Раді Вас бачити!

У бібліотеку несподівано увірвався Максим. Його очі зустріли Вікторію, яка сиділа за столом сама. На його обличчі з’явилася щира радість — нарешті вони могли поговорити. Він підійшов ближче, а в повітрі відчувалась напруга очікування: розмова, що мала відбутись вже давно, починалась.

— Віка, потрібно серйозно поговорити, — проговорив він. — Річ у тім, що Хелена…

— Я знаю, її дурманили, — твердо відповіла Вікторія.

Максим здивовано подивився на неї.

— Саме так, це я й хотів сказати, — розгублено промовив він. — А звідки ти це знаєш?

Вікторія розгорнула до нього книгу на сторінці з зображенням блакитної квітки.
— Це Квітка Омани, — тихо сказала вона. — Її пелюстки ніжно-блакитні, росте невеликими кущиками, а квіти розкриваються лише вночі, випромінюючи слабке сяйво, схоже на місячне світло. Має легкий солодкувато-гіркий аромат, який може як заспокоювати, так і притуплювати волю. У малих дозах діє як заспокійливе, знімає тривогу й дарує відчуття легкості. У більших — викликає дивні видіння, нав’язливі думки й робить людину більш слухняною для тих, хто знає, як правильно використати квітку. Ці квіти легко переплутати з Блакитною Серенією. Саме так сталось з Хеленою: хтось підсипав їй Квітки Омани до Серенії, щоб контролювати її думки та дії.

Вікторія обережно відклала квітки Серенії вбік та взяла підозрілі.
— Ось бачиш, яка помітна різниця, якщо дивитись на них тверезим поглядом.

— Є щось у цьому світі, чого ти не знаєш? — спитав Максим.

— Так, є, — Вікторія пожала плечима. — Я не знаю, хто дурманив Хелену.

На обличчі Максима з’явилась легка посмішка.
— А я знаю, — гордовито промовив він.

Вікторія підняла на нього розгублений погляд.
— Справді? — радісно спитала вона.

Максим задоволено посміхнувся та випрямив спину.
— Хто? — поцікавилась дівчина.

— Почекай, — посміхнувся він. — Дай мені насолодитись цією миттю. Не кожен день вдається знати більше, ніж Покликана.

— Максе! — вже кричала Вікторія.

В цю мить сонце вже підіймалось за обрієм. Максим уважно дивився на Вікторію. Вона змінювалась: її чорне волосся стало темно-русявим, гострі вампірські вуха зникли, а на блідому обличчі з’явився легкий рум’янець. Очі стали темно-карими, а чорні довгі кігті поступово зникали. Вона виглядала неймовірно чарівною.

Максим дивився на неї, заворожений її перетворенням. Його погляд затримався на її губах — вони манили його, він відчував, що готовий віддати все на світі, щоб торкнутись їх. Він мріяв не просто поцілувати її, а щоб вона сама подарувала йому ту ніжність, яку він так прагнув відчути від неї.

Напевно, він видав себе. Вікторія розгублено подивилась на нього та сором’язливо опустила очі. Звісно, вона помітила, як він на неї витріщається.

«Бовдур… — сварив він себе подумки. — Навіщо ти так лякаєш її?»

— Я вже який день хочу поговорити з тобою, але нам постійно заважають, — Максим намагався говорити спокійно.

Він сів навпроти неї та серйозно поглянув.
— Це все Першопредки, — почав він. — Вони щось задумали.

Вікторія підняла на нього уважний погляд.
— Які у тебе є докази, що це саме вони воду мутять?

— Я сам бачив.

— Кого? Першопредків? — здивовано перепитала вона.

Хлопець лише мовчки кивнув.

— Максе, чому ти досі мовчав? — голосила Вікторія. — Якби ти вчасно сказав, можна було б ще зупинити Хелену та уникнути всього того, що вона натворила. І тоді Віктор не прогнав би її.

— Чого ти так переживаєш за Хелену? — здивовано спитав Максим.

— Я не за нею переживаю, а за брата, — тихо промовила вона. — Він дійсно кохає її, просто… — вона ненадовго замовкла. — Все так закрутилось, це важко зрозуміти іншим.

Вікторія опустила голову й запустила пальці у своє довге волосся. Максим посміхнувся.
— Ти дійсно особлива, — сказав він. — Ніхто з вампірів не сумнівається, що саме ти Обрана. У тебе таке велике серце.

Вікторія підняла на нього свої спокійні карі очі.

— Розповідай, що такого цікавого знаєш, чого не знаю я.

— Пам’ятаєш, я розповідав, що мене обратила дівчина?

Вікторія мовчки кивнула.

— Вона була з Першопредків. Тієї ночі я бачив її вперше і востаннє, — сумно промовив він. — Вона обратила мене і кинула напризволяще. Жодної ночі не наставляла мене. Мені було важче, ніж іншим, бо моя наставниця не навчила мене правилам, не навчила контролювати спрагу, ховатись від людей, уникати мисливців. Просто вкусила — і все. Змішала свою кров з моєю і втекла. Кинула мене на самостійне виживання. Я сам навчився виживати, контролювати голод. Ти ж знаєш, що це означало?

— Так, — спокійно промовила Вікторія. — Так роблять лише Першопредки.

— Саме так. Першопредки дуже гонорові. Вони не вважають своїм обов’язком навчати чи піклуватись про новонароджених, — голос Максима набув тривожного відтінку. — Я ніколи не переплутаю вампіра, який мене обрав. Я бачив її на твоєму дні народженні разом з Хеленою.

Вікторія вигукнула:
— Максе, якщо ти не міг поговорити про це зі мною, чому не сказав іншим членам клану?

— Тому що ти моя Покликана. Моя головна задача — майстерно шпигувати для тебе, і радитись в першу чергу з тобою.

Дівчина важко зітхнула.
— Те, що ти бачив одну з Першопредків з Хеленою, усе пояснює. — Вона насупилась. — Я думаю, що серед вампірів є зрадник.

Очі Максима розширились, він подивився на Покликану, уважно вслухаючись у кожен її рух і емоцію.

— І як нам його викрити?

— Нам й не потрібно, — її очі заблищали. — Він сам прийде до нас. А коли він видасть себе, я йому не заздрю.

***

Коли Максим вийшов з бібліотеки й повільно рушив довгим коридором, на його обличчі сяяла легка посмішка. Він радів, що нарешті зміг поговорити з Покликаною — адже ця недомовленість та приховані здогадки лише мучали його совість. І ще більше тішило те, що, бодай на мить, він залишився з нею наодинці.

Останнім часом із ним відбувалось щось дивне. Варто було лише глянути на Вікторію, і в ньому прокидалось відчуття, ніби всередині тремтить невидима струна. Якесь незбагненне тепло розливалось в його душі, залишаючи після себе легкий трепет.

Упродовж останніх днів він думав тільки про неї. І навіть коли намагався відігнати ці думки, її постать усе одно виринала перед очима. Здавалось, вона була всюди: у відблисках світла, у тіні, у шелесті кроків. Він постійно відчував той солодкий, п’яний аромат її тіла, що зводив його з розуму. Куди б не глянув — усюди бачив її очі, темно-карі, бездонні, які ніби тягнули в себе й не відпускали.

Його пронизувала заздрість до Святослава, коли він бачив, з яким теплом вона дивиться на нього. Максим би віддав усе, аби ті очі сяяли так само — але для нього. Йому так хотілось притиснути її до себе, відчути тепло її тіла, торкнутись губ, дізнатися їхній смак. Ці спраглі уявлення палили його зсередини, доводили до нестями.

Довго мріяти Максиму не довелось. На кінці довгого коридору він побачив Святослава. Той теж помітив його й одразу змінився на обличчі: спокій зник, натомість проступила скажена лють. Кроки стали різкішими, важчими, він стрімко наближався, і кожен його рух видавав напругу. Максим навіть помітив, як при його вигляді Святослав стискав кулаки так, ніби ледве стримував себе.

Ще мить — і за частку секунди Святослав опинився перед Максимом, немов виринув із повітря. Він різко схопив його й з усієї сили штовхнув у стіну.

— Я не зрозумів, — процідив він крізь зуби. — Чого це ти одразу після полювання пішов до Покликаної?

Максим мовчки глянув на нього. У його обличчі не було паніки — лише холодна зосередженість.

— Це наші особисті справи, — спокійно відповів Максим.

Святослав міцно вчепився в комір його куртки й нахилився так близько, що їхні обличчя майже торкнулись. У його очах палали відблиски люті — гострі, гарячі, як розпечене золото в темряві.

— Цікаво, які в тебе можуть бути особисті справи з моєю дівчиною?

— Заспокойся, — сказав Максим. — Чого ти так завівся?

Святослав стиснув кулаки. Він виглядав так, ніби от-от піддасться імпульсу.

— Ще раз побачу вас удвох наодинці — вб’ю тебе власноруч, — прошипів він.