Спочатку:
На сторінку книги
Цього разу у кабінеті Володаря були присутні майже всі.
Точніше – всі, крім Зон-Джина. Адмірал послався на невідкладні справи, пояснивши, що радиться з капітанами і морально готує їх до того, що скоро вони з морських розбишак стануть регулярним флотом Темного Королівства. Словом, був дуже-дуже зайнятий.
Настрій у всіх був веселий та піднесений – виключаючи злегка похмуру Елідію та Марті, який ще повністю не відновився після магічного виснаження.
– Панове, – заговорив Володар, звертаючись до присутніх, – вітаю вас усіх з перемогою. Ми успішно відбили напад. Варто подякувати лорду Мордехаю – за його вміння оперативно реагувати на зміну обстановки, і, звісно, Обраному, який врятував ситуацію у критичний момент, вчасно застосувавши свої сили.
– О, так, – саркастично промовила Елідія. – Створити проблему, а потім героїчно її вирішити.
– Поясніть, що ви маєте на увазі, леді Елідіаннарітаніель? – Повелитель зацікавлено здійняв брову.
– А й поясню, чого б ні, – легко погодилась ельфійка. – Бісова війна почалась саме через бісового Обраного. Не перебіг би він до нас – дурнуватому Ефсебіусу не спало б на думку лізти на полюс у пошуках Великого Артефакта. Так би він сидів собі у світлих – ті, максимум, використовували б його як лякалку для нас. У крайньому разі – таки пішли б на нас війною… Ну то й прибили б його тоді! Як ваш дід зробив це з минулим Обраним.
– Взагалі-то мій дід тоді теж загинув, – сухо зауважив Володар.
– Ми всі про це пам’ятаємо й шкодуємо, – запевнила його відьма. – Але тод ірозклад сил був зовсім іншим.
– Здається, – похитав головою Володар, – ви просто маєте на Марті зуб.
– О! Маю, ще й який, – роздратовано вигукнула Елідія. – Відколи він з’явився у Цитаделі – тут все догори дригом. Від нього купа проблем, а користь, відверто кажучи, дуже сумнівна! Якщо ніхто, крім мене, не бажає цього розуміти – то я краще піду й витрачу свій час з більшою користю. Наприклад, навідаю Рінго, поки він не зайнятий черговими дурнуватими дослідами в компанії цього… – вона зам’ялась, підшуковуючи потрібне слово, – цього, – різко підвелась з-за столу.
– Гей, чекайте я не дозволяв… – почав було Володар, але вхідні двері вже зачинились за ельфійкою.
– Ображений жінка бути страшний істота, – промовив Кхирдик. Але дуже, дуже тихо. Ельфійський слух – вельми чутливий, і стіни йому не завада.
– А знаєте, мене це все заграло.
Марті й собі підвівся з-за столу.
– За останні пару тижнів мене кілька разів намагались вбити. Один раз – з’їсти. Я мало не втопився в морі, а після останнього звернення до магії мене штирить, як від… не буду пояснювати, від чого – все одно не зрозумієте. Повелителю, – повернувшись до Володаря, він майже ідеально вклонився йому, – як ваш радник, чи маю я право на відпустку?
– Ну… – замислено відповів Володар. – Загалом так.
– Тоді я хочу скористатись ним просто зараз. Тижні на два… Ні, краще на місяць. Місяця буде достатньо. Можна?
– Та йди, – Повелитель махнув рукою. – Якщо не дозволю – все одно ж втечеш. Решта теж вільні… Нарад завершена, панове.
* * *
Володар рішуче прямував коридором до ритуального покою. Він вже кілька днів відчував поклик – предки знов воліли бачити його. Але через війну та супутні негаразди було якось не до того.
Але тепер – він їм усе висловить. Особливо діду. Та так, що тому сковорідка бабусі Ельвіри дитячою забавкою здасться.
* * *
Марті знову був у своїй кімнаті й знову збирав речі. Різниця була в тому, що це була кімната в Похмурій Цитаделі, а не у світлому палаці, і цього разу він не планував нікуди тікати.
На ліжку лежав рюкзак, пошитий під замовлення одним зі столичних ремісників – набагато зручніший за звичні для цього світу саквояжі. А в рюкзаку було напхано всякої всячини.
Запас їжі й води. Намет. Мапа. Новий “магічний плеєр” – старий лишився на кораблі, але ж ніхто не заважав зробити ще один. Кістяна флейта, подарована шаманом. Пляшка грибної настоянки – від нього ж. До неї – енергетичні зілля, які Обраний вже звично поцупив з відьомської лабораторії. Лишалось сподіватись, що Елідія дізнається про це, коли його вже тут не буде…
Окремо лежали речі, місце яким було на поясі чи в наплічній сумці. Набір бойових та захисних артефактів – бо з власною магією після останнього фокусу зі стихіями та Великим Артефактом в нього було так собі. Джерело ніби було в нормі – але деякі закляття просто не створювались. У стихій є своє почуття гумору.
Меч – битись ним Марті так до пуття й не навчився, але йой, най буде. Тим більше, останнім часом він трохи підтягнув свої знання в зачаруванні зброї, тому залізяка могла стати в нагоді.
Ліс, що слугував домівкою Темному Рою, вже був відмічений на мапі, і одна грайлива феєчка чекала там на нього. А друзяка Рінго точно не відмовить дати поганяти на кістяній химері – щоб не чалапати пішки.
Дорогою можна й до шамана заскочити – він однозначно прикольний чел, і з ним ніколи не буває нудно.
Кінець
