Спочатку:
На сторінку книги
Володар сидів у м’якому робочому кріслі – як завжди, в максимально розслабленій та невимушеній позі, підперши голову правою долонею. Любов до комфорту була його слабкістю – але часом це допомагало йому зберігати душевну рівновагу. Як от зараз.
Обраний стояв перед ним – по інший бік столу.
– Марті, – рівним голосом промовив Володар.
– Тааак… Ваша Величносте?
– Я тобі офіційно заявляю, що ти дістав.
– Та що знов не так-то?!
* * *
“Не так” було багато чого.
Ні, певний час все йшло як по маслу. Обраний з Рінго, за допомогою магів та артефакторів Цитаделі, налагодили виробництво наборів для запуску тактичного симулятора, і він почав надходити у війська.
Потім, правда, виявилось, що креативний розробник чи то приховав деякі функції свого творіння, чи додав їх вже у фінальну версію. Гравець, що терпів поразку у симуляції, отримував від системи досить образливе повідомлення – щоразу нове. Ну, типу: “Рачелло клешнеруке”, “Вбийся об стіну”, “Ніхто тебе не любить, шматок г…” або коротке й лаконічне “Чмоня”.
Переможець теж отримував повідомлення – наприклад, “Молодець, візьми з полички пиріжечок”, але й близько не таке злостиве.
У підлеглих Мордехая з цим жодних проблем не виникало – лічам та лицарям смерті було чхати, а живі некроманти лиш посміювались. Холодний розум був однією з запорук успіху в їхньому ремеслі.
Інша справа – перевертні. Ці і на сам-то програш реагували досить гостро, а вже глузливі репліки магічної штукенції й взагалі доводили їх до сказу. Тож гарячі північні хлопці й дівчата іноді ламали систему – у самому найпрямішому сенсі. Навіть незважаючи на зміцнені керуючі артефакти.
Але то ще півбіди… Поступово виробництво симуляторів стало на потік, і участь Марті вже особливо не була потрібна. До того ж хлопець відчував себе більше творцем, ніж ремісником, і раз за разом клепати одне й те саме йому не приносило задоволення.
Коротше, Обраний занудьгував. А нудьгуючий Обраний… Чи варто пояснювати, що це трішки небезпечно?
Для початку – Марті якось вирішив потренуватись на полігоні у внутрішньому дворі Цитаделі. І, абсолютно не думаючи про наслідки, застосував кілька заклинань, яким його вчив ще Ефсебіус. Тобто – світлу магію.
Звісно, на це одразу ж зреагували захисні чари. Активувався захист, переполошивши всіх мешканців палацу, увімкнувся режим тривоги – не лише в Цитаделі, а й в усьому Смертограді. Мордехай вже оперативно формував спецгрупу з баньші та примар – для пошуку світлого диверсанта. А в Едмунда, якби він досі був живим, цілком могло стати серце – бо ж невідомий злодій міг пробратись не аби куди, а до скарбниці!
Добре, що вчасно розібрались, перш ніж поставити на вуха взагалі усіх.
Іншим разом – Марті вирішив прогулятись містом. Тут варто зазначити, що у місто його просто так не пускали – так само, як і у столиці світлих. Але якщо світлі це робили (радше за все) для того, щоб Обраний раптом не накивав п’ятами (що в результаті й сталося), то темні – суто з міркувань безпеки й здорового глузду.
Невідомо, яких байок він наплів варті і як обдурив охоронні чари – але у місто таки вибрався. Та й забрів не аби куди, а до вампірського кварталу – куди живим без спецперепустки було зась.
Могло вийти дуже недобре… Але вийшло, на щастя, просто недобре. Перевернувши пів-Смертограду догори дригом, вартові врешті знайшли його в компанії молодого вампіра з клану фон Блейдів – обидва були п’яненькі, мов ті джмелики.
У немертвого в келиху була, як годиться в таких випадках, кров віверни, змішана з вишуканим червоним вином трьохсотлітньої витримки (вкрав з особистих запасів Патріарха, тобто Ебрахама, за що опісля мав із ним серйозну розмову). У Марті все було куди прозаїчніше: дві третіх горілки та одна третя – експериментального енергетичного зілля, яке він поцупив у відьомській лабораторії (за що потім отримав на горіхи від Елідії). Ну, не виробляли в цьому світі Revo, що вдієш.
П’яний носферату скаржився Обраному на тяжку вампірську доленьку, зубажіння й злочинну державу, яка не дає полювати без ліцензії і доводиться пити кров всяких тварюк, а вона і вполовину не така смачна, як у розумних. А ще його старший брат (ініційований на півроку раніше) вже десятий рік служить у війську, і кінця-краю тому нема, а через рік – і його мають в рекрути забрати…
Марті з розумінням кивав і, періодично гикаючи, пафосно виголошував:
– Так, гик… це, гик… нікуди не г-годиться. Потрібне делизання… тобто, гик, дебілізація, от!
Вартові доправили Обраного (який від них відбивався з криками “Куди ви мене тягнете, менти погані!”) до Цитаделі, де його протверезили спеціальним ритуалом. Після цього випадку варта отримала суворий наказ – нікуди Марті не випускати без особистого дозволу Володаря.
Обраний логічно вирішив: раз не пускають в місто – пошарюсь тут, подивлюсь, що в них цікавого є. Та й забрів… до парку. Ага, того самого, куди навіть варта без особливої потреби не заходила. А конкретно – до того самого хижого дерева, під яким колись милувались Рінго з Елідією.
Але якщо тих двох дерево побоювалось, то Марті йому навіть сподобався. В гастрономічному сенсі. І воно простягнуло до нього свої колючі гілочки.
Обраний посягань на свою тушку не оцінив, і, заволавши “геть від мене, тентакля збочена!” почав жбурлятись магією. Добре, хоч не світлою. Але, оскільки в процесі не надто цілився – то випадково засандалив фаєрболом у ставок, зваривши живцем кілька особливо рідкісних рибок, чию ікру головний алхімік Цитаделі використовував у своїх дослідах. Таким чином нажив собі смертельного ворога, і наступні кілька тижнів їжу йому готували індивідуально, перевіряючи на отруту – бо мстивості старого троля не міг завадити навіть наказ Володаря.
Трохи оклигавши, Марті став розмірковувати – чим би то ще цікавим зайнятись.
Зазирнув до пральні – звідти його погнали сцяними ганчірками (майже в прямому сенсі). Сунувся до комори – гоблінка-прибиральниця нагнала його звідти поганою мітлою (цього разу – у самому прямому сенсі).
Вдома він любив слухати музику – це допомагало йому розслабитись, налаштуватись на роботу, а під час чергової катки в Доту чи WoW – легко й невимушено громити воріженьків та доводити їх до сказу, змушуючи обзивати його “сраним чітером” та іншими лагідними словами. Дехто навіть припускав, що Марті користується допомогою ШІ – але це, звісно ж, була брехня та злісний наклеп. Справжньому “баті” не потрібен якийсь там автоматичний помічник, щоб показати криворуким ракам, де вони (раки) зимують.
Але от біда – смартфон та комп’ютер лишились на Землі (разом з усіма даними), а місцеві пісні Обраному категорично не заходили. Що світлі, що темні. Лишалось хіба що наспівувати вголос улюблені хіти (саме так сторожові духи Цитаделі дізнались про творчість гурту СКАЙ, Анни Трінчер та ще багато всього цікавого).
Втім, творча людина знайде вихід з будь-якої ситуації. Марті звернувся до Рінго (тихцем, що Елідія не дізналась та не прокляла) і висловив йому свою нову ідею. Ліч ідею зацінив – і обоє з ентузіазмом узялись до її реалізації.
Готове рішення включало в себе видозмінені алгоритми Базового Управляючого Системного Ядра (скорочено БУСЯ), штучну ауру – подібну до тієї, що приживлялась вищій нежиті в процесі створення, а також магію ілюзій (конкретно в цьому випадку – звукову). Можна було наспівати потрібну композицію, змінити (в певних межах) голос та додати музичний супровід – для цього був доступний майже повний спектр існуючих у цьому світі інструментів. З земними інструментами не склалось – Марті просто не зміг пояснити колезі, як звучить та сама електрогітара.
Вийшов такий собі магічний плеєр. От тільки аналогом навушників Обраний заморочуватись не став, а зі звукоізоляцією в Цитаделі завжди було поганенько. А позаяк він офіційно займав посаду радника, його кімната знаходилась в тому самому крилі, де жили усі вищі сановники… і сам Володар.
Йдучи коридором, Повелитель випадково почув знайомий мотив про “смарагдове небо” – і це стало останньою краплею.
* * *
– Що не так, кажеш… – зітхнув Володар, подумки порахувавши до десяти. – Та все так, Марті. Окрім того, що половина Смертограда й уся Цитадель вже котрий тиждень стоять на вухах! Чого тобі на місці не сидиться?
– Ну, треба ж мені чимось займатися, – знизав плечима хлопець. – А тут ніц цікавого, всі вічно зайняті… Служниці мене бояться. Чомусь.
– Може, не варто при першій-ліпшій нагоді щипати їх за м’які місця? – резонно зауважив Повелитель.
– Та й взагалі, – продовжив Обраний, – нудьга смертна.
– Нудьга, кажеш… – недобрим голосом протягнув Володар. – Ну гаразд. Маю надію, відпочинок на свіжому повітрі тебе розважить.
– Що – на кордон відправите? – підозріло запитав Марті.
– О, ні, що ти! Мені тільки не вистачало, щоб ти випадково війну зі світлими почав. Вирушиш на південь! Походиш трохи під вітрилом з нашими морськими вовками. Заодно, може, щось нове в голову збреде.
– В мене цейво… – обережно промовив Обраний. – Морська хвороба. Я не дуже люблю кораблі…
– Ну раз морська хвороба, – спокійно відповів Володар, – то підеш до алхіміків. Будеш працювати над засобом, який зможе вивести ось це! – він тицьнув пальцем у напис на столі. – І тут похабщину, що під столом – теж. Рольфгар, до речі, буде радий-радесенький тебе бачити!
– Ее… Та не така вона вже й страшна, та морська хвороба.
– От і добре. Йди, збирай речі.
– І Зон-Джину не буде сумно, – замислено пробурмотів Володар, коли за Марті зачинились двері. – А то він останнім часом щось розслабився.
