Раді Вас бачити!

Крок за поріг — і реальність навколо Моргана здригнулася. Прямо біля входу лежало щось огидне: велика, волохата й смердюча купа плоті. Це була шкіра Щура, покинута, мов старий кокон. Здавалося, щось могутнє розперло її зсередини, розірвало на шматки й скинуло, як непотрібне вбрання.

Саме святилище змінилося до невпізнання. Стіни храму Айни вмить постаріли на тисячу років, вкрилися чорною пліснявою та глибокими тріщинами, в яких пульсувало щось живе й вороже.

Велеслав стояв за кілька кроків, застиглий, мов кам’яна статуя. Коли він озирнувся на Моргана, в його очах відбився такий первісний страх за життя друга, якого той не бачив ніколи раніше.

— Нащо? Нащо ти прийшов?! — голос ельфа зірвався на хрип, а потім перейшов у крик. — Йди геть! Тобі не можна тут бути!

— Ні! — відрізав Морган, міцніше стиснувши руків’я меча. — Цього разу я тебе самого не відпущу.

— Ти дурень... — лише й зміг видихнути Велеслав, безсило опустивши плечі.

— Вульфхарт... — прокотився залою голос, що, здавалося, піднімався з самої глибини безодні.

Перед ними, на тлі мовчазних кам’яних ідолів, підвелася постать, від якої саме повітря стало густим і гірким. Вона нагадувала похмуре божество, витесане з прадавнього каменю. Могутнє тіло вкривала сітка розпечених тріщин; крізь них пробивалося тьмяне світло, ніби під шкірою замість крові текла чорна смола чи перепліталося отруйне коріння.

Морган подивився вгору. Масивні оленячі роги, що вінчали голову, були частиною плоті цієї істоти, перетворюючи її на дикого володаря, що несе війну всьому сущому. Чорне волосся змішувалося з важким плащем, зітканим із самих тіней, а в кулаці постать стискала посох із мертвої деревини та кісток. Череп на верхівці посоха випромінював примарне, бліде сяйво.

Але найстрашнішими були очі. В них не було ні люті, ні тріумфу — лише безкрайня порожнеча, здатна поглинути будь-яку надію. Істота дивилася на друзів, як на піщинок, що випадково потрапили в жорна її великого механізму.

У вільній руці вона тримала згусток пульсуючого вогню — чисту енергію храму, яку її тіло повільно й жадібно вбирало в себе.

Це був він. Кривотворець.

Кривотворець стиснув кулак, і останній язичок пульсуючого полум’я безслідно зник у його долоні. На мить у храмі запала абсолютна темрява, яку розірвав різкий, громовий удар посоха об кам’яну підлогу.

Акустична хвиля небаченої сили вдарила в стіни. Різнокольорові вітражі вибухнули мільйонами скляних скалок, важкі дубові лави розлетілися в тріски, наче сухе листя на вітрі. Морган в останню секунду встиг встромити меч у щілину між плитами й мертвою хваткою вчепився в руків’я. Вітер ревів над головою, намагаючись відірвати його від землі, але сталь тримала міцно.

Велеслав же стояв непорушно, наче ця стихія була йому рідною. По тілу ельфа вже біснувалися блакитні блискавки, а від волосся йшло м’яке примарне сяйво. Його різнокольорові очі вицвіли, перетворившись на два вогні чистої, нестримної енергії. Стиснувши кинджал, він зірвався з місця, перетворившись на розчерк світла.

За мить до удару Вищий зник. Там, де щойно була плоть, залишилася лише хитка темна тінь, що повторювала його силует. Ще мить — і Кривотворець матеріалізувався збоку, перехопив ельфа за плече і з неймовірною силою жбурнув його крізь залу. Велеслав із грацією кота приземлився на ноги й одразу викинув руку вперед, випускаючи каскад сліпучих розрядів.

Кривотворець знову розтанув у повітрі, уникаючи магії, і з’явився вже впритул до ельфа, тягнучись кістлявою рукою до його горла. Велеслав відстрибнув, чудом уникаючи смертельних обіймів.

Морган зрозумів: якщо він не втрутиться зараз, Велеслав довго не вистоїть. Вирвавши меча з підлоги, він кинувся в атаку, вкладаючи всю вагу в розмашистий удар. Кривотворець, навіть не повернувши голови, ліниво відбив випад своїм посохом. Замість очікуваного хрускоту мертвого дерева, Морган відчув удар об щось твердіше за гірську породу. Руки миттєво оніміли від жахливої віддачі, а в ліктях почало болісно гудіти.

Він стояв перед істотою, яка не просто відбивала удари, вона їх не помічала.

Атака Моргана, хоч і не завдала шкоди, дала Велеславу ті дорогоцінні секунди, яких він потребував. Замість чергового ухилення, ельф діяв відчайдушно: він перехопив занесена руку Кривотворця обома долонями, замикаючи на ній колосальний розряд блискавок. Вищий різко відсмикнув руку, але миттєво відповів ударом посоха. Рух здавався коротким, майже ледачим, проте Велеслава відкинуло на кілька метрів, наче від вибуху.

Кривотворець із непровідною цікавістю поглянув на власну долоню, де чорніла мітка від магії ельфа.

— Непогано, — промовив він, і його голос відлунював у самих стінах. — Цього разу Вищі справді постаралися.

Морган, скориставшись моментом, розігнався і з усієї сили врізався плечем у груди ворога, сподіваючись бодай похитнути цей моноліт. Кривотворець навіть не став зникати; від таранного удару він лише зробив спокійний крок назад, гасячи інерцію хлопця.

— Який настирливий, — проскрипів Вищий.

Він блискавично перехопив Моргана за горло, піднімаючи його над підлогою, наче паперову ляльку. Хлопець відчайдушно намагався вдихнути, в очах уже почало темніти, але раптом у залі пролунав лютий рик. Величезна паща чорного вовка вчепилася в руку Кривотворця, що стискала шию Моргана. Густа чорна кров потекла по шкірі Вищого, змушуючи його розтиснути пальці, щоб скинути хижака.

Морган упав на коліна, жадібно ковтаючи повітря. Вовк сам відпустив руку ворога і в стрибку знову став ельфом. Проте Велеслав не продовжив атаку, він схопив Моргана за руку, ривком відтягуючи його далі від Кривотворця, за лінію розтрощених колон.

— Це дійсно цікаво, — промовив Кривотворець, спостерігаючи за тим, як ельф відтягує пораненого друга подалі від зони удару. — Життя цієї людини для тебе важить більше за твою власну ціль. Отже, Вищі все ж залишили тобі право вибору.

По пораненій руці темного бога пробігли іскри полум'я, і розірвана плоть почала повільно стягуватися, затягуючи рану. За стінами храму невпинно лунало гарчання звіролюдів, але жоден із них не наважувався переступити поріг. Стало очевидно: єдина причина, чому Морган та Велеслав досі дихали, — це холодна, дослідницька цікавість Кривотворця.

— Скажи мені, ельфе, яку нагороду вони тобі пообіцяли? — Вищий стояв нерухомо, наче вросла в землю скеля. — Місце серед них? Можливість відродити згасаючий ельфійський рід? Чи, може... смерть? Смерть... в їх славу.

Велеслав важко, уривчасто дихав. Морган бачив, як залишкова енергія блискавок із шаленою силою концентрується в правиці ельфа та на лезі його кинджала. Велеславу було байдуже до слів ворога, він лише тягнув час, збираючи всі сили для останньої, вирішальної атаки. Енергетична аура навколо зброї ставала дедалі щільнішою, але обличчя ельфа з кожною секундою ставало все блідішим, набуваючи відтінку мокрого попелу.

Раптом ельф різким рухом полоснув кинджалом по власній руці. Окропивши лезо кров'ю, він метнув його в Кривотворця. Вищий знову розчинився в тіні й миттєво з’явився за кілька метрів від попереднього місця. Але й Велеслав став самою стихією: спалахом блискавки він опинився біля кинджала, підхопив його в повітрі й знову метнув у ворога, щойно той матеріалізувався.

Цього разу сталь, просочена магією та кров'ю ельфа, знайшла ціль — кинджал із хрускотом засів глибоко в грудях Кривотворця.

Велеслав витягнув обидві руки вперед і видав розпачливий крик. Хвиля концентрованого електричного розряду вдарила точно в руків'я кинджала, що стирчав із ворога. Потужний вибух відкинув Кривотворця на кілька метрів; він врізався спиною в кам’яну стіну й важко опустився на одне коліно, спираючись на свій посох. У його грудях зяяла наскрізна діра завбільшки з кулак, краї якої диміли.

Велеслав, хитаючись від виснаження, підійшов до кинджала, що впав за крок від пораненого бога. Лезо зброї розжарилося до червоного від неймовірної температури розряду.

— Здохни... — прошепотів ельф, піднімаючи гарячий кинджал тремтячою рукою. Не зважаючи наскільки руківка була горячею...

— Мене завжди називали безсердечним, — сухо промовив Кривотворець, повільно підводячись на ноги.

Тонкі язички чорного полум’я почали облизувати краї наскрізного отвору в його грудях, зшиваючи розірвану плоть прямо на очах. Очі Велеслава розширилися від невіруючого жаху.

— Це ж неможливо... — лише встиг видихнути він.

Морган, підводячись із колін, побачив, як Кривотворець розтиснув пальці, дозволяючи посоху з гуркотом впасти на каміння. Тепер він діяв голіруч. Однією рукою Вищий мертвою хваткою вчепився в одяг ельфа, а іншою перехопив його зап’ястя, що стискало розпечений кинджал.

По храму розлігся сухий, нудотний хрускіт ламаної кістки. Велеслав здавлено зойкнув, а Кривотворець, не виказуючи жодних емоцій, розвернув зламану руку ельфа і спрямував лезо кинджала в його власні груди.

— Ні! — закричав Морган, але було запізно.

Розпечена сталь увійшла в плоть друга. Руки Велеслава безсило опустилися, голова схилилася набік.

Морган, до болю стискаючи руків’я меча, за мить опинився поруч. Він замахнувся, але наніс удар не по самому Кривотворцю — він розумів, що це марна трата секунд. Лезо «Темного Женця» блискавично розітнуло тканину плаща, за яку тримав ельфа темний бог.

Морган підхопив обм’якле тіло друга плечем, підтримуючи його останками сил, і рвонув геть. Велеслав не ворушився, його дихання було ледь чутним.

Кривотворець навіть не намагався атакувати. Він просто стояв серед руїн власного тріумфу, дивлячись їм у спини. Його голос, позбавлений будь-яких почуттів, наздогнав їх біля самого виходу:

— Ти теж цікавий, Вульфхарте.

Але Морган не став слухати. Міцно притискаючи до себе друга, він одним махом вистрибнув крізь розбите панорамне вікно.

Приземлення було жорстким. Морган не втримався на ногах; удар об бруківку відгукнувся в хребті тупим болем, а ліве коліно прошила гостра судома. Вони покотилися по землі, піднімаючи хмару попелу, поки нарешті не зупинилися в тіні зруйнованого портика.

Морган задихався. Легені пекло від гарячого диму, а серце калатало в грудях, наче зляканий птах. Він важко перевернувся на бік і подивився на друга. Те, що він побачив, змусило його здригнутися від жаху.

Велеслав лежав на спині, його обличчя було білим, як мармур храмових статуй. Але найстрашнішим був кинджал. Лезо, розпечене блискавками Велеслава до яскраво-червоного сяйва, все ще світилося, занурене в груди ельфа. Тканина одягу навколо рани обвуглилася, у повітрі стояв важкий, нудотний запах горілої плоті. Кров не текла, бо висока температура леза миттєво припікала судини, запікаючи рану зсередини.

Саме це розпечене залізо, яке мало вбити Велеслава, зараз не давало йому стекти кров’ю на місці.

— Велеславе... — прохрипів Морган, намагаючись підповзти ближче. Його власні пальці тремтіли.

Ельф ледь помітно здригнувся. Його очі розплющилися, але в них не було фокусу — лише безмежний біль. Він спробував щось сказати, але з рота вирвався лише болісний стогін. Кожен подих змушував розпечену сталь рухатися всередині грудної клітки, завдаючи нестерпних мук.

— Не рухайся, чуєш? Тільки не рухайся! — Морган відчайдушно озирався.

Адреналін почав відступати, залишаючи замість себе ватну слабкість. Спина пекла так, ніби по ній пройшлися розпеченим залізом — наслідок того нелюдського ривка з вантажем на плечах.

З-за кута найближчої будівлі почулося хрипке гарчання. Звіролюди, що досі ховалися, відчули запах гару та пораненої здобичі. Вони наближалися.

Морган глянув на червоне руків’я кинджала, що все ще пульсувало жаром у тілі друга, а потім на натовп тіней, що виринали з диму. Він перехопив «Темного Женця», відчуваючи, як онімілі м'язи рук відмовляються слухатися.

Він був один посеред палаючого міста, з напівмертвим другом, у якого в грудях повільно остигала розпечена сталь.

Це був фінал Хачбея — кривавий, вогняний і сповнений розпачу. Звіролюди виринали звідусіль: їхні силуети на дахах здавалися гротескними тінями на тлі заграви, а клацання щелеп відлунювало в порожніх провулках, наче звук точильних каменів. Вони вже не приховували голоду, сперечаючись між собою поглядами за право першого укусу.

Морган стояв над Велеславом, стиснувши руків’я меча до білих кісток. Кожен м’яз його тіла, змучений нелюдською вагою та стрибком, зараз напружився для останнього, самогубного танцю. Він не збирався віддавати друга на розтерзання цій зграї.

Раптом повітря здригнулося від могутнього поштовху крил. Тінь, величезна й велична, накрила бруківку, змушуючи звіролюдів пригнутися до землі. Манара у формі птаходракона стрімко пішла на зниження. Її масивна лапа з гострими кігтями, що могли б розчавити камінь, обережно, майже ніжно, обхопила нерухоме тіло ельфа.

Морган підняв голову. Очі людини та стародавньої відьми зустрілися.

— Благаю, тільки не дай йому померти, — хрипко промовив Морган. Його голос ледь пробивався крізь гуркіт пожежі, але він знав, що вона чує.

Відьма на мить зависла в повітрі, врівноважуючи вагу Велеслава. Потім її друга лапа зімкнулася навколо Моргана, відриваючи його від закривавленої бруківки. Потужний помах крил здійняв хмару попелу, і вони стрімко злетіли в нічне небо.

Внизу залишилося палаюче місто та розлючене, безсиле ревіння звіролюдів, яких позбавили здобичі.

Вони залишили втрачене місто позаду. Манара летіла низько, впевнено тримаючи хлопців у своїх кігтях. Пів години польоту вздовж знайомих доріг та заснулих селищ видалися Моргану вічністю, аж поки на фоні нічного неба не виринули обриси маєтку Вульфхартів.

«Звідки вона знає, де наш дім?» — запитання промайнуло в голові Моргана, але одразу згасло. Він дивився на Велеслава. Ельф був нерухомим, наче витесаним із льоду.

Манара приземлилася прямо перед головним входом. Щойно хлопці торкнулися землі, на ґанок вибіг Оцелот, якого Морган попросив у його Хачбеї наглянути за Кроном та прислугою. Оцелот, певно, готував якийсь в’їдливий жарт, але побачивши закривавленого Велеслава, замовк на пів слові. Його вічна посмішка зникла, лишивши по собі лише холодну маску.

— Треба віднести його до Крона, — прохрипів Морган, намагаючись підвестися на затерплих ногах.

Разом із Оцелотом вони обережно перенесли ельфа до кімнати. Старий вчитель Крон, побачивши стан Велеслава, зблід, але діяв миттєво. Він вигнав усіх зайвих — насамперед Моргана, який був блідим як сніг і лише заважав своїм відчаєм. У кімнаті залишився тільки Крон та жінка з прислуги.

Морган стояв у коридорі, важко спираючись на стіну. Манара вже прийняла людську подобу; вона стояла осторонь, наче примара.

— Ти... можеш щось зробити? — запитав Морган, дивлячись на відьму. — Ти ж Вища! У тебе мають бути сили!

— Були. До того, як я створила Велеслава, — голос Манари був однотонним і холодним, а погляд спрямований крізь двері. — Частина моїх сил у ньому. Вони тримають його магію і життя у цьому циклі Колеса Долі. Якщо я поверну їх собі — він помре миттєво.

Оцелот сидів у старому кріслі неподалік, мовчки тасуючи колоду карт. Шурхіт паперу був єдиним звуком у важкій тиші.

— Все ж, що там сталося? — запитала Манара, не повертаючи голови.

— Я не розумію сам... — видихнув Морган. — У Кривотворця була дірка в грудях завбільшки з кулак. Крізь неї було видно стіну! Він мав вмерти. Але рана затягувалася...

— Це неможливо, — вперше в голосі відьми прозвучало справжнє здивування.

— Велеслав сказав те саме перед тим як..., — Морган опустив очі. — Його рани лікувало якесь полум’я. Схоже на вогонь.

— Вогонь Айни, — раптом втрутився Оцелот, викладаючи карти. — Він здатний зцілювати навіть тих, хто вже однією ногою в могилі.

— Він розділений і схований, — зауважила Манара.

— Випадково не в храмах? Бо коли я увійшов, Кривотворець поглинав якийсь згусток світла.

Манара знову застигла.

— Один у Кірімі , імовірно Бейн знайшов його три роки тому і передав Кривотворцю. Другий у Хачбеї... теж втрачений. Остання частина схована в храмі міста Хорт.

— Ось чому він напав саме на ці два міста, — Морган стиснув кулаки.

— Питання в тому, хто сказав Кривотворцю, де їх шукати, — Оцелот витягнув карту з колоди й коротко хмикнув. — Здається, Манара, ти єдина зі Старших Вищих, хто ще дотримується правил.

Морган лише здивовано зиркнув на Оцелота. Звідки найманець стільки знав про ієрархію Вищих? Але допитати його не встиг. Двері кімнати відчинилися, і на поріг вийшов Крон. Його плечі були пониклими, а руки вкриті кров'ю.

— Я витягнув кинджал. Зробив усе, що міг, — старий з невимовним сумом подивився на Моргана. — Рана занадто важка та глибока. Велеслав помирає і він навіть не прийшов до тями. Йому залишилося максимум кілька годин... Мені прикро, хлопче.

Морган відчув, як ноги стають ватяними. Він повільно сповз по стіні, сівши прямо на холодну підлогу. Бліде обличчя Манари стало ще безкровнішим, а очі — величезними й пустими.

Оцелот лише тяжко зітхнув діставши одну карту з колоди і дивлячись на неї.

Час, якого вони так прагнули, тепер стрімко витікав крізь пальці, як вода.