Раді Вас бачити!

Віктор не спав цілу ніч. Вперше за довгий час він залишився один у власному будинку.

Колись, коли вони були дітьми, він разом із сестрою постійно бігали коридорами, вигадували нові ігри, і дитячий сміх лунко відгукувався у кожному куточку дому. І притворні батькові крики: «А ну тихенько, маленькі зайці! Інакше дам за непослух!» — звучали театрально, але водночас із теплотою. Батько суворо насуплював брови, вдаючи серйозного, і з удаваною грізністю гнався за своїми крихітками. А Віктор із Вікторією, залившись дзвінким сміхом, утікали від нього все швидше, радісно вигукуючи й озираючись. Вони прибігали до мами, яка завжди вигадувала нові цікаві схованки для своїх діток. А батько, з властивим йому театральним драматизмом, голосно кричав на весь будинок: «Де ж мої кролики? Де мої зайчики? От зараз я вас знайду!» — що лише додавало дітям ще більшого азарту та радості від гри.

Після смерті батьків дядько забрав їх маленьких до себе. Віка була ще зовсім маленька і постійно плакала. Вона не хотіла залишати рідний дім.

“Матуся і татусь повернуться… Вони скоро прийдуть… Не можна виїжджати… Вони скоро прийдуть, а нас тут немає… — ридала вона, розриваючись між надією та страхом”.

Коли дядько був змушений поїхати за кордон зі своєю дружиною, Віктор і Вікторія вже були повнолітні. Тож із радісним серцем вони повернулись до батьківського дому. Як же раділа Вікторія! Вона стрибала й бігала по будинку, наче знову повернулась у дитинство. Віктор навіть не з першого разу зміг її заспокоїти — яка ж вона була невгамовна!

Напевно, саме тому він так тримається за Вікторію. Не через те, що зрадив її та провина досі мучить його, а тому, що вона — нагадування про щасливі роки, про світле минуле, яке вже неможливо повернути. Вікторія для нього — промінь того часу, коли він був по-справжньому щасливий.

А тепер кохана людина намагається знищити у нього нагадування про ті щасливі миті. Коли він побачив, як Хелена душить Вікторію, йому здалось, що вона душить не його молодшу сестру, а його самого. Мовби Хелена знищувала ті світлі спогади, ті щасливі миті, яких він так боїться забути. Вікторія для нього — символ щасливого минулого, і знищити її означає знищити частину його власної душі.

Звісно, Віктор розумів, що рано чи пізно їхні шляхи з Вікторією розійдуться. Вона мріяла створити власну сім’ю, а Віктор колись матиме своїх дітей, яких любитиме більше за життя. Усе, чого він бажав — це щастя для своєї сестри. Але не з цим мерзотним вампіром, який дратував його кожної миті своєю присутністю, зухвалою впевненістю та тим дивним поглядом, що викликав у ньому не лише злість, а й глибоке занепокоєння.

Але зараз його серце розривалось на шматки. Ця мить болісно нагадувала ту страшну ніч, коли він сам напав на Вікторію, захищаючи Хелену. Тоді він був готовий вирвати сестрі серце за те, що вона підняла руку на його кохану.

Та як жорстоко грає з ним доля… Тепер усе повторилось, тільки навпаки. Хелена, та, заради якої він колись зрадив рідну кров, тепер сама готова була вбити Вікторію — його сестру, його віддзеркалення світлих часів, його промінь надії серед темряви. І ця думка палала в його свідомості, роз’їдаючи душу.

Він боявся відповісти собі на одне питання… Якщо настане мить, коли доведеться обрати лише одну — кого він вибере? Рідну сестру, з якою пов’язане все його дитинство, усе світле й чисте у житті? Чи кохану, заради якої він уже колись зрадив сестру? Ці думки зводили його з розуму. Він метався у лабіринтах власної свідомості, шукаючи вихід, але бачив лише темряву. Лише безвихідні тунелі, що вели нікуди. Лише хаос — безмежний, болісний хаос, у якому потопала його душа.

Йому страшенно не вистачало Хелени. Так… він сварив себе за те, що накричав на неї, не повірив, прогнав і не дав змоги пояснити. Страх за Вікторію заслонив йому очі, відкинув будь-який голос розуму. А може сама Хелена була в смертельній небезпеці? Одні й ті самі страшні думки зводили його з глузду, крутячи у безжальному коловороті провини, страху і безпорадності.

Як же йому хотілось знову побачити її, відчути аромат її тіла, міцно обійняти, відчути тепло її рук і ніжний подих на собі. Він не просто сумував — він страшенно хотів попросити у неї пробачення, палаючи бажав знову відчути смак її губ, схопити її в обійми та більше ніколи не відпускати.

***

Останнім часом Вікторія постійно сварилась з Хеленою. Коли він приїжджав додому раніше, без попередження, завжди заставав їх разом на кухні — це був справжній жах для будь-якого спостерігача. Дві господині в одній кухні — це була як боротьба двох скажених кішок серед розбитого посуду та розкиданих продуктів. Вони обидві були в соусі чи сметані від голови до п’ят, ніяк не могли разом запекти м’ясо чи зварити картоплю, і жодна не погоджувалася визнавати, хто тут головна на кухні.

За останній період Вікторія дедалі частіше не могла знайти своїх речей. Але вона чудово знала, хто саме міг їх «позичити» — і де шукати. Зазвичай це закінчувалось однаково: вона, мов буря, влітала до кімнати брата, навіть не стукаючи.

— Де мій підручник з історії?! — кричала Вікторія, розлючено окидаючи поглядом кімнату. — Якого біса ти його в мене стащила?!

— Мені було нудно, я взяла почитати, — ще спокійно відповідала Хелена. Але за мить її голос підвищився. — І взагалі, чого ти не стукаєш? Я можу тут перевдягатись!

— Та я бачу — у мою чорну майку?! — Вікторія аж закипала. — Віддай негайно! Це моя улюблена майка! Ти розтягнеш її своїм третім розміром грудей!

— Менше заздри, — огризнулась Хелена. — Я не винна, що ти в дитинстві мало капусти їла! Мені не було нічого вдягнути — мої речі ще не висохли після прання!

— Та це вже капець якийсь! — не вгамовувалась Вікторія. — Вона ще й мою заколку для волосся нап’ялила! Я тобі дозволяла її брати?!

— Тебе не було вдома, а волосся лізло в обличчя! Що я мала робити?

— Попросила — я б подарувала! А не дочекалась, поки я буду на лекціях, і прийти вкрасти! — кипіла Вікторія. — Може, на тобі ще й моя білизна?!

— Іди, перерахуй! — Хелена вже не витримувала.

— Перерахуй мізки в голові! — крикнула Вікторія на весь будинок.

— Що ти сказала?! — гримнула Хелена, і гроза спалахнула з новою силою.

І знову сварка. І знову крики. Бо коли дві жінки живуть під одним дахом — це не просто побут, це стихійне лихо.

А прибирання в їхньому домі більше скидалось на справжній хаос. Після нього оселя дивом ставала ще бруднішою, ніж до того. Гучні суперечки лунали щоразу, коли Хелена вирішувала зробити перестановку — «освіжити інтер’єр», «додати сучасності» та «впустити більше світла».

Вікторія ж, наче вартова минулого, вибухала обуренням:
—Ні! Ця ваза стоятиме саме тут, де стояла!— кричала вона. — Її ще матуся купувала, і вона тут стояла, і буде стояти!

Та Хелену це не зупиняло. Кожне прибирання в них починалось з перестановок Хелени та закінчувалось криками Вікторії.

— Я в своєму домі. Я тут хозяйка! — кричала Вікторія. — Коли я виїду звідси — тоді хоч усю хату спали, а поки я тут живу, меблі стоятимуть там, де стояли!

— Та коли ти вже з’їдеш? Надокучила до синіх чортів! — гукнула у відповідь Хелена.

— Закрий рота, а то я сама за твої руді патли тебе звідси витягну! — не вгамовувалася Вікторія.

— Та заспокойтесь ви обидві, — вже не витримував Віктор і втручався. Він рідко вдавався у їхні «дівочі» крики, але коли вони починали махати руками, встояти в стороні він вже не міг — боявся, що колись одна одній очі витріпає.

— Вітю, скажи своїй дурнуватій, щоб вона заткнулась! — кричала Вікторія.

— Хто тут дурнувата? — лютувала Хелена. — Сама закрий рота, скажена!

— Я тобі зараз… — тоді вже Вікторія не стримувалась.

Сварка завжди закінчувалась однаково. Вікторія вже майже кидалась на Хелену, очі її палали, руки були простягнуті, і вона ледве вже не торкалась її волосся.

Як завжди, наче у повітрі її ловив Віктор. Він підхоплював сестру на руки, закидав на плече та тягнув від Хелени. Хелена ж у свою чергу кричала і підстрибувала, намагаючись дістати Вікторію, яка круталась й виривалась на плечі Віктора. Обидві розмахували руками, як у справжній битві. А Віктор тільки й встигав, що відштовхувати Хелену та міцно утримувати Вікторію. Інакше, якби вони зчепились, наслідки могли бути справді страшні.

Поки він не затягав Вікторію до її кімнати й не залишався з нею, поки вона не «википить», Хелена вже заспокоювалась, кричачи по інший бік дверей. Сварка інакше не закінчувалась.

***

Про ці веселі хвилини зараз Віктор згадував з посмішкою. Він би віддав багато, щоб повернути все як було. Тепер поруч не було його коханої Хелени, не було улюбленої сестри. Будинок був порожній і тихий. Краще б вони сварились й бились, а він би навіть не втручався. Віктор мріяв повернути те життя, ту енергію, яка колись панувала тут.

А зараз він одинокий. Почувається покинутим. Виявляється, почуття самотності та непотрібності — одні з найжахливіших відчуттів. Яка ж це мука — відчувати їх. І ворогу таке не побажаєш.

Вже почало світати. Віктор так й не зміг зімкнути очей. Повільно піднявся з ліжка й пішов у душ. Холодна вода обтікала тіло, але він не рухався, спираючись руками об стіну, лише думав про Хелену. Вона була всюди в його згадках.

Навіть тут, під струменями води, він бачив картинку зі спогадів, як жартівливо зупиняє її: «Скільки ще можна плескатись?» — підхоплював на руки та витискував із води, а вона обіймала його за плечі й гучно сміялась. Як тут вони багато разів кохались, і це було неймовірно. Як же він хотів знову обняти та поцілувати її…

Віктор вийшов з душу, натягнув перше, що впало з полиці шафи, і повільно спустився вниз. Він змушував себе приготувати каву, хоча ні сил, ні бажання не було. Весь день здавався пропитаним меланхолією.

Раптом він почув, як відчинилися вхідні двері, і тихі кроки пролунали коридором. Хлопець обернувся і побачив її. Як же він зрадів! Посмішка осяяла його обличчя — він так довго чекав цього моменту, і ось вона сама прийшла до нього.