу. Чим ближче вона підходила до «книги з трояндою», тим нижче Морган сповзав по спинці стільця. Здавалося, ще секунда і він просто зникне під столом.

— А, ось де вона! — вигукнула Либідь, але замість злощасного роману простягнула руку до стелажа позаду нього і дістала старий тубус. — Завжди було цікаво подивитися, як виглядала наша країна кілька століть тому. Ти ж не проти, Моргане?

— Ні! Зовсім ні! — вигукнув він із таким полегшенням, наче йому щойно скасували смертну кару. — Що ж, ми вже закінчили зі справами. Покладу книжки на місце, щоб не захаращувати стіл.

Діючи зі швидкістю досвідченого кишенькового злодія, Морган схопив збірку віршів Велеслава і накрив нею книгу з трояндою. Піднявши цей «сендвіч», він звернувся до ельфа:

— Нагадай-но, друже, де ти брав цю поезію? Бо ти ж знаєш Крона — він любить, щоб усе стояло на своїх полицях.

— Так, звісно, я покажу, — Велеслав підхопився зі стільця.

Коли вони відійшли на безпечну відстань від дівчат, сховавшись за дальніми стелажами, Морган прошепотів:

— Треба заховати цю книгу. Негайно.

— Якнайдалі, — додав Велеслав

******

Друга половина дня у маєтку Вульфхартів почався з добрих новин. Капітан із Хачбея, захеканий, але задоволений, доповів: вони обшукали всі занедбані будинки та підозрілі місця. Пророцтво Либіді справдилося — щойно була знайдена друга табличка, геометричний квадрат вирахували за лічені хвилини.

Тепер усі чотири артефакти лежали на столі у вітальні, виблискуючи зловісною темрявою.

— І що нам із ними робити? — запитала Либідь, переводячи погляд на Велеслава.

— Ці таблички зроблені не з простого каменю, — спокійно відповів ельф, торкаючись поверхні однієї з них пальцями. — Це особливий чорний мітрил. Він неймовірно легкий і здатний частково поглинати магічні атаки. Якщо я зараз вдарю по них блискавкою, я рознесу в тріски цей стіл, а вони залишаться цілими.

— То як нам їх знищити? Ми ж не можемо просто залишити їх тут, — Морган нахмурився, не зводячи очей із небезпечного металу.

— Знищити вщент — навряд чи. Але їх можна переплавити, — запропонував Велеслав.

— Тоді вони втратять свою форму і не матимуть колишньої сили. Непогана ідея, — погодилася Либідь.

Велеслав на мить замислився, а потім додав із ледь помітною іскрою в очах:

— З такого матеріалу вийде чудовий комплект обладунків. Міцні, як скеля,... легкі, як пір’їна, та ще й частково захищатимуть від магічних атак. — Він поглянув на друга. — Думаю, на Моргана вони сядуть ідеально.

— Ого... — очі Моргана заблищали, наче в дитини, якій пообіцяли найкращий у світі подарунок.

— Ну звісно! Знову Моргану все, а мені — дуля з маком? — ображено пробубніла Луна, схрестивши руки на грудях.

— Ми купимо тобі цукерок, Луно! Чесно! — кинув Морган, уже гарячково згрібаючи таблички зі столу. — Ходімо, Велеславе, я знаю в місті найкращого коваля. Рушаймо!

Він буквально витяг ельфа за рукав із кімнати, не давши йому навіть допити чай.

— А я що, маю тут нудьгувати? — крикнула вона їм услід, але двері вже зачинилися.

Либідь тихо засміялася, дивлячись на порожній поріг.

— Часом Морган поводиться як маленька дитина, — зауважила вона з теплотою в голосі.

— Але ж він тобі подобається, чи не так? — Луна хитро примружилася, підходячи ближче до королеви. — Зізнавайся.

Либідь лише виразно подивилася на дівчинку, але Луна вже зрозуміла: поки хлопці зайняті своїми «залізяками», у неї є чудовий шанс випитати в королеви все, що та думає про її братика.

— Я не зовсім розумію, про що ти, Луно. Морган, звісно, чудовий юнак і вірний побратим, але ж… — Либідь осіклася, зустрівши проникливий погляд дівчини. Королева зрозуміла: заперечувати очевидне перед Луною — марна справа. — Невже це настільки помітно?

— Ще й як! — Луна переможно склала руки на грудях. — Ти ще сяк-так тримаєшся, а от у Моргана все на обличчі написано. Він не просто закоханий — він втрачає глузд, варто тобі з’явитися поруч. Починає верзти дурниці, плутати слова… Але ви обоє вперті, як стадо гірських баранів: нізащо не хочете цього визнати.

— Хм… — тільки й змогла видушити з себе Либідь, відчуваючи дивну ніяковість.

— Я знаю, що треба! Тобі потрібно дізнатися, чим «дихає» Морган насправді. Тому ми негайно йдемо до його кімнати та проведемо там… невеличку ревізію.

— Ми не будемо нишпорити в кімнаті твого брата! — обурилася було Либідь, але Луна вже вчепилася в її руку. Зі знаменитою впертістю Вульфхартів вона тягнула королеву коридором, і вже за хвилину вони опинилися у святині Моргана.

— Я… я цього не очікувала, — зізналася Либідь, оглядаючи приміщення.

Кімната вражала порядком. Ліжко було заправлене так рівно, наче за статутом. Речі охайно складені, навіть книжки на полицях стояли суворо за алфавітом. А поруч із ними вишикувалися маленькі іграшкові воїни — вони були розставлені не абияк, а згідно з усіма правилами військової тактики .

— А на що ти сподівалася? — пирхнула Луна.

— Ну, не знаю… На безлад? Як мінімум на розкидані брудні шкарпетки, залишки вчорашньої вечері та запах поту, як у казармі.

Луна здивовано витріщилася на неї:

— Ти що, заходила до кімнати Кассандри?

— Ні. З чого ти це взяла?

— Ну, ти щойно описала її «дизайнерський стиль». Ладно, не заважай, — відмахнулася Луна і раптом радісно вигукнула: — Ой, що це? Це ж його щоденник!

Дівчина миттєво схопила записник із письмового столу і почала читати з виразним пафосом:

— «Дорогий щоденнику, я без тями закоханий у Либідь…»

Королева заклякла на місці, серце в її грудях пропустило удар.

— Ану дай сюди! — вона вихопила книжку з рук Луни й гарячково перегорнула кілька сторінок. — Це просто робочий зошит! Тут немає нічого подібного!

— Звісно, немає, — хитро примружилася Луна, задоволено спостерігаючи за реакцією подруги. — Але якби це був щоденник, він би написав саме це. І твої щоки почервоніли б так само сильно, як зараз. Ти теж закохана, подружко. Досить прикидатися.

— Я... я поговорю з ним про це, — нарешті вимовила Либідь, намагаючись повернути обличчю звичну королівську незворушність. — Але лише після того, як ми захистимо Хачбей. Зараз не час для сердечних драм.

Луна переможно кивнула, наче щойно виграла генеральну битву.

— Ну а ти? — раптом примружилася Либідь, вирішивши змінити роль жертви на нападника. — Те, що ти поклала око на Велеслава, помітно навіть сліпому вартовому у темряві.

— Помітно? Ой, як же ж так! — Луна на мить зобразила на обличчі фальшивий переляк, приклавши долоні до щік, але вже за мить розпливлася в хижій посмішці. — Але я цього й не приховую. Коли за два місяці мені виповниться вісімнадцять... ох! Я вчеплюся у Велеслава ногами, руками, кігтями та зубами. У мене вже все заплановано.

— Ого, — Либідь мимоволі підняла брови. — І що ж це за план ?

— Все простіше, ніж облога фортеці. Пункт перший: не дати йому зникнути чи померти. Пункт другий: вийти за нього заміж, — відчеканила Луна, але раптом її посмішка згасла, а в голосі з'явився сум. — Але перший пункт зараз головний... Він у пріоритеті над усім іншим.

— Розумію... — тихо відповіла Либідь, кладучи руку на плече дівчини.

— А тепер — ходу звідси, доки хтось не побачив нас тут ! — Луна знову стала енергійною. — Бо тоді мені доведеться пояснювати Моргану, чому це ти раптом захотіла нишпорити в його кімнаті без дозволу. Я-то сестра, мені можна, а от твоє алібі виглядає сумнівно!

Либідь лише посміхнулася у відповідь, востаннє поправивши краєчок записника на столі, щоб він лежав точно так, як раніше.