Спочатку:
На сторінку книги
Смолоскипи на стінах тронної зали горіли яскраво та розмірено. Протяг крізь прочинені двері злегка коливав чорні знамена з зображенням черепа та Руни Смерті.
Володар сидів на троні – як завжди, у невимушеній позі, підперши голову долонею в темній рукавичці. Марті, з очікуючим виразом на обличчі, стояв перед ним.
Марті дивився на Володаря, а той – на Марті.
Елідія, похмуро зиркаючи на Обраного, стояла обіч трону.
* * *
Якщо від світлих прикордонників Обраному вдалось успішно злиняти, то по цей бік стіни його таки зловили. І було б йому непереливки… але злапали його ті самі гобліни, яких він не так давно зустрів у лісах прикордоння.
Після того випадку ватажок вирішив, що з дезертирством час в’язати, і банда у повному складі повернулась на темну територію. Там їм, в якості покарання, всипали добрячих палиць, а опісля – відправили стерегти той самий кордон. Себто пішли вони не так вже й далеко.
Марті зеленовухі впізнали і вирішили, що цього світлого можна не одразу “стукать і в котел”, натомість відвели його у прикордонне містечко й передали в тутешню комендатуру.
Комендатурою колегіально управляли двоє – лицар смерті та вампір. Ці двоє так і не дійшли згоди, що робити з дивним перебіжчиком зі світлої сторони – здебільшого тому, що носферату недолюблював некровоїна і взагалі більшість звичайної нежиті – по причині чергової відмови Мордехая надати вампірам особливі умови служби.
Пощастило, що третій був у відпустці – бо це був демон-лейтенант, а він точно б спокусився душею бідолахи. Бо душа в іншосвітянина, між іншим, смачнааа…
Коротше, Марті переправили до Смертограду, ну а там вже ним зацікавився сам Володар. Це ж вам не аби що – Обраний-перебіжчик! За всю історію жодного разу такого не траплялось.
Звичайно, була ймовірність, що світлі придумали якийсь хитрий план та підіслали Обраного шпигувати. Але Рінго та Елідія спільними зусиллями перевірили його свідомість – і не знайшли ніц підозрілого.
Останнім часом вони взагалі багато працювали разом.
І так він зрештою опинився у Цитаделі.
* * *
– По-перше, – зібравшись врешті з думками, почав Володар. – Припини називати шановного некромайстра Рінго “Нер-Зулом”. Це не його ім’я, і я не знаю, звідки ти це взяв… Але, просто припини. Він може образитись, а ображений некромант – це… Гадаю, не варто поянювати.
– Ну… гаразд, – кивнув Марті. – Хоча це прикольно, не знаю, чого тут ображатися.
– По-друге, – Володар не звернув на його слова жодної уваги, – я не знаю, як ти пробрався в мій робочий кабінет… Потім, до речі, поясниш – бо це питання безпеки. Але писати на столі незмивним алхімічним маркером “Тут був Трамп” – це точно було зайве. А “На цьому місці Моніка Левінські робила [цензура] Білу Клінтону” – ще й непристойно. Темрява, я взагалі не знаю, хто це такі! Якщо це якийсь жарт із твого світу – то його, крім тебе, ніхто не зрозуміє.
– Ги! – непристойно реготнув Обраний. – Та ну, це ж Овальний Кабінет… Класика жанру! А, довго пояснювати…
– І ще, – зробивши крок вперед, втрутилась Елідія. Блакитні очі ельфійки небезпечно звузились. – Припини чіплятись до моїх відьом!
– Альо, та я ж просто виявляю знаки уваги! – здивовано позадкував Марті.
– Виявляти знаки уваги, – стишено промовила ельфійка, – потрібно якось… більш стримано. А не “Ти така гарна, може, цейво?”. І комусь одній, а не всім підряд. Зрештою, – вона зловісно посміхнулась, – вони ж відьми, любчику. Можуть і образитись! А ображена відьма – це, повір мені, куди гірше за ображеного некроманта. Начарує таке, що “цейво” тобі хіба снитись буде… і то не факт.
– Гаразд, – хлопець трохи зблід. – Зрозумів. Не… чіплятимусь.
– І взагалі, – підсумував Володар, – займись вже чимось. Не хотів служити світлим – то будь корисний тут. Завваж, я тебе не посилаю на кордон чи ще кудись, а даю обрати самому.
– Окей, – подумавши, кивнув Марті. – Є в мене пару ідей, сируватих правда… Мені б попрацювати з кимось із магів. Бажано, хто шарить у принципах побудови заклинань, оце от все…
– Рінго – найкращий у магічних дослідженнях. Звернись зі своїми ідеями до нього.
– Ооокеюшки! – Обраний дурнувато всміхнувся, потім картинно стукнув себе кулаком у груди. – Життя за Нер-Зула!
– Я що казав? – Повелитель здивовано припідняв брови.
– Ее… Так, вибачте, Ваша Величносте. Можна йти?
– Йди, – махнув рукою Володар. – А, і ще одне. Не приведи Темрява я хоч ще раз почую, як сторожові духи співають “Тебе це може вбити” – то я тобі продемонструю, що може вбити тебе і якими способами. Мені вже вистачило, коли Великий Шаман навчив їх заводити про якесь там “смарагдове небо”.
– А цей ваш шаман, він хто? – щиро зацікавився Марті.
– В цілях безпеки та з метою збереження спокою оточуючих, – всміхнувся Повелитель, – я тебе поки з ним не знайомитиму.
