Раді Вас бачити!

Вікторія вийшла на поляну осіннього лісу. Сонце вже хилилось до заходу, обливши все навкруги теплим золотисто-помаранчевим світлом. Листя дерев палало яскравими відтінками червоного, жовтого і бурштинового, мов мозаїка природи. Тінь гілок грала на траві, створюючи чарівний візерунок, а вітер шепотів крізь крони, розносячи аромат вогкого листя і хвої.

Дівчина окуталась у свою куртку та накинула на голову капюшон. Холод був пронизливий, вітер підіймався, а в повітрі відчувався запах пізньої осені.

До неї повільно наближались дві чоловічі постаті. Вони ступали тихо й обережно, постійно озираючись по сторонах та прислухаючись до будь-яких звуків.

— Я прийшла одна, — нервово зітхнула дівчина. — Вам нічого боятись.

Два молоді чоловіки наблизились до Вікторії, але тримали дистанцію та все ще обережно озирались. Вони були високими, гарними, мускулистими, з впевненою поставою.

Вони уважно дивились на Вікторію. Ще ніколи не бачили Покликану так близько. Холодний осінній вітер роздмухував її русяве волосся, надаючи її зовнішності ще більшої ніжності та чарівності. Хоч на ній була тепла куртка, вона не приховувала її струнку фігуру. Вони відчули аромат її тіла — запах, що нагадував весняні квіти. А від її глибоких карих очей зовсім не можна було відвести погляду. У ній було щось просте, але одночасно захоплююче.

— Яка честь, що Покликана погодилась на зустріч, — почав із захопленням перший чоловік.

— Покликана була б ще дуже рада, якби ви не витягли її у холодний ліс, — дихаючи на замерзлі руки, проговорила Вікторія. — Чому вас, перевертнів, завжди тягне в цей ліс? Чому не можна було зустрітись в місті, на нейтральній території?

— Смієшся? — обурився другий чоловік. — Якщо ми зустрінемось у місті, наш запах почують інші перевертні, а ще гірше — твій брат.

— Ага, ти хоч уявляєш, що буде, коли він дізнається, що ми хоч на метр наблизились до його сестри? — підтримав його товариш.

— Уявляю, — посміхнулась вона.

Чоловіки нічого не відповіли, лише мовчки переглянулись між собою.

— Давайте скоріше, що там у вас? — вже нервово промовила дівчина. — Поки сонце не сіло. А то потім вам доведеться ще остерігатись вампірів.

— Чесно кажучи, ми дуже хотіли б повернутись в зграю, — почав найстарший.

— Сергію, можливо, ви трохи не в темі через вигнання, але з цим питанням не до мене, — пожала плечима Вікторія. — Я не перевертень, а вампір, якщо ви досі цього не знали. Я не до чого у ваших вовчих справах.

Чоловіки лише посміхнулись.

— Ми прийшли до тебе по допомогу, як до Покликаної, — продовжив Сергій. — Усі майже впевнені, що саме ти — Обрана серед Покликаних. До кого ж ще нам звертатись?

Вікторія лише важко зітхнула.

— Та не зобов’язана я допомагати двом вигнанцям, — дратувалась дівчина. — Якщо ви повернетесь до зграї, вона стане ще міцнішою, а мені це зовсім не на руку. Я не така наївна, щоб вам допомагати.

— Але ж ти скоро станеш людиною, — з ледь помітною усмішкою промовив другий чоловік. — А отже, тебе вже не хвилюватимуть ні справи зграї, ні справи вампірів.

— Дмитре, саме тому, що я стану людиною, я вже не зможу допомагати вампірам, як зараз, — холодно відповіла вона. — І на знак солідарності з ними я не повинна допустити, щоб зграя вовків зміцнилась ще двома сильними перевертнями.

— Та годі тобі, Вікторіє, — посміхнувся Дмитро. — Ти ж скоро отримаєш Прощення, тож не можна відмовляти тим, хто просить допомоги. Перед очищенням ти маєш робити якомога більше добрих справ та думати лише про хороше.

Вікторія широко розплющила очі — вона не вірила власним вухам.

— Це правда, — продовжив Сергій. — Ми зараз допомагаємо один одному. Ти допоможеш нам повернутись до зграї, а тобі — плюсик у карму перед очищенням.

— Ах ви ж… — Вікторія аж набрала більше повітря у легені від обурення.

— Ми ж вовки, — не дав їй закінчити Сергій.

— А ти будь гарною дівчинкою і допоможи, — додав Дмитро з лукавою усмішкою. — Замов словечко перед вожаком. Ми не можемо самі до нього звернутись. А вожак — твій брат. Навіть якщо він відмовить, тобі нічого не буде, а нам — непереливки, якщо ми самі до нього приперемось. Та навіть якщо в тебе не вийде домовитись, нам буде приємно знати, що ти хоча б намагалась.

— Але краще постарайся домовитись з ним, — підбиваючи в плече товариша, сказав Сергій.

— Саме так, — посміхнувся Дмитро.

— Ви не вовки, ви лиси! Маніпулятори! — сердито вигукнула дівчина.

Чоловіки засміялися, і їхній сміх луною розгортався верхами дерев.

В цю мить сонце сіло за обрій. Вікторія змінилась. На вовків-вигнанців вже дивилась не та тендітна, замерзла дівчина. На них дивилась дивовижна істота з блідою шкірою, чорним як ніч волоссям та блискучими червоними очима. Від неї вже не пахло літніми квітами, а відчувався холодний і загрозливий аромат. Вона гордовито тримала спину рівно та зверхньо дивилась на них.

Перевертні різко замовкли, коли вона просто на їхніх очах змінилась. Вікторія мовчала, але хитро посміхалась. Про що вона думала, вони знати не могли, але її таємничість змусила по їхніх спинах пройти морозу від страху.

Тим часом Вікторія думала, що ці зарозумілі молоді чоловіки, які порушили правила ієрархії й через це були вигнані зі зграї, можуть стати їй у пригоді. Якщо вона не отримає Прощення і назавжди залишиться вампіром — чого вона страшенно боялась — їй слід врахувати, що перевертні й досі становлять загрозу для членів її клану. А ці гордовиті, самозакохані красені вже одного разу припустились помилки, тож вона може використати їх у своїх планах зі знищення перевертнів, якщо до цього дійде. Обвести цих двох навколо пальця для неї — справа дрібничкова.

Сергій і Дмитро боялись навіть ворухнутись. На мить їм здалось, що ця вампірка ось-ось накинеться на них і поласує їхніми вовчими серцями. Вони стояли, немов вкопані, не знаючи, що їх зараз чекає.

— Добре, — посміхнулась Вікторія, блиснувши білими іклами. — Поговорю з братом, але нічого поки що обіцяти не можу.

Чоловіки з полегшенням видихнули й нервово посміхнулись.