Раді Вас бачити!

Коли Вікторія разом із дівчатами у білих плащах йшла через сад до храму, вона не зводила з них погляду. Вони так відрізнялись від неї — і не лише одягом. Звісно її чорний плащ та їх білий одяг створювали разючий контраст. Але головною відмінною була  їх енергетика.

Вона чула приємний стукіт їхніх сердець. Їхнє дихання було тихим і спокійним. Від них йшла така тепла, людська енергія… Як же вона заздрила таким, як вони. Вони залишались людьми навіть вночі — чого вона не могла сказати про себе.

Як сильно вона мріяла, що саме сьогодні вийде з цього храму в образі людини. Від самої думки про це тремтіло її змерзле серце. Мрія повністю повернути власну душу, назавжди,  окриляла її й водночас лякала.

Перед тим як ступити на першу сходинку, що вела їх у храм, дівчата зупинились та уважно подивились на Вікторію. Вона зупинилась і замерла від очікування. Вона пам’ятала, що не всім дозволено входити до храму Білого Братства, а якщо така згода дається — то має бути дуже особлива причина, як у неї зараз.

— Тобі потрібно роззутись. У взутті не можна, — тихо промовила одна з дівчат.

Вікторія опустила погляд на їхні ноги. З-під довгих білих плащів були видні їхні босі ступні. Вікторія без зайвих слів скинула своє взуття й відкинула його вбік.

Дівчата кивнули та ступили на білі сходи, що навіть у темряві ночі світились м’яким сяйвом.
Коли Вікторія зробила перший крок і її боса нога торкнулась поверхні білого мармуру, вона відчула пронизливий холод. Це відчуття викликало в ній щиру радість — вампіри не відчувають холоду, особливо вночі. А ця несподівана реакція тіла подарувала їй неабияке захоплення.

Для неї це стало знаком: у цьому місці вона здатна відчувати емоції, притаманні людям. Що це означає? Невже вона поступово повертається до людського образу? Посмішка від радісного хвилювання осяяла її обличчя.

Дівчата мовчки йшли довгими порожніми коридорами, які вели їх до величезних зал з високими стелями. Навколо панувала абсолютна тиша. Лише тихе, приємне потріскування вогню у факелах огортало слух Вікторії, заспокоюючи її.

Нарешті вони увійшли до просторої зали з високими колонами, розмальованими фресками та кольоровими мозаїками на вікнах. У центрі зали на них уже чекали дві дівчини, які радісно всміхнулись, щойно Вікторія наблизилась. 

Вікторія одразу впізнала їх. На одній була довга блакитна сукня, на іншій — рожева. Обидві мали довге біляве волосся та небесно-блакитні очі. Це були ті самі дівчата, з якими вона зустрічалась два роки тому. Вони зовсім не змінились — виглядали такими ж юними, як і тоді. Скільки ж їм насправді років, Вікторія навіть не могла уявити.

— Доброї ночі, тобі, Покликана, — привіталась дівчина у рожевій сукні.

— І вам доброї ночі, — тихо й невпевнено відповіла Вікторія.

— Дуже раді тебе бачити, — усміхнулась їй дівчина у блакитній сукні.

Вікторія лише мовчки кивнула, ховаючи тремтячі руки під довгим плащем. Вона тремтіла від страху.

— Ти велика молодець, — промовила дівчина у рожевій сукні. — За цей тривалий час у ролі вампіра ти жодного разу не наблизилась до людини, нікого не скривдила, не вкусила і не випила кров, хоча нам відомо, як тобі було важко. Через тебе не загинула жодна людина. Ти заслуговуєш на Прощення. Все інше — вже залежить від тебе.

Вікторія мовчала. Їй досі було страшно, але висловити чи показати це страхіття вона боялась ще більше.

— Сонце давно сіло, і ще не скоро зійде. Зараз саме час розпочати процес Очищення, поки ти в образі вампіра, — тихо промовила дівчина у блакитній сукні. — Тобі потрібно зняти весь одяг, який на тобі зараз.

— Весь? — Вікторія здивовано підняла брови.

Вона обгорнула себе руками та уважно подивилась на дівчат. Вони стояли непохитно, спокійно спостерігаючи за нею.

Вікторія обернулась назад і поглянула на дівчат, з якими прийшла у цю залу. Вони також стояли тихо, спокійно, сповнені зосередженості, не відводячи від неї погляду. 

Покликана знову перевела погляд на дівчат, які стояли перед нею, і нервово зробила крок назад.

— Скидання твого одягу — це знак демонстрації чистоти та акт довіри. Ти показуєш, що нічого не приховуєш і з відкритими намірами прийшла до нас, — спокійно пояснила дівчина у блакитній сукні, помітивши збентеження Вікторії. — Через цей ритуал проходили всі грішники, які приходили до нас і прагнули повернути свою душу. Тобі не слід боятись чи хвилюватись.

— І скільки грішників отримали свою душу назад після Очищення? — несміливо запитала Вікторія.

— Жодного, — твердо відповіла юна дівчина. — Можливо, ти будеш першою. Ти ж особлива. Ти одна з Покликаних.

У Вікторії після цих слів усе ніби попливло перед очима. Якщо раніше вона просто боялась, то зараз її накрила справжня паніка. Та крихта надії, яка ще жевріла всередині, розтанула в одну мить. Але повертати назад було вже не лише боягузтвом — це було б нерозумно й нелогічно. Тому Вікторія зібрала волю й вирішила йти до кінця.

Вона опустила погляд і повільно почала розстібати ґудзики свого плаща. Той м’яко зсунувся з її плечей і беззвучно торкнувся підлоги. Вікторія ще раз невпевнено глянула на дівчат, що уважно спостерігали за нею. На їхніх юних обличчях не було й тіні емоцій — лише спокій та непорушна врівноваженість.

Вікторія несміливо, майже невпевнено, почала стягувати з себе довгу сукню. Тканина повільно ковзала вниз, відкриваючи її плечі, руки та тендітні ключиці. Ще мить — і сукня беззвучно впала поруч із плащем, утворивши на підлозі темну хвилю тканини.

Інстинктивно прикрившись руками, Вікторія завмерла. Вона залишилась у самісінькій білизні. І ніколи раніше, сором та страх не стискали її так сильно, як тепер. Ритуал Очищення, про який вона мріяла, який уявляла чимось світлим і визвольним, тепер здавався випробуванням, що вимагало від неї більше, ніж вона колись думала.

Опустивши погляд, Вікторія обережно торкнулась бретельок топу. Її пальці тремтіли, але вона зібрала в собі останню рішучість і нарешті зняла його. Зібравши залишки рішучості, дівчина так само обережно стягнула з себе останню частину одягу. Трусики м’яко ковзнули донизу, і Вікторія відклала їх убік разом з рештою свого вбрання.

Вікторія обійняла себе руками, не наважуючись підвести погляд. Вона стояла повністю оголена й боса, намагаючись прикритись, наскільки могла, й стримуючи сльози, що наповнювали очі. Лише довге чорне волосся частково закривало її тіло, створюючи крихітну ілюзію захищеності.

Опустивши голову, вона мовчала. Ніяковість і сором стискали її з усіх боків. Їй хотілось розтанути, щезнути, провалитися крізь землю, аби тільки не відчувати всього цього.

Але відступу не було. Вона мусила пройти ритуал до кінця, витримати все заради того, щоб повернути собі душу повністю й вийти з храму людиною. Тому Вікторія стояла, терпіла й трималась — попри страх, сором і внутрішній тремтливий сумнів.

— Зараз зверху на тебе поллється вода, — тихо промовила дівчина у блакитній сукні, вказуючи на стелю.

Вікторія підняла очі й завмерла. Високо над нею у стелі виднілась велика, ідеально кругла розкритість, крізь яку струменіло бліде сяйво небесних світил і далеких зірок. Вона опустила погляд і з тривогою подивилась на дівчат.

— Не бійся, це не свята вода, — продовжила дівчина в блакитному. — Але ти можеш відчути від неї біль не менший.

Вікторія зробила крок назад і ще сильніше затремтіла від страху.

— Це твій головний іспит, — промовила дівчина у рожевій сукні. — Ти не повинна відходити від струменя води ні на крок, навіть якщо буде боляче. Від цього залежить, чи отримаєш ти Прощення.

По щоках Вікторії покотились сльози — вона вже не могла стримуватись. Опустивши голову, вона закрила обличчя руками, а довге чорне волосся огорнуло її, приховуючи тремтіння й відчай.

За мить вона прибрала руки від обличчя та прикрила ними свої оголені груди. Вікторія випрямила спину, розвела плечі й твердо підняла голову.

— Я готова витримати все заради Прощення. — Чітко й гордо промовила вона.

Дівчата спостерігали за її впевненістю. Мовчки вони кивнули їй, і їхні посмішки стали ще ввічливішими.

Дівчина у блакитній сукні підійшла до Вікторії та простягла руку. Вікторія опустила погляд і подивилась в її долоню. В ній була троянда — з чорними пелюстками, що виблискували у місячному сяйві.

— Впізнаєш? — посміхнулася дівчина. — Це та сама троянда, яка не стала білою, коли ти тримала її востаннє.

Вікторія тремтячими руками прийняла квітку й розгублено подивилась на дівчину.

— Не випускай її з рук і молись, щоб вона стала білою, — посміхнулася та додала дівчина. — Нехай небо тобі допоможе.

Дівчата повільно відступили назад, залишаючи Вікторію у центрі зали, яку ніжно освітлювали зорі. Вона ж опустила голову та зажмурила очі, міцно стискаючи у руках чорну троянду. 

Шипи врізались в її пальці, і червона кров повільно стікала на підлогу, але вона не відпускала квітку. Як віру в найкраще життя, вона тримала її щосили. У серці спалахнула надія: троянда стане білою. Вона зможе, вона витримає. І разом із братом залишить це місце, повернувшись у людській подобі.

Раптом згори спустилось світло — золоте, м’яке, але водночас нестерпно яскраве. Воно обіймало її, огортало теплом, проникаючи в кожну клітину, шукаючи правду, яку вона ховала навіть від себе. 

Раптом тіло пронизав неймовірний біль. Кілька секунд вона стояла, стискаючи зуби, але потім терпіти стало неможливо. Пекучий біль пронизав кожну її клітинку,  крик вирвався з глибини душі. М’яке золоте світло різало її, наче сотні невидимих кинджалів, і тіло палало вогнем від мук. Жодного порятунку, жодної втечі. Якщо вона зробить крок убік, ритуал завершиться, і Прощення ніколи не буде. Тому вона стояла, витримуючи цей страшний біль, несучи його, як випробування, що мало відкрити правду і змінити її назавжди.

Світло все лилось згори, і його сяйво ставало сильнішим з кожною миттю. Воно лягало на неї хвилями, немов водоспад, огортаючи та пронизуючи все довкола. Нарешті вона впала на коліна, кричачи й плачучи. Біль не вщухав, і її сльози падали на підлогу, розкриваючи всім присутнім, наскільки глибокі були її муки. Та Вікторія не відпускала чорну троянду. Вона тримала її міцно, як віру в те, що це випробування колись закінчиться, і біль нарешті відступить.