Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

 

Святослав штовхнув вхідні двері замку та чемно пропустив Вікторію вперед. Як тільки вона зробила кілька кроків, до неї одразу підбігли Росана та Зореслава.

— Віка, привіт! — почали вони одночасно, ледь стримуючи радість.
— Дуже рада тебе бачити, — обіймаючи її, промовила Росана. — З тобою все гаразд?

— Так, звісно, — посміхнулась Вікторія. — Як може бути інакше?

— Як справи в університеті? — запитала Зореслава.

— Сьогодні наша крихітка захистила проєкт, — задоволено промовив Святослав. — Її група отримала найвищий бал. Ви б бачили її під час захисту — справжній професіонал.

— Так ти у нас відмінниця! Молодець! — хлопаючи в долоні, вигукнула Зореслава.

Дівчата відійшли до вікна, за яким уже панували сутінки, й почали обговорювати щось своє жіноче. Вікторія сперлась об підвіконня та відповідала на їхні питання про сучасні тренди та моду.

— Що там із тією руда відьмою? — тихо запитав Лука у Святослава. — Не з’являлась?

— Ні, — спокійно промовив Святослав. — Кудись поділась.

— Сподіваюсь, ми її вже ніколи не побачимо, — ще тихіше додав Лука, щоб дівчата не почули.

Максим мовчав. Насупивши брови, він дивився на Вікторію. Йому терміново потрібно було поговорити з Покликаною наодинці, але він усе ще не міг до неї підступитись.

Надворі вже стемніло. Настала ніч. Осінній вітер піднявся, шурхотячи сухим жовтим листям та заглядаючи у вікна.

— Може, підеш з нами на полювання? — спитала Росана у Вікторії.

— Ой, ні, — похитала головою Вікторія. — Мені потрібно скористатись вашою бібліотекою. Це дуже терміново.

— Чогось мене це не дивує, — незадоволено сказала Росана, склавши руки на грудях.

— Вікторія скоро стане людиною, їй уже наші розваги будуть недоречні, — гучно промовив Лука, підходячи до дівчат.

Покликана незадоволено поглянула на нього.

— У будь-якому випадку, навіть якщо мені пощастить і Біле Братство подарує мені Прощення, на що я сильно сподіваюсь, — промовила вона з болем, — я ніколи вас не забуду. Якщо ти на це розраховуєш…

— Звісно, ми ніколи у цьому не сумнівались,  — став виправдовуватись Лука.

Вікторія лише опустила очі й нічого не відповіла. Вона знала, чому він досі на неї злиться, але вирішила проковтнути образу. Лука уважно дивився на неї. Сонце вже сіло, і вона змінилась: перед ними вона стояла в образі вампіра. Чорне довге волосся контрастувало з її блідим обличчям, створюючи відчуття холодної досконалості. Приємного стуку серця вже не було чутно, а від її тіла відчувався легкий, притягальний вампірський аромат — солодкуватий, з тонкою металічною ноткою, що манив і п’янив, ніби темна, заборонена парфумерія.

Та попри зовнішню рівновагу, її червоні очі промовляли про сум і біль. Ця налякана дівчинка, хоч і намагалась виглядати стійкою, ніколи не опанує справжній спокій, поки існує Пророцтво. Вона боялась, і як би не намагалась приховати це, страх читався в її погляді надзвичайно ясно.

З готичного замку вже вилетіли перші два кажани, але хлопці залишались всередині. Максим не відводив погляду від Вікторії, думаючи, що саме зараз, коли всі полетять на полювання, йому вдасться поговорити з нею.

Раптом Лука схопив його за плече.
— Чого ти так витріщився на Покликану? Де твої манери? — суворо прошепотів він. — Хоч трохи стримуйся. Святослав голову тобі знесе, якщо так відкрито будеш вдивлятись на його дівчину.

Максим навіть не встиг щось заперечити, як Лука грубо виштовхнув його за двері замку.

У цю хвилину Святослав лагідно притягнув Вікторію до себе.
— Може, дійсно полетиш з нами? — ніжно запитав він.
— Не сьогодні, — відповіла вона. — Наступного разу, обіцяю.

Дівчина обняла його за плечі та ніжно торкнулась губ. Хлопець ще сильніше обійняв її, повністю віддаючись поцілунку. Коли Вікторія відчула, що поцілунок став пристраснішим, а його руки вже почали знімати з неї куртку, вона трішки відійшла.

 — Не зараз, ти що? — посміхнулась вона. — Тебе чекають.

Святослав лише лагідно поглянув на неї та промовив:
— Я постараюсь повернутись до тебе як можна скоріше.

Вікторія тихо кивнула. Він хотів ще раз поринути в її губи, але вона ніжно відштовхнула його:
— Лети вже. Члени нашого клану голодні. Не змушуй їх голодати.

Святослав посміхнувся, прибрав локон з її обличчя, подарував швидкий поцілунок і вирушив із замку.

Вже за кілька секунд п’ять чорних кажана виринули з замку і полетіли в сторону нічного міста.

У цю мить Вікторія швидко підіймалась сходами, увірвавшись у бібліотеку. Вона крокувала між високими стелажами, зосереджено збираючи книги, які могли б стати їй у пригоді.

Вікторія не спала всю ніч. Сонце вже починало пробиватись на горизонті, але пошук інформації затягнувся на довгі години й поки не приносив результатів. Вона сиділа за столом, навколо — численні книги про трави та рідкісні рослини. Інформації було так багато, що замість ясності вона відчувала лише плутанину, занурюючись дедалі глибше у лабіринт знань.

Вікторія дивилась на маленькі, вже засушені блакитні квітки, що лежали на серветці, і думала про Хелену. Їхній колір нагадував їй її — холодний, пронизливий, але водночас сумний. Ці блакитні квітки мали той самий відтінок, що й очі її головного ворога, проте останнім часом у Хелени вони виглядали неспокійними, сумними. Що сталось? Що відбувається?

Віктор розповів, що Хелена пила чай із цих квіток. Завдяки книгам Вікторії вдалось з’ясувати: настій із Блакитної Серенії допомагає заспокоїти думки й знайти спокій. Та як могла проста польова квітка змусити Хелену втратити рівновагу? Не могла Хелена знову щось наплутати та приготувати зілля. За її божевіллям ховалось щось інше. Але що саме — Вікторія не могла зрозуміти.

Вона перегортала сторінки знову й знову, але всюди про Блакитну Серенію писали одне й те ж: настій з цієї квітки дарує спокій і заспокоює душу. Вікторія втомлено зімкнула повіки, опустила руки на стіл і схилила голову на них. Повільно відкривши очі, вона ще довго вдивлялась у ніжні блакитні пелюстки, що лежали перед нею.

Раптом її погляд зупинився на двох квітах, що відрізнялись від інших. Очі Вікторії розширились. Вони теж сяяли блакиттю, проте їхні пелюстки мали дивні загострені кінчики.

“Що за… — вирвалось в неї”.

Дівчина обережно взяла їх до рук і почала уважно розглядати.  Ці квіточки вражали схожістю з Блакитною Серенією — переплутати їх було б зовсім неважко. Та все ж відмінності були очевидні: гострі пелюстки, менший розмір і різкіший аромат. Вікторія дивувалась, як могла не помітити цього відразу.

Вона поспіхом взяла одну з книг і зосереджено вдивилась в малюнок Блакитної Серенії. Потім знову поглянула на дві квіточки в руках, а тоді знову на ілюстрацію. Дівчина завмерла.

“Що за чортівня… Це ж не Блакитна Серенія, а Квітка Омани, — прошепотіла вона, наче боячись почути власні слова”.