Раді Вас бачити!

Вікторія сиділа на лікарняній канапці, тримаючи руки на колінах і ледве стримуючи легке тремтіння. Лікар обережно обробляв її садини та подряпини. Він був молодим, з привабливою зовнішністю та лагідною усмішкою.

Коли він провів рукою по її щоці, щоб обережно обробити невелику подряпину на обличчі, Вікторія невідворотно здригнулась, і її очі, великі та карі, миттєво зустріли його погляд. Вони на мить замерехтіли змішаним відчуттям сором'язливості та несподіваного захоплення.

Лікар, перехопив цей погляд та відчув у серці тихе, невловиме тремтіння. Він зупинився, не відриваючи очей від Вікторії, і у тиші між ними повисла ніжна, майже невимовна хвиля взаємного розуміння і делікатного збентеження.

Віктор, який стояв позаду, ледве стримував посмішку. Він облокотився об стіну, склав руки на грудях та захоплено спостерігав за маленькою сценою перед собою. Йому було цікаво, як молодому лікарю сподобалась його сестра — це було помітно у кожному обережному русі, у погляді, який то тремтів, то напружено затримувався на ній. Віктор неодноразово ловив на собі пильний, навіть трохи підозрілий погляд лікаря, який, здавалось, мовчки натякав: «Ти тут зайвий».

Та позбутись Віктора для медичного персоналу виявилося непросто — він стояв спокійно і безшумно, як тінь, спостерігаючи за тим, що відбувається, і отримуючи своє тихе задоволення від цієї невеличкої гри напруги.

— Як ви отримали такі пошкодження? — вкотре поцікавився лікар.

— Я спускалась по сходах, перечепилась й впала, — спокійно відповіла Вікторія.

— Вам потрібно бути дуже обережною, — турботливо промовив лікар. — Наслідки могли бути набагато серйознішими.

— Так, обіцяю бути уважнішою наступного разу, — тихо відповіла дівчина.

Коли лікар посміхнувся їй, Вікторія мимоволі відповіла посмішкою. Лікар старався як міг: перевіряв тиск, вже вдруге міряв температуру, намагався затримати її поруч якомога довше. І все ж не пропускав жодної можливості, під виглядом обстеження, ще раз торкнутись її ніжного тіла.

— Я почуваюся вже набагато краще, — не витримала Вікторія, дивлячись на турботливого незнайомця. — Можна мені вже їхати додому?

Від цього запитання лікар насупив брови, а Віктор ледве не подавився від здивування. Миттєво підбігши до сестри, він глянув на неї так загрозливо, що навіть повітря між ними наче напружилось.

— Ви ж не відпустите її додому після того, як вона впала зі сходів? — панічно звернувся він до лікаря.

Лікар, сам трохи приголомшений заявою такої симпатичної пацієнтки, ще не встиг відповісти, як у палату зайшла строгого вигляду медсестра. Величезні окуляри надавали їй ще більш суворого вигляду, а голос звучав безапеляційно:

— Результати рентгену Вікторії Шевченко.

Вікторія затримала подих. Сувора медсестра щось швидко прошепотіла молодому лікарю, і вони разом вийшли з палати. Вікторія миттєво кинула сердитий погляд на брата і роздратовано промовила:

— Ти що твориш? Яких ще залишитись в лікарні?

— Напевно, ти сильно головою вдарилась, — суворо прошепотів Віктор. — Тобі ледве не переламало всі кістки, ледве не задушило до смерті… А ти вже додому зібралась?

— Це ти наче вчора народився, — роздратовано промовила дівчина. — Після заходу сонця всі рани загояться. Уявляєш вираз обличчя медиків, коли на їхніх очах мої рани почнуть заживати? Ти хочеш, щоб увесь персонал з глузду з’їхав?

Обличчя Віктора миттєво пом’якшало. Дійсно, він так перехвилювався за сестру, що навіть не подумав про такі очевидні речі.

— Мені вже значно краще, чесно, — лагідніше промовила Вікторія. — І взагалі не потрібно було сюди приїжджати. Треба щось придумати, щоб втекти звідси, поки сонце не зайшло.

В цю хвилину до палати зайшов лікар.

— Що ж, рентген Шевченко Вікторії Миколаївни, — задумливо промовив він, підносячи знімки до світла лампи.

— Сподіваюся, все добре? — з надією в голосі спитала Вікторія.

— Так, — лікар уважно вдивлявся у знімки. — За результатами обстеження ви абсолютно здорова. Це справжнє диво.

— Правда? Тоді ми можемо вже їхати? — радісно промовила Вікторія, немов дитина.

Лікар задумливо вдивлявся у знімки, а потім ще раз поглянув на дівчину. Він не міг збагнути, як після таких травм і садин на її тілі немає навіть найменшого перелому чи тріщини в кістках.

Тим часом сонце все сильніше хилилось до заходу. Лікар продовжував ретельно переглядати знімки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. А Вікторія вже нервово тупотіла ногою, спостерігаючи, як сонце опускається за обрій.

Нарешті в гру вступив Віктор, готовий прийти на допомогу.

— То ми можемо вже їхати? — чемно запитав хлопець.

Лікар підвів на нього погляд і насупився.

— А нагадайте, ким ви доводитесь потерпілій? — суворо поцікавився він.

— Що? Потерпілій? Ви серйозно? — Вікторія не повірила власним вухам, враз збагнувши приховану підозру лікаря. — Ніхто мене не бив! Це був просто нещасний випадок. Я сама впала!

Лікар ще раз уважно подивився на Вікторію. У грудях дівчини защеміло від тривоги — він занадто довго затримував на ній погляд. Сонце ось-ось зникне, і тоді зміни стануться просто в нього на очах. Він, безперечно, був справжнім фахівцем, уважним і відповідальним у своїй роботі. Але саме ця його професійність зараз грала їм зовсім не на користь.

— Ви так й не відповіли: хто ви пацієнтці? — суворо повторив лікар, не відводячи погляду від Віктора.

— Я її старший брат, — спокійно відповів хлопець.

— Ваші документи, — наполягав лікар, не поступаючись.

Вікторія тим часом нервово зім’яла пальці в долонях, не зводячи очей із вікна, за яким сонце невблаганно опускалось й майже торкалось горизонту.

Віктор спокійно витягнув із кишені водійське посвідчення та простягнув його лікарю. Той уважно прочитав: «Шевченко Віктор Миколайович». Потім перевів погляд на документи пацієнтки, де було зазначено: «Шевченко Вікторія Миколаївна».

На мить лікар навіть відчув полегшення: суворий мовчазний хлопець справді виявився братом дівчини, а не її хлопцем. Тож підозри щодо аб’юзивних стосунків виявились безпідставними. Він ще раз звів очі на Віктора, потім на Вікторію — й сумніватись було безглуздо. Схожість між ними була очевидною.

Раптом погляд хлопця зупинився на Вікторії. Останні промені сонця ковзнули по її обличчю, і в цій передвечірній грі світла вона здавалась неземною.

Такої краси він ще ніколи не бачив. Від дівчини линув ніжний, м’який аромат, що п’янив і полонив свідомість. І саме в цю мить її очі раптово спалахнули — насиченим червоним сяйвом, яке пробивалося з глибин і заворожувало.

– Лікарю, я ж здорова, правда? – її голос був таким солодким і ніжним, що в хлопця на мить запаморочилось у голові.
Він лише мовчки кивнув.

– Ви ж дозволите мені поїхати додому? – її слова звучали мов заклинання, сповнені такої чарівності, що неможливо було опиратись.

Знову кивок, без жодного відриву погляду від неї. Приємна хвиля радості охопила його, коли він дивився на цю дівчину й слухав її п’янкий голос.

– Ви надзвичайний лікар. Дякую вам за вашу турботу й відповідальність, – лагідно усміхнулась Вікторія.

Її очі згасли, втративши незвичне сяйво, й знову стали природно карими. Хлопець поволі виходив із гіпнозу, хоча й досі залишався трохи одурманеним.

— Я відпущу вас лише за однієї умови: ви будете неухильно дотримуватись всіх правил лікування, які я вам призначу, — спокійно промовив лікар.

— Так, звичайно, — тихо відповів вона.

Лікар сів за стіл і почав виписувати ліки та рецепти. Спершу Вікторія ще трималась, але поступово її очі округлились від того, скільки паперу вже списав лікар — і навіть не думав зупинятись. Вона збентежено перевела погляд на брата. Він лише спокійно посміхався і терпляче чекав. А Вікторія вже відчувала, як лють царювала всередині.

— Лікарю, — нарешті сказала вона, намагаючись залишитися спокійною, — мені здається, що ви приділяєте мені надто багато уваги. Це зайве. Є люди, яким дійсно потрібна ваша допомога.

Лікар підняв на неї погляд і простягнув папір, який Вікторія, навіть не читаючи, відразу засунула до кишені. У ту саму мить її шкіра стала абсолютно гладенькою, ніби ніколи не зазнавала жодних ушкоджень.

Це був її перший вампірський гіпноз. Сили вже поступово залишали її, тому свідомість починала повертатись до хлопця. Він простягнув їй візитівку і подивився в очі, посміхаючись — тепло і трохи загадково одночасно.

– Якщо вам знадобиться моя допомога ще раз, дзвоніть у будь-який час доби, – лагідно промовив він.

– Лікарю, у вас така професія, що мені, мабуть, краще більше з вами не зустрічатись, – засміялась Вікторія.

Хлопець посміхнувся у відповідь, але помітив легку радість, коли вона взяла його візитівку та опустила очі, щоб прочитати його ім’я.

– Дякую вам, Євгене Олександровичу, – промовила вона з легкою посмішкою.

– Ви не переживайте, з вашою пацієнткою все буде добре. У неї дуже турботливий хлопець, вона швидко одужає, – втрутився Віктор.

Посмішка на обличчі лікаря миттєво зникла. Віктор майстерно розвіяв його гарний настрій.

– Чому ж тоді вас привіз ваш брат, а не хлопець? – промовив він з помітним розчаруванням у голосі.

– Він зараз за містом, – тихо промовила Вікторія.
– Ви дуже турботливий лікар. Ще раз дякую, – іронічно посміхнувся Віктор.

– Нам вже час, – сказала Вікторія, схопивши брата за руку та ведучи до виходу.

Вона ще раз поглянула на лікаря і лагідно посміхнулась:
– До побачення.

Євген важко зітхнув і промовив уже в бік дверей, які зачинились за ними:
– До побачення…