Раді Вас бачити!

Сонце повільно хилилось до обрію, забарвлюючи небо в м’які відтінки золота й багрянцю. Холодний осінній вітер гуляв околицями, розбурхуючи все довкола. Гілки дерев гойдались, стиха потріскуючи, а останнє зів’яле листя безсило злітало у повітря й кружляло в прощальному танці.

Дві постаті в чорних плащах із піднятими капюшонами повільно наближались до Храму Білих Веж. Чим ближче вони підходили, тим дивніше змінювалась погода навколо. З кожним їхнім кроком повітря теплішало. Пожовкле осіннє листя на деревах поступово знову ставало зеленим, а холодний вітер стихав, поступаючись місцем м’якому подиху тепла. Простір навколо наповнився ароматом літніх квітів, ніби сама природа прокидалась від довгого сну.

Дві фігури зупинились біля підніжжя сходів, що вели до храму Білого Братства. Далі йти не можна було — вони чекали. Терпляче чекали.

Коли сонце остаточно сховалось за обрій, дівчина відкинула свій капюшон, і з-під нього блиснули червоні очі. Вона обережно озирнулась навкруги, прислухаючись до тиші.

— Віка, все буде добре, — дбайливо промовив хлопець, беручи її за руку. 

Дівчина наче дивилась крізь нього.  Її холодна рука тремтіла, очі метались, а губи стиснулись від хвилювання.

Віктор схопив її за плечі та заглянув у її перелякані великі червоні очі.

— Заспокойся, — трохи підвищив голос він. — Все буде добре. Ти мене чуєш?

Вікторія не реагувала. По її щоках текли сльози, а губи продовжували тремтіти від плачу.

— Мені страшно, Вітю, — прошепотіла вона. — Я так сильно боюсь…

— Тихіше, — дбайливо притягнув він її до себе. — Я тут. Я з тобою. Заспокойся.

Віктор не відпускав її з обіймів. Він ніжно гладив її по волоссю та шепотів заспокійливі слова. Вона поринула у його обійми, вплітаючи свої холодні руки в його одяг. Пальці стискали тканину плаща, все ще тремтячи.

Хлопець поцілував її в лоб, випустив з обіймів та знову заглянув у її очі, які вже набули синього блиску.

— Щоб не сталось, я завжди буду з тобою. Я захищу тебе. Тобі не слід боятись, — лагідно промовив він.

Він ніжно прибрав волосся з її обличчя та провів рукою по щоках.

— Все буде добре, — ще лагідніше прошепотів він. — Не бійся.

Вона посміхнулась йому, але очі залишались сумними й наляканими. Загорнувшись у свій чорний плащ, вона опустила погляд, намагаючись сховати емоції.

Коли донеслись тихі кроки, Вікторія здригнулась. З нічної темряви повільно виходили четверо членів Білого Братства. Вони були в довгих білих плащах, що повністю прикривали їхні тіла. У руках тримали палаючі факели, які освітлювали їхні обличчя та створювали золотистий туман навколо. Коли вони наблизились до Покликаних, на їхніх обличчях з’явилися привітні посмішки.

– Доброї ночі, – посміхнулась наймолодша юна дівчина.

– Доброї ночі, – відповів Віктор з усмішкою. – Радий бачити вас знову.

– Дуже сподіваємось, що цього разу наша зустріч завершиться успіхом для обох сторін, – долучився до розмови інший юний хлопець.

Віктор лише тихо посміхнувся. Вікторія нервово відступила на крок і завмерла. Брат сильніше стиснув її холодну руку та притягнув до себе. А вона продовжувала тремтіти від страху.

— Вікторія буде першою, — продовжила дівчина. — Уже стемніло, саме час для очищення вампіра. А ти повинен дочекатися повні, адже ти — перевертень.

— Тобто ви нас розділите? — із ще більшим страхом у голосі промовила Вікторія.

— Так, це необхідно, — тихо й спокійно відповів хлопець. — У вас різна енергетика, а отже, і очищення має відбуватися по-різному — у різний час доби.

Вікторія вирвала руку з долоні Віктора й обійняла себе, ніби намагаючись захиститись від холоду чи страху. Після цих слів для неї наче весь світ зруйнувався — усе навколо потьмяніло, у вухах задзвеніло. Вона тремтіла дедалі дужче.

Брат не міг не помітити, як вона затріпотіла, мов осінній лист. Він подивився в її темно-карі очі й ніжно провів рукою по плечах.

— Я в тебе вірю, — лагідно промовив він. — У тебе все вийде. Ти повернешся до мене з білою трояндою в руках, і ми скоро підемо додому.

Після його бадьорих слів Вікторії справді стало трохи легше. Вона ледь помітно посміхнулась братові й, зібравшись із силами, зробила крок уперед. Дві дівчини з Білого Братства відповіли їй усмішками. Вони пропустили її вперед, терпляче чекаючи, коли вона наважиться ступити перший крок.

Вікторія озирнулась востаннє. Її погляд зустрівся з теплим і добрим поглядом брата — і цього було достатньо. Без вагань і роздумів вона рушила вперед, повільно, тремтячими ногами, вже з відчуттям, що робить те, що повинна.

Вона повільно йшла, усе ще тремтячи від страху. Дівчата тихо крокували позаду, не промовляючи жодного слова, лише зосереджено вслухаючись у тишу.

Віктор спостерігав, як силует сестри поступово віддаляється. Посмішка зникла з його обличчя — тепер він уже не міг приховати тривогу, яку досі так майстерно стримував.

— Ти ж сам не віриш, що її троянда стане білою, — промовив один із хлопців, які залишились стояти поруч.

Віктор і справді не вірив, що троянда змінить колір, але не подавав виду.

— Чому ви всі так впевнені, що її троянда не стане білою? — суворо запитав Віктор.

— Вона надто довго була у подобі вампіра, після того, як Хелена переплутала щось у зіллі, яке їй підлила. Шансів стати знову повністю людиною в неї дуже мало, — відповів перший хлопець.

— Вона й сама це знає. Тому й так хвилюється, — тихо додав інший.

Віктор лише важко зітхнув. Що тут поробиш — вони мали рацію. Вікторія надто довго перебувала в образі вампіра. Її внутрішня сила зросла, але разом із цим зникла людяність. Залишитись наполовину вампіром і наполовину людиною — для неї, мабуть, найкращий варіант. Якщо ж її троянда стане білою й вона вийде звідси людиною — це стане шоком для всіх. Вона й сама в це не вірить.