Раді Вас бачити!

Віктор увірвався до великої зали з високими колонами. Двері відчинились так гучно, що дівчата, які стояли поруч, здригнулись від страху. Хлопець швидко крокував до середини залу, став на коліна і тремтячими руками огорнув сестру, ніби боячись, що вона може зникнути з його життя.

Хлопець міцно тримав сестру в обіймах. Її очі були заплющені, тіло холодне, і вона зовсім не рухалась. Він обгортав її холодне тіло теплим плащем і ніжно проводив руками по її волоссю, намагаючись передати хоча б частину свого тепла.

Коли Віктор почув крик своєї сестри від болю, у ньому наче щось вселилось. Він миттєво втратив контроль і рвонув у залу, а юні хлопці ледве встигали за ним.

Всі затамували подих. Ніхто не відводив очей від Вікторії, всі чекали, коли вона відкриє їх — і якого кольору вони будуть.

А Віктор тільки міцніше притискав сестру до себе. Проводячи тремтячою рукою по її волоссю.

— Моя дівчинко… моя маленька сестричко, тільки не вмирай, — шепотів він. 

Його голос ламався, очі блищали від сліз, але він наполегливо намагався триматись гідно — для неї.

— Пам’ятаєш, ми обіцяли мамі й татові, що проживемо довге й щасливе життя? Ще тоді, коли були дітьми. Ти не маєш права підвести їх. Ти не можеш порушити нашу обіцянку… і піти до них у такому молодому віці. Ти ж мені обіцяла. Ти обіцяла мамі й татові…

Усі члени Білого Братства завмерли. Після почутих слів навіть хлопці не могли стримати сліз, які котились по їхніх щоках. А Віктор усе ще тримав сестру в обіймах, ніжно проводячи рукою по її волоссю.

Нарешті Вікторія повільно відкрила очі. Усі затамували подих. Вона ворухнулась. Деякі дівчата, не стримуючи цікавості, зробили крок ближче.

— Вітю… — простогнала вона.

Віктор зрадів, як щаслива дитина. Його обличчя осяяла щира усмішка, а очі заблищали від сліз ще більше.

— Моя ти розумничка, дівчинка моя! — радісно вигукнув він.

Він ще міцніше огорнув її чорним плащем.

— Мені так боляче… — знову простогнала Вікторія.

— Все закінчилось. Все пройшло. Ніхто більше тебе не скривдить, — тихо заспокоював її брат.

У цю мить члени Білого Братства стояли завмерлі, ніби вражені блискавкою. Вікторія тремтіла, а Віктор продовжував міцно тримати її в обіймах і ніжно заспокоювати. Її волосся залишалося довгим і чорним, струмлячи по плечах.

Вона обняла Віктора за плечі й прижалась обличчям до його грудей. Всі могли чітко бачити її довгі чорні кігті й бліду шкіру. Поруч, на світлому мармурі, лежала троянда багряно-червоного кольору.

— Ти можеш підвестись? — дбайливо спитав Віктор.

Дівчина мовчки закивала. Повільно, трохи невпевнено, вона підвелась. Віктор допоміг їй, міцно тримаючи за талію та прижимуючи до себе.

Вікторія ледве стояла на ногах. Вона була надто слабкою, тому міцно трималася за брата, продовжуючи тремтіти від болю.

Члени Білого Братства не відводили погляду від Вікторії. Коли вона підняла на них свій вогняно-червоний погляд, деякі дівчата затремтіли від страху. Одна з них навіть зробила крок назад, виставивши вперед факел — на випадок, якщо вампірка ошаліє і надумає напасти.

Нарешті дівчина в блакитній сукні перевела подих та повільно почала:

— На жаль, троянда не стала білою після того, як золота вода очистила тебе…

Вікторія опустила погляд на квітку. Її червоні пелюстки виблискували в напівтемряві. Вона потягнулась до неї, але брат обережно зупинив її. Він нахилився, дбайливо взяв троянду та передав сестрі.

Вона дбайливо взяла червону троянду й притисла її до серця. Тримала так обережно, ніби від цієї тендітної квітки залежало все її життя.

— Але ж ніколи не було такого, щоб троянда ставала червоною, — задумливо мовила дівчина в блакитній сукні. — Зазвичай вона залишалась чорною. Це вперше, коли чорна троянда змінила колір.

— І що це означає? — голосно спитав Віктор.

— Це означає, що твоя сестра не може знову стати людиною, — суворо промовила дівчина в рожевій сукні. — Золоте світло виявило: у душі твоєї сестри досі живе темрява. Саме тому троянда й стала червоною. Вікторія не заслужила повернути собі людську сутність.

Від цих слів очі Вікторії розширились. Вона опустила голову, по її щоках потекли гарячі сльози. Віктор же, навпаки, вибухнув гнівом. Акуратно розтиснувши обійми, він переконався, що сестра може стояти самостійно, після чого зробив крок уперед і заговорив суворим, напруженим голосом.

— Це абсурд! — вже майже кричав він. — Її троянда не залишилась чорною!

— Але й не стала білою, — спокійно, але твердо відповіла дівчина. — Ми можемо дати Прощення лише тоді, коли троянда набуде білого кольору.

— Але ж ви самі сказали, що це вперше, коли троянда взагалі змінила колір! — вигукнув Віктор. — Хіба це не знак? Хіба це не означає, що вона заслуговує на шанс?!

— Її троянда стала червоною. А це означає, що в її серці панує і світло, і темрява, — непохитно промовила дівчина. — Саме тому ми не можемо дати їй Прощення.

— Ну як же так? Це несправедливо… — кожне слово Віктора звучало дедалі голосніше, сповнене відчаю й болю.

Віктор майже виходив із себе. Гнів кипів у грудях, і він ледь стримувався, аби не вибухнути знову. Та раптом на його плечі ліг легкий, дбайливий дотик. Він різко озирнувся — і побачив Вікторію. Крізь сльози вона намагалась подарувати йому лагідну, тремтливу усмішку.

— Вітю… ходімо додому. Будь ласка, забери мене звідси, — тихо, майже пошепки промовила вона.

Побачивши, як сестра крізь біль намагається заспокоїти його, Віктор не витримав. Він ніжно провів рукою по її мокрих від сліз щоках, обережно поцілував її в лоб. А потім різко обернувся до тих, хто засудив Вікторію, і гучно заговорив, уже не здатний більше стримувати себе.

— Я відмовляюся від свого Прощення. Віддайте його Вікторії, — упевнено й голосно промовив Віктор.

Його слова прозвучали з такою силою та вимогою, що всі присутні завмерли, не вірячи, що він справді на таке зважився.

— Ні! — крикнула Вікторія, її голос зривався крізь сльози. — Вітю, що ти робиш?!

Та хлопець навіть не поглянув у її бік. Він не реагував ні на її благання, ні на розпач у її голосі. Жодна сльоза не могла зупинити його рішення — він стояв непохитно, мов скеля, готовий віддати все заради сестри.

— Ти не маєш права такого вимагати, — намагаючись зберегти спокій, промовила дівчина в рожевій сукні.

— Я — Віктор. Один із Покликаних. Нащадок самої Святозари — тієї, кого обрала Місячна мавка, — його голос був твердим, мов криця. — Це ви не маєте права мені відмовляти.

У його погляді спалахували люті іскри — злість палала настільки яскраво, що здавалося, ось-ось надломить тишу навколо.

— Вікторе, ні! — розпачливо закричала Вікторія. — Зупинись негайно!

Але Віктор залишався непохитним. Він твердо стояв на своєму й не слухав жодних заперечень сестри. Члени Білого Братства розгублено перезирнулись, проте мовчали. Нарешті сміливість знайшлася в дівчини у рожевій сукні.

— Ми — члени Білого Братства, — суворо почала вона. — І нами не буде керувати якийсь там перевертень.

— Цей перевертень дуже добре знає про вашу угоду з Віолонією, — Віктор криво усміхнувся.

Вікторія навіть рота відкрила від несподіванки. Її брат ніколи не любив згадувати про Віолонію. Коли Вікторія згадувала про неї, він завжди різко обривав розмову, відверто показуючи своє роздратування та відмовляючись говорити про ту, яка колись зачарувала його Хелену. А зараз так сміливо він згадав про Віолонію та ще й погрожує Білому Братству.

— Навіть якщо серце Місячної мавки більше не б’ється, ваша угода залишається вічною, — продовжував Віктор. — Відмова мені — це відмова самій Віолонії. Хіба ви наважитесь порушити обіцянку, яку дали Місячній мавці?

Вікторія уважно оглянула всіх присутніх. Дівчата з Білого Братства були просто ошелешені нахабством Покликаного. Але, якщо чесно собі зізнатись, Віктор мав рацію. Вони не могли порушити обіцянку, дану Віолонії. І якщо Покликаний зараз просив — відмовити йому вони не могли та не мали права. Вони дали обіцянку Місячній мавці, яка існувала протягом багатьох століть.

Вікторія нахилила голову та схопилась за скроню. Її тіло хиталось, і сперечатись з братом у неї вже не залишалось сил.

Нарешті мовчазну тишу порушив самий юний хлопець.

— Угода з Віолонією не передбачала Прощення тієї Покликаної, чия троянда не стала білою. Ми не можемо на таке погодитись, — спокійно промовив він. — Але, враховуючи, що троянда не залишилась чорною, ми даруємо Вікторії ще один шанс.

Вікторія повільно підняла червоні очі. Вона притисла руки до себе, не відпускаючи свою червону троянду. Пальці так сильно стискали стебло, що шипи знову врізались в шкіру, і червоні краплі покотились на білий мармур. Попри біль, в її очах з’явилась надія, яку неможливо було приховати.

— Якщо ти віддаєш своє Прощення сестрі, то ніколи не станеш людиною. Ти залишишся наполовину перевертнем. Добре подумай, поки не пізно, — наголосила на можливій помилці дівчина у блакитній сукні.

Віктор повернувся до сестри. Вона тремтіла, а очі її знову наповнились слізьми. Віктор лагідно посміхнувся їй, але вона лише покачала головою, благально просячи його не робити цього. 

 Він повернувся до юних дівчат і юнаків і впевнено промовив:

— Я вже давно все обміркував, і свого рішення не зміню.

Юні дівчата тихо перемовлялись між собою, ледь чутно домовляючись. Вікторія відчувала, як хвилювання наростає, і її тіло здригалось від напруги. Віктор стійко стояв, рівний, чекаючи на оголошення рішення.

Нарешті заговорила дівчина у блакитній сукні:
— На обмін твого Прощення ми можемо надати його іншій Покликаній, але лише за певною умовою.

Очі Вікторії розширились від страху і хвилювання.

— Скоро зима, — продовжила дівчина. — А з перших теплих днів весни, коли на землю прийде тепло, ми можемо прийняти Вікторію знову. І якщо її червона троянда стане білою, Покликана отримає Прощення та зможе стати людиною. Це велике виключення, і лише тому, що інший Покликаний віддав своє Прощення. І, звісно, на знак шани перед Місячною мавкою.

Віктор задоволено посміхнувся, а Вікторія здригнулась від страху ще сильніше.

— Твоє завдання, — продовжувала дівчина у блакитній сукні, звертаючись до Вікторії, — зберігати у собі людяність до теплих днів весни, думати лише про світле й добре. Нехай цей період очистить тебе, щоб троянда стала білою. Жодних поганих чи злих думок і вчинків. І нехай небо оберігає тебе.

Вікторія залишалась стояти, мов опечена вогнем. Вона ні на крок не могла зрушити з місця. 

Віктор, задоволено посміхаючись, підійшов до сестри, обережно відкинув її довге волосся назад та провів долонею по її щоках.

— Ходімо додому, моя рідненька, — лагідно промовив він.

Дівчина впала в його обійми. Вона щільно притулилась, міцно обійняла його за плечі та плакала. Він ніжно проводив рукою по її голові та повторював, що все буде добре.

А коли їх силуети повільно віддалялись, Біле Братство залишилось стояти в мовчанні. Усі погляди — холодні, оцінюючі, пронизливі — були прикуті до троянди.

Червона троянда лежала на мармуровій підлозі, самотня й нерухома. У чарівному, примарному світлі зали вона сяяла неймовірним, майже живим червоним блиском — глибоким, кривавим, пульсуючим, ніби в її пелюстках билось чуже серце. 

Дорогий читачу!
Ви щойно прочитали останню главу Книги 3: «У полоні темряви».

Але цикл «Покликані» на цьому не закінчується.

Книга 3: «Уламки світанку» (Частина ІІ) вже на сайті. 

Історія поступово відкриватиме свої секрети. Ви обов’язково дізнаєтесь, ким були Віолонія і Святозара та яку роль вони зіграли у здійсненні Пророцтва. Усі таємниці почнуть розкриватись, і ви станете ще на крок ближче до правди — хто ж є Обраним.

Неймовірно радію, що ви продовжуєте читати мій твір)))

Сподіваюсь, ця історія дарує вам яскраві емоції та захоплює з кожною новою главою)))